Методи регулювання інфляції

 «Методи регулювання інфляції»

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Інфляція –  це зростання загального рівня цін  у країні впродовж певного періоду  часу, що супроводжується знеціненням національно грошової одиниці. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Проте не слід думати, що обов’язково підвищуються ціни на всі товари й послуги. У роки помірної інфляції ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін свідчать, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити дедалі меншу кількість товарів.

Інфляція може бути викликана різними чинниками. Збільшення інфляціі- не дуже гарний показник, тому існують методу регулювання, які спрямовані на те,щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика сутності інфляції

 1.1. Сутність інфляції

Iнфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих краiн свiту i є основною проблемою в тих краiнах, що розвиваються. Дамо чiтке визначення цьому економiчному процесу.

Термін «інфляція» з´явився в обороті в середині XIX ст. як відображення кризового стану грошової системи США, що виник внаслідок величезного випуску в обіг паперових доларів у роки Громадянської війни 1861-1865 pp. 

Пiд iнфляцiєю, як правило, розумiють будь-яке знецiнення  грошовоi одиницi, тобто систематичне зростання цiн незалежно вiд того, якими причинами цей процес викликається.

Формами прояву інфляції є зростання товарних цін, поглиблення товарного дефіциту, хронічний бюджетний дефіцит, падіння  валютного курсу національної грошової одиниці, а в кінцевому рахунку, зниження купівельної спроможності грошей.

Чисельні прояви інфляційного процесу свідчать про  багатоманітність чинників, які його формують. [1].

Рiвень iнфляцii вимiрюється через iндекс цін. Зростання iндексу цiн визначас рiвень iнфляцii, а зменшення його - рiвень дефляцii.

На рис.1. зображено  динаміку індекса цін, тобто рівень інфляції, в Україні за 2001-2011 р.р.

Ми бачимо,що протягом усього часу інфляція була приблизно  на одному рівні, були не значні коливання, і в 2008 році вона досягла максимуму і склала 122,3 %.

Можна зробити  висновок,що це було пов’язано з  кризисом в Україні, який був наслідком світової фінансової кризи, нарощування негативного зовнішньоторговельного сальдо і зовнішнього боргу , ускладнюючись політичною кризою і кризою споживчого кредитування.

 

Рис.1.Динаміка індекса цін в України (2001-2011р.р.)

Причини виникнення інфляції

В цілому, чинники  розвитку інфляції можна класифікувати  у вигляді двох груп –зовнішні  і внутрішні.

До внутрішніх чинників відносять:

1. Незбалансованість  бюджету, що виявляється в його  дефіциті або криза державних  фінансів;

2. Надмірні військові витрати, що сприяють втраті частини суспільного багатства, створює додатковий грошовий попит за рахунок військових асигнувань без відповідного надходження товарів в оборот породжує дефіцит державного бюджету і збільшення державного боргу;

3. Надмірні інвестиції;

4. Необгрунтоване  підвищення цін і заробітної  платні. Цей чинник може бути  сформульований інакше. Це є результат  прояву в першому випадку монопольної влади фірм, що визначають свої витрати і ціни, а в другому випадку профспілкової монополії задаючої розмір і тривалість того або іншого рівня заробітної платні.

5. Кредитна експансія  - розширення масштабів банківського  кредитування понад реальні потреби господарства, що веде до емісії грошей в безготівковій формі;

6. Надмірна емісія  грошей в наявній і безготівковій  формах, збільшення швидкості їх  обігу;

7. Інфляційні  очікування.

Зовнішні чинники  обумовлені зростанням цін на товари, що експортуються і імпортуються, обміном банком іноземної валюти на національну, світовими кризами.

До зовнішніх чинників відносяться:

1. Структурні  світові кризи (сировинний, енергетичний, екологічний), що супроводяться багатократним  зростанням цін на сировину, паливо, імпорт яких став приводом для різкого підвищення цін монополіями.

2. Обмін банками  національної валюти на іноземну, що викликає потребу в додатковій  емісії грошей, що поповнює канали  грошового обігу і веде до  інфляції.

Як правило, інфляція виникає в тих випадках, коли зростання доходів в суспільстві, вище за можливості їх товарного забезпечення. Це торкається не тільки доходів населення, але і доходів підприємств і організацій. Тому як основна причина інфляції можна виділити порушення натурально-вартісної збалансованості, а розширення паперово-грошового обігу - її основної умови.

Таким чином, інфляцію слід розглядати як процес багаточинника, але все таки органічно пов'язаний із зростанням цін. Але не дивлячись  на те, що інфляція викликає зростання  цін, ціни теж у свою чергу впливають на інфляцію [2].

 

2. Методи регулювання інфляції

2.1. Вітчизняний  і зарубіжний досвід долання  інфляці

З'ясування негативних наслідків для функціонування грошей в умовах інфляції формує усвідомлення у потребі її подоланні. Інфляція в той чи інший період історії і стадії розвитку була властива кожній країні.

При цьому хоч  і діяли певні національні  відмінності та особливості у  характері протікання інфляційних  процесів, проте загальна схема переходу країн від стану дефіциту товарів і зростання цін до формування комплексу антиінфляційних заходів і витіснення та обмеження інфляції відображають наявність певних закономірностей. Тому вивчення досвіду подолання інфляції є важливим елементом побудови антиінфляційного механізму і забезпечення зростання економіки. Зокрема, у західній економічній думці склалося кілька наукових течій, досвід яких можна об'єднати у два фундаментальні напрями: економічний, або кейнсіанський, та інституціональний, або монетаристський.

Думка, що інфляція є наслідком дії всієї сукупності певних економічних факторів породила кейнсіанський підхід до подолання інфляції за допомогою реалізації комплексу економічних важелів. В тому числі і активного втручання держави в обмеження надлишкового попиту, який ще називають ефективним попитом. А саме: попитом з боку держави, приватного бізнесу й населення. За умов граничної зайнятості усіх факторів виробництва (виробничих потужностей, використання матеріальних і сировинних ресурсів та робочої сили) зростання будь-якого компоненту сукупного попиту веде до інфляційного розриву між товарною і грошовою масою, який заповнюється інфляційним зростанням цін. Виходячи з надмірного попиту, кейнсіанці зосереджували антиінфляційні заходи на зменшенні ділової активності, насамперед, державного сектора економіки, скороченні державних замовлень, обмеженні кредиту шляхом підвищення банківського процента, підвищенні ставок оподаткування та ін. У політиці дефляції активна роль відводилась державі і в інших сферах регулювання, в тому числі у складанні стабілізаційних заходів щодо затрат, «заморожування» заробітної плати та зменшення інших елементів ефективного попиту.

При цьому кейнсіанцям  першим належить оцінка повзучої інфляції як позитивного явища. І лише на вищих  стадіях вона набуває руйнівного характеру. Це підштовхнуло державу до збільшення контролю за її перебігом і до впровадження державного регулювання темпів інфляції з метою утримання в межах безпеки. Дж.Кейнс і його послідовники, пропагуючи ідею «державного дирижизму», вважали, що активним втручанням у економіку і грошово-кредитну політику держава здатна стимулювати розширення попиту, внаслідок чого зросте пропозиція і зайнятість без підвищення цін. Умовами ефективності такої політики мають бути:

а) вільна конкуренція  на ринку і дія механізму ціни рівноваги;

б) наявність  на ринку резервів засобів виробництва  і робочої сили;

в) вільний рух  позичкового процента під впливом  попиту і пропозиції на грошовому ринку.

Ідея регульованої інфляції практикувалася у 50-60 pp. в більшості  країн ринкової економіки. На її принципах проводилась політика форсованих державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, практикувалася кредитна експансія, лібералізація цін і доходів тощо. Внаслідок комплексу цих заходів регульованої інфляції було досягнуте тривале (50-60 pp.) стримування інтенсивності інфляції на повзучому рівні. Але накопичений інфляційний потенціал і швидке зростання цін на початку 70-х років вже не піддавалося регулюванню, а тому кейнсіанські ідеї були відкинуті.

Інституційний напрям став ідеальною підставою монетаристського підходу до інфляції як наявності в обігу надлишкової маси грошей. Тому монетаристська антиінфляційна політика переважно зосереджується навколо монетарної політики національного (центрального) банку. В тому числі, пропонується інфляцію долати шляхом підвищення ставки дисконтного відсотка, збільшення обов'язкових резервів, здійснення операцій з цінними паперами на фондовому ринку. Монетаристське тлумачення інфляції як наслідку тиску з боку одержувачів прибутку, продавців, отримувачів заробітної плати, а також результату структурних змін в економіці стало підставою відповідної антиінфляційної політики провідними елементами якої стали:

а) ліквідація монополізованих  структур підприємців і професійних  спілок;

б) зменшення затрат виробництва і, насамперед, обмеження заробітної плати;

в) запровадження антитрестовського  законодавства та ін.

В сукупності монетаристські заходи передбачають зменшення грошей в обігу. Центральний банк зобов'язується жорстко регулювати грошову масу відповідно до динаміки валового національного продукту.

Узагальнюючи  вітчизняний та світовий досвід, важливо  зосередитися на першочергових проблемах  подолання диспропорцій у суспільному  виробництві та проведенні активної матеріалозберігаючої і енергозберігаючої  технічної політики [3].

 

2.2. Основні методи  регулювання інфляції

 

Тривалий час  економічна наука і практика оцінювали  інфляцію виключно негативно. Починаючи  з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

У розвитку інфляційного процесу має місце “критична точка”, за якою інфляція вступає в якісно іншу стадію, коли подальше зростання грошової маси та грошових доходів окремих економічних суб’єктів стає недоцільним. Це зумовлюється тим, що темпи знецінення грошей у певний момент починають випереджати темпи збільшення грошової маси і тоді реальна вартість її зменшується, незважаючи на номінальне зростання. Відповідно і реальні доходи економічних суб’єктів у середньому скорочуються при їх номінальному рості.

       Ідея “контрольованої” інфляції сформувалась як складова частина кейсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін.

Кейсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася  на практиці в 50-60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін тощо.

Проте вже з  початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Такі зміни були зумовлені рядом об’єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейсіанськими ідеями.

Кейсіанська ідея регульваної інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головний неділік її вбачався в тому, що кейсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природній рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів

Ще далі в  цьому відношенні пішли представники монетаристської школи “раціональних  очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб’єкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.