Грошова маса

     Грошова маса 

     Грошова маса – сукупність усіх коштів, що знаходяться на руках фізичних осіб, в касах юридичних осіб та в державі в цілому.

     У структурі грошової маси виділяють:

     – активну частину, до якої ставляться кошти, що реально обслуговують господарський обіг;

     – пасивну частину, що включає грошові накопичення, залишки на рахунках, що потенційно можуть служити розрахунковими засобами.

     Особливе  місце в структурі грошової маси займають так називані “квазігроші” (від латинського “quasi” - начебто, майже), тобто кошти на термінових рахунках, ощадних вкладах, у депозитних сертифікатах, акціях інвестиційних фондів, що вкладають кошти тільки в короткострокові грошові зобов’язання.

     Сукупність  готівки (металеві гроші і банкноти) і грошей для безготівкових розрахунків у центральному банку (безтермінові вклади) складають гроші центрального банки. Їх називають монетарною або грошовою базою, тому що вони визначають сумарну грошову масу в народному господарстві.

     Грошова маса, якої розташовує народне господарство для здійснення операцій обміну і платежу, залежить від пропозиції грошей банківським сектором і від попиту на гроші, тобто прагнення заснувань небанківського сектора мати в себе визначену грошову суму у виді готівки або вкладів до запитання.

     Під пропозицією грошей звичайно розуміють грошову масу в обертанні, тобто сукупність платіжних засобів, що обертаються в країні в даний момент.

     Проте ні серед державних посадових  осіб, відповідальних за регулювання  грошової пропозиції, ні серед економістів  немає єдиної точки зору на те, із яких окремих елементів складається грошова пропозиція: розмаїтість форм вкладення фінансових засобів досягла такого ступеня, що перехід від власне грошей (банкноти, вклади до запитання) до ліквідних і напівліквідних форм відбувається непомітно. У результаті межа між грошима і негрошовими авуарами тепер не така чітка, як раніш.

     Для характеристики грошової пропозиції застосовуються різноманітні показники , що узагальнюють, так названі грошові агрегати. До них звичайно відносять такі.

     1) Агрегат М-0 – гроші поза банком;

     2) Агрегат М-1 – М-0 + депозити до запитання (кошти в національній та іноземній валюті на рахунках в банках);

     3) Агрегат М-2 – М-1 + гроші на строкових рахунках та інші кошти (валютні нагромадження);

     4) Агрегат М-3 – М-2 + розрахунки за трактовими операціями банків.

     Можна також виділити L та D агрегати:

     – L-агрегат включає в себе, поряд із М-3, інші ліквідні (легкореалізовані) активи, такі, як короткострокові державні цінні папери. Вони називаються ліквідними, тому що без особливих трудностей можуть бути перетворені в готівку;

     – агрегат D включає всі ліквідні засоби і заставні, облігації й інші аналогічні кредитні інструменти.

     Агрегати  М-3, L і D більш чітко відбивають тенденції  в розвитку економіки, ніж М-1: різкі зміни в цих агрегатах часто сигналізують про аналогічні зміни у ВНП. Так, швидкий ріст грошової маси і кредиту супроводжує період підйому, а їхнє скорочення часто супроводжується спадами. Проте більшість економістів віддають перевагу використовувати агрегат М-1, тому що він включає активи, безпосередньо використовувані в якості засобу обертання.

     Яким чином гроші надходять в економіку, дозволяючи їй функціонувати і розвиватися з найбільшою ефективністю, або, іншими словами, хто визначає грошову пропозицію? Гроші емітуються (випускаються в обіг) трьома типами заснувань:

     – комерційними банками,

     – державним казначейством,

     – емісійним банком.

     Попит на гроші випливає з двох функцій грошей – як засоби обертання і засоби зберігання багатства. У першому випадку мова йде про попит на гроші для укладання угод купівлі-продажу (трансакційний попит), у другому – про попит на гроші як засобі придбання інших фінансових активів (насамперед облігацій і акцій). Трансакційний попит пояснюється необхідністю збереження грошей у формі наявних коштів або засобів на поточних рахунках комерційних банків і інших фінансових інститутів із метою здійснення запланованих і незапланованих покупок і платежів. Попит на гроші для угод визначається головним чином загальним грошовим прибутком товариства і змінюється прямо пропорційно номіналу ВВП. Попит на гроші для придбання інших фінансових активів визначається прагненням одержати прибуток у формі дивідендів або відсотків і змінюється обернено пропорційно рівню процентної ставки. Ця залежність відбивається кривою попиту на гроші D

     Крива загального попиту на гроші D позначає загальну кількість грошей котре  населення і фірми хочуть мати для угод придбання акцій і  облігацій при кожному можливому  розмірі процентної ставки.

     Проаналізуємо рівняння Фішера:

     MV = PQ

     де  М – кількість грошей в обігу;

     V – швидкість обігу грошей;

     Р – абсолютний рівень цін;

     Q – реальний обсяг виробництва.

     З цього рівняння випливає, що розмір попиту на гроші залежить від таких  чинників:

     – абсолютного рівня цін. За інших рівних умов, чим вище рівень цін, тим вище попит на гроші, і навпаки;

     – рівня реального обсягу виробництва. В міру його росту підвищуються реальні прибутки населення, а виходить, людям буде потрібно більше грошей, тому що наявність більш високих реальних прибутків розуміє і ріст обсягу угод;

     – швидкості обертання грошей. Відповідно всі чинники, що впливають на швидкість обертання грошей, будуть впливати і на попит на гроші.

     Дж. М. Кейнс розглядав гроші як один із типів багатства і вважав, що та частина активів, що населення  і фірми бажають берегти у формі грошей, залежить від того, наскільки високо вони цінують властивість ліквідності. Гроші М-0 є абсолютно ліквідними активами. Дж. Кейнс назвав свою теорію попиту на гроші теорією преваги ліквідності.

     Як  вважав Дж. Кейнс, три причини спонукають людей берегти частину їхніх багатств у формі грошей:

     1) використання грошей у якості засоби платежу (трансакціqний мотив збереження грошей);

     2) забезпечення в майбутньому можливості розпоряджатися визначеною частиною своїх ресурсів у формі готівки (мотив обережності),

     3) спекулятивний мотив – мотив збереження грошей, що виникає з бажання уникнути втрат капіталу, викликаних збереженням активів у формі облігацій у періоди очікуваного підвищення норм позичкового відсотку.

     Саме  цей мотив формує зворотну зв’язок між розміром попиту на гроші і нормою відсотку.

     Сучасна теорія попиту на гроші відрізняється від теоретичної моделі Дж. Кейнса такими особливостями. Вона:

     1) розглядає більш широкий діапазон активів, крім безпроцентного збереження грошей і довгострокових облігацій. Вкладники можуть мати портфелі як із формами грошей, що приносять відсоток, так і з безпроцентними формами грошей. Крім цього вони повинні мати інші види ліквідних активів: засоби на ощадних і термінових рахунках, короткострокові цінні папери, облігації й акції корпорацій і т.п.;

     2) відхиляє поділ попиту на гроші на підставі транзакціqних, спекулятивних мотивів і мотиву обережності. Процентна ставка впливає на попит на гроші, але лише внаслідок того, що норма відсотка являє собою альтернативну вартість збереження грошей;

     3) розглядає багатство як основний  чинник попиту на гроші;

     4) включає й інші умови, що  впливають на бажання населення  і фірми віддати перевагу ліквідному активу;

     5) враховує наявність інфляції  і чітко розмежовує такі поняття, як реальний і номінальний прибуток, реальну і номінальну ставку відсоток; реальні і номінальні розміри грошової маси.