Центробанк

  Схожий  еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснований у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. Банк дістав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а у 1848 р. — в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860 р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895—1897 рр., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту.

  На  початок ХХ ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином в Європейських країнах. У більшості інших країн цей процес завершився у ХХ ст. і був уже пов’язаний із заснуванням центральних банків.

  Для ХХ ст. характерним є процес демонетизації золота і перехід від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото.

  Система золотомонетного стандарту —  це саморегульована грошова система. Вона передбачала безпосередній обіг золотих монет, вільне їх карбування і необмежений обмін банкнот на золото в монетній формі, завдяки чому кількість грошей в обігу стихійно пристосовувалась до величини потреби товарного обігу в грошах і таким чином забезпечувалась відносна стабільність грошової системи. Система золотомонетного стандарту вимагала мінімального втручання держави в грошовий оборот, головним чином, це — встановлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпечення функціонування системи вільного карбування монет. З часом, як уже зазначалося, у ХІХ ст. визріла ще й потреба у централізації банкнотної емісії.

  Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, який би виконував роль стихійного регулятора кількості грошей в обігу, і тому вона потребує створення відповідного органу, забезпеченого організаційно оформленим регулятивним механізмом. Таким органом стає центральний банк, якому держава надає особливий статус і делегує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи.

  Створення центральних банків відбувалося  двома шляхами.

  Перший  шлях, його можна назвати еволюційним, — це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центральний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження.

Так, найбільший банк Великої Британії Банк Англії спочатку використовувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. Як уже зазначалось, у ХІХ ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спричинило централізацію касового обслуговування банків у Банку Англії. Це також вимагало відкриття банками їх рахунків у Банку Англії і збереження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії. Якщо банківських резервів виявлялось недостатньо для задоволення вимог вкладників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Англії і таким чином підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Ураховуючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість установлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Законом про банківські привілеї 1844 р. Банк Англії було реорганізовано у два самостійні департаменти: емісійний департамент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Від Банку почали вимагати щотижня публікувати банківський звіт, який містить баланси обох департаментів, що він робить і досі.

БАЛАНС  БАНКУ АНГЛІЇ 
на 28 лютого 1997 р.

  Остаточним  завершенням процесу становлення  центрального банку можна вважати  визначення на законодавчому рівні особливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регулювання грошового ринку. Еволюційний шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція).

  Другий  шлях — це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

  Цей шлях є характерним:

• для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку;

Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного емісійного банку. На початок 1913 р. правом емісії банкнот користувались усі національні комерційні банки, які були засновані згідно з національним банківським актом 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до централізації влади взагалі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк, зокрема. Таке ставлення простежується з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США. Перший банк було розформовано у 1811 р., а другий — ліквідовано у 1836 р. У ХІХ ст. і на початку ХХ ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах всієї країни стали в США регулярним явищем. Паніка 1907 р. закінчилась такими значними втратами для вкладників банків, що американська громадськість, зрештою, переконалася у необхідності створення особливого банку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності грошового обороту і банківської системи. Згідно з федеральним резервним актом 1913 р. у США було створено 12 федеральних резервних банків, які виконують роль центрального банку на чолі з Федеральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Федеральні банки дістали право:

• емісії банкнот;
• надання комерційним банкам позичок для підтримки їх ліквідності;
• накопичення частки резервів комерційних банків у межах установленої норми обов’язкових резервів з метою гарантування депозитів.
• для колишніх колоній, які після завоювання політичної незалежності створювали власну національну банківську систему, враховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворівневої побудови, за яким одному з банків надається статус центрального;
• для постсоціалістичних країн, які в умовах трансформації економіки на ринкових засадах проводили реформування банківської системи за принципом дворівневої побудови.

  У сучасних умовах головною ланкою банківської  системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено – Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

  У другій половині ХХ ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах:

• співробітництво центральних банків на міждержавному рівні;
• співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями;
• створення наднаціональних центральних банків.

  Першим  кроком на шляху міждержавної діяльності центральних банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержавних розрахунків — БМР в місті Базель, Швейцарія.

  Основні завдання банку:

• сприяти співробітництву між центральними банками;
• забезпечувати сприятливі умови для проведення центральними банками міжнародних фінансових операцій;
• виступати у ролі довіреної особи або агента центральних банків — членів БМР у проведенні міжнародних розрахунків.

  Акціонерами банку є майже всі європейські  центральні банки, а також центральні банки Австралії, Японії, Канади, Південно-Африканської республіки. США представлені у БМР не ФРС, а групою комерційних банків, проте ФРС має тісні зв’язки з БМР. Центральні банки є акціонерами БМР і одночасно його клієнтами, тому БМР часто називають банком центральних банків. Більш детально діяльність БМР буде розглянуто у підрозділі 13.4.

  У середині 70-х років під егідою БМР було створено Комітет з банківського регулювання та нагляду.

Ініціаторами створення Комітету виступили центральні банки Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, США, Франції, ФРГ, Швейцарії, Швеції та Японії. Неофіційно його ще називають Базельським комітетом (за місцезнаходженням) або Комітетом Кука (за ім’ям одного з директорів Банку Англії, який очолював цей комітет).

  Країни  у Комітеті представлені центральними банками або іншими органами, які відповідно до національного законодавства несуть відповідальність за регулювання банківської діяльності та нагляд. Юридично Комітет не володіє наднаціональними повноваженнями стосовно регулювання діяльності банків та здійснення нагляду. На основі дослідження світового банківського досвіду він розробляє принципи ефективного банківського нагляду і директиви (рекомендації), в яких викладені процедури аналізу банківських ризиків і критерії їх оцінки, визначені методи управління ризиками і шляхи забезпечення прозорості банківської діяльності.

  Комітет надає можливість усім країнам скористатися його рекомендаціями з урахуванням  особливостей національної економіки і, зокрема, банківської системи. Зважаючи на високий авторитет комітету, підготовлені ним директиви враховуються центральними банками, регулятивно-наглядовими органами та банківськими установами у багатьох країнах світу і стають, як правило, невід’ємною частиною банківського законодавства.

Комітет традиційно підтримує тісні зв’язки з регіональними професійними організаціями банківського нагляду. У 1990 р. була створена регіональна група банківського нагляду країн Центральної та Східної Європи. Комітет надає групі спеціальні експертні рекомендації щодо створення і функціонування банків, організації банківського нагляду, підготовки законодавчої бази в умовах ринкової трансформації економіки. НБУ активно контактує з членами групи, бере участь у роботі органів групи.

  Центральні  банки активно співпрацюють з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валютного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкованих відносин у валютній сфері. Згідно зі Статутом МВФ виконує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну і дослідницьку функції. При цьому слід відзначити тенденцію до посилення кредитної функції фонду, яка певною мірою змінила саму його природу. Оскільки МВФ надає свої кредити переважно центральним банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабілізаційних і регулятивних функцій, у перспективі можливе перетворення його у своєрідний Банк центральних банків. Більш детально діяльність МВФ буде розглянута в підрозділі 13.1.

  Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної економічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну місця і ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у  
50-ті роки, коли почало функціонувати найбільш розвинуте регіональне угруповання країн Західної Європи — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Невід’ємним компонентом економічної інтеграції є валютна інтеграція — процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних організацій.

  Елементи  валютної інтеграції в Західній Європі формувались поступово. У 1979 р. була створена Європейська валютна система, в якій брали участь країни ЄЕС (більш пізня назва — Європейський союз — ЄС). Система мала на меті створення зони європейської стабільності із власною валютою ЕКЮ і передбачала режим сумісного коливання валютних курсів країн—членів ЄС (так звана суперзмія). Функції емісії ЕКЮ і міжнародного валютного регулювання були покладені на Європейський фонд валютного співтовариства. Фонд надавав кредити центральним банкам країн—членів ЄС для проведення валютних інтервенцій з метою підтримки коливань курсу валют у межах визначеного коридору.