Функції державного управління

Зміст 

1. Функції державного  управління…………………………….

2. Місце і  роль парламентського і президентського  контролю в системі державного  управління……………………………………….

3. У чому полягає  інформаційна відкритість державних  органів і вищих посадових  осіб держави………………………………………………..

Використана література………………………………………….. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Функції державного  управління

      Змістом виконавчої влади як самостійного виду державної діяльності є комплекс функцій, в яких безпосередньо знаходить  свій прояв владно-організуючий зміст державного управління, яке здійснюється в різних процесуальних формах через постійний інформаційний обмін між суб'єктом та об'єктом управління на основі прямих та зворотних зв'язків. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність по виконанню намічених завдань та одержаний результат.

      Функції управління — це відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб'єкта управління на об'єкт.

      Отже, функцію державного управління можна визначити як частину управлінської діяльності держави, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта органами виконавчої влади притаманними їм методами для виконання завдань державного управління.

      Функції виконавчої влади, як вже підкреслювалося, є відносно самостійними та універсальними. Існують різні підходи щодо їх класифікації. Їх поділяють на політичні та технічні функції, або функції загального управління і спеціалізовані функції, функції здійснення суверенітету (зовнішнього і внутрішнього), економічні, соціальні, соціально-виховні функції тощо.

      Найбільш  поширеною у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

      Загальні  функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Ця класифікація побудована на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

      Функція прогнозування. Необхідність у прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, притаманних суб'єкту і об'єкту управління.

      Функція планування присутня на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних та ін.), розробленні програм, за допомогою яких повинна бути досягнута мета.

      Функція організації пов’язана зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки і відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність всіх інших функцій управління.

      Завдяки функції регулювання досягається  необхідний стан упорядкування та стійкості системи управління. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються у заданому напрямку та відповідно до встановленої програми.

      Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджуються дії не тільки керівників усередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

      Функція обліку пов'язана зі збиранням, передачею, зберіганням та переробленням даних, реєстрацією і групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність та витрати ресурсів і т. ін. Облік є передумовою контролю.

      Функція контролю має свої особливості відносно всіх інших функцій. Контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

      Розглянуті  загальні функції управління необхідні  для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і  на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

      Спеціальні  функції характеризують особливості  конкретного суб'єкта чи об'єкта управління.

      До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), у системі органів виконавчої влади належать:

• забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;
• розроблення проекту Закону про Державний бюджет та забезпечення його виконання;
• розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави та інші, перелічені в ст. 116 Конституції України.

2. Місце і роль  парламентського  і президентського  контролю в системі  державного управління 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. У чому полягає  інформаційна відкритість  державних органів  і вищих посадових  осіб держави

      На початок 2005 року в Україні набули чинності кількадесят законодавчих актів, які з різним ступенем логічної та нормативної впорядкованості регулюють питання інформаційної відкритості державних органів. 

      Насамперед, недостатньо врегульовано закладену в базовому законі "Про інформацію" № 2657 від 2 жовтня 1992 р. та в багатьох інших актах законодавства колізію між принципами "інформаційного суверенітету" держави і правом осіб на вільний доступ до публічної інформації, тобто такої інформації, що перебуває в державній або комунальній власності. 

      Метою законодавчих стандартів щодо інформаційної відкритості визнається, як правило, реалізація конституційних гарантій права громадян на участь в управлінні державними справами і на інформацію про діяльність державних органів у контексті формування та реалізації державної політики. Зокрема, в указах Президента № 325/2001 і 683/2002 заходи для забезпечення інформаційної відкритості державних органів спрямовані на забезпечення саме цих прав, передбачених у статті 38 Конституції, а також права громадян знати свої права та обов’язки (стаття 57).

      До цілей інформаційної відкритості державних органів прямо віднесено й обов’язок підтримання екологічної безпеки та екологічної рівноваги і забезпечення доступу до інформації про стан довкілля, яка не може бути засекреченою (статті 16 і 50 Конституції).

      Втім, з огляду на вказані вище ключові положення статті 19 Конституції дотримання принципу інформаційного суверенітету (в поміркованій редакції - "інформаційної безпеки") держави у відносинах з приватними особами, а не з іншими суб’єктами міжнародного права, часто призводить до неправомірних обмежень доступу фізичних та юридичних осіб до публічної інформації, необхідної для здійснення їхніх конституційних прав, котрі є нормами прямої дії і підлягають судовому захисту (статті 8 та 55 Конституції).

      Так, права осіб на  отримання відшкодування за незаконні рішення, дії чи бездіяльність державних органів та їх посадових осіб, за безпідставне засудження, а також за акти чи дії, визнані неконституційними (статті 56, 62 і 152 Конституції), можуть ефективно здійснюватися лише за мінімальних обмежень права знайомитися в державних органах з інформацією про себе, яка не є державною або іншою захищеною законом таємницею (стаття 32), та одержувати обгрунтовані відповіді на індивідуальні або письмові звернення до державних органів (стаття 40). 

      Адже щоб здійснити своє право на доступ до інформації, яка стосується виключно певної особи, ця особа має знати про факт чи правову презумпцію наявності такої інформації. Так, орган податкової служби, в якого особа при заповненні річної декларації запитує інформацію про власні доходи, що є власністю держави, має повідомити про наявність цієї інформації, а не "захищати" її від самого громадянина, тим більше на підставі забезпечення інформаційного суверенітету держави.

      Отже, цілі інформаційної відкритості органів державної влади наразі не сформульовано в законодавстві України як системне забезпечення конституційних гарантій прав та основних свобод.

      Функції інформаційної відкритості, державну інформаційну політику, її принципи та гарантії визначено в статтях 5, 6 та 10 закону "Про інформацію". Вони включають, зокрема, створення механізму здійснення права на інформацію та на доступ до інформації про діяльність і рішення державних органів, що загалом узгоджується з нормами Конституції та принципом верховенства права.

      Впровадження стандартів інформаційної відкритості державних органів має і більш прагматичне обгрунтування: такі стандарти уможливлюють ефективний та незалежний, зокрема громадський контроль за тим, щоб розбіжності між цілями і фактичними процесами та/або результатами діяльності державних органів залишались у прийнятних рамках у періоди між виборами, під час актів прямої демократії (від референдумів до масових протестів) або в періоди діяльності міжнародних гуманітарних місій. Стандарти інформаційної відкритості сприяють захисту окремих осіб від порушення їхніх прав, зниженню рівня корупції, як це ми побачимо далі, підвищенню легітимності та стабільності системи державних органів і зростанню інвестиційної привабливості країни загалом або її окремих громад. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Використана література 

1. Киричук О.С., Малик Я.Й., Кашуба Я.М. Рада Європи: Навчальний посібник. –Львів: ПАІС: 2006. – 168 с.
2. Боберський Іван. // Ен. Львова – Львів : Літопис, 2007 – С. 248-248
3. Грушевська Катерина. // Ен. Львова – Львів : Літопис, 2007 – С. 590-591
4. Когут Петро. Оптимізація системи державного управління на засадах персоніфікації політико-владних відносин // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2008. – № 3. – С. 201-210.
5. Когут Петро. Персоніфікація політичної влади як фактор внутрішньої стабільності держави // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2008. – Спецвипуск 23. – С. 34-40.