Центробанк

  У сучасних умовах за фіксованого курсу  центральний банк підтримує валютний курс у визначених межах до однієї валюти або до «кошика» валют. Зміни  співвідношення попиту та пропозиції іноземної валюти впливають на обсяг золотовалютних резервів країни, та відповідно й на грошову базу (корекція платіжного балансу здійснюється шляхом змін у рівні золотовалютних резервів). Режим вільного плавання передбачає встановлення валютних курсів тільки на підставі співвідношення попиту та пропозиції на іноземну валюту. У міру зміни цього співвідношення змінюється валютний курс, що сприяє автоматичному вирівнюванню платіжного балансу, і немає потреби витрачати золото-валютні резерви.

  Плаваючий курс дає змогу нівелювати (певний час) зовнішній вплив та оперативно досягти рівноваги платіжного балансу, забезпечити автономність монетарної політики, але не обмежує інфляцію. Режим «плавання» знімає з уряду відповідальність за регулювання валютного курсу, але водночас не залишає можливості підтримання окремих галузей національної економіки.

  Між указаними режимами валютних курсів є й інші відмінності. Зокрема, дестабілізуюча спекуляція валютою ймовірніша у випадку плаваючих, а не фіксованих валютних курсів. Плаваючі валютні курси послабляють «дисципліну» цін і посилюють інфляцію, а фіксований курс позбавлений цих вад. Водночас при дефіциті платіжного балансу найбільша свобода маневру зберігається за плаваючого курсу.

  Симптоматичною  є помічена останнім часом тенденція до відмови від застосування фіксованих режимів валютних курсів і переходу до більш гнучких її варіантів. Передусім це стосується країн із перехідною економікою, зокрема держав, які сподіваються у майбутньому приєднатися до Європейського економічного і валютного союзу (Чехія, Польща, Угорщина). Плаваючі обмінні курси дають змогу долати наслідки кризи, пов’язаної із зовнішньою заборгованістю, та протидіяти зовнішнім «шокам».

  Статутом  МВФ передбачено, що в сучасних умовах «валютний режим може включати підтримку державою-членом вартості своєї валюти у СДР або, за вибором держави-члена, в іншому еталоні вартості, крім золота; або спільні заходи регулювання вартості своїх валют відносно вартості однієї валюти або валют інших держав-членів; або інші валютні режими за вибором держави-члена» (Стаття IV, розділ 2 (в)).

  За  станом на кінець вересня 1998 р. 47 держав мали валютний курс «фіксований» відносно однієї валюти, 4 — відносно СПЗ,  
13 — відносно інших «кошиків валют». Решта країн користується гнучкими валютними курсами. У 56 країн — керовані плаваючі курси, у 45 — незалежно (вільно) плаваючі курси.

  Україна, як і більшість держав СНД, входить  до групи країн із керованими плаваючими курсами. Режим керованого плавання означає, що уряд виходить на ринки іноземної валюти, щоб вплинути на валютний курс, але не зобов’язується підтримувати його на стабільному (незмінному) рівні. Прикладом може бути так званий «валютний коридор», запроваджений в Україні з 1 вересня 1997 р. «Валютний коридор» — це такий режим курсу національної валюти, коли на певний термін установлюються мінімальна та максимальна межі офіційного курсу валюти, а центральний банк бере на себе зобов’язання підтримувати курс у встановлених межах.

  Регулювання валютних курсів. Стирання об’єктивних меж коливань валютних курсів не означає, що відпала потреба утримувати їх на певному рівні. З крахом золотого стандарту була ліквідована основа, на якій ґрунтувалася свобода валютного обміну, сталість валютних курсів. Різкі коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні та кредитні операції.

  Негативний  вплив коливання валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити ці коливання через операції центральних банків.

  Головними методами регулювання валютного  курсу є валютна інтервенція  та дисконтна політика.

  Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

  Здійснення  валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, і навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, і продаж повинен поєднуватися з купівлею.

  Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу національної валюти на зниженому рівні для здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою нарощування експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

  Для валютного демпінгу характерне:

  1) експортер, купуючи товари на внутрішньому ринку за національну валюту, куплену за поточним курсом, продає їх на зовнішньому ринку за іноземну валюту за цінами, нижчими за середньосвітові;

  2) джерелом зниження експортних цін є курсова різниця, яка виникає при обміні вирученої іноземної валюти на національну за курсом, який за цей час зросте;

  3) вивіз товарів у масовому масштабі забезпечує надприбутки експортерів. Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості. Однак експортерам не вигідна дуже зани- 
жена ціна, оскільки може виникнути конкуренція з національними товарами в результаті їх реекспорту іноземними контрагентами.

  Суть  дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищуючи дисконтну ставку у періоди погіршення стану платіжного балансу, центральний банк стимулює приплив капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто сприяє поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло припливу у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише тоді, коли рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

  Методами  валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю грошових одиниць.

  Мета  девальвації — зниження офіційного курсу для стимулювання експорту та стримування імпорту. Наприклад, девальвації 30-х років були спрямовані не на стабілізацію валют, а на їх знецінювання з метою створення умов для валютного демпінгу. Після Другої світової війни протягом 1946—1973 рр. було проведено понад 500 девальвацій і тільки 10 ревальвацій. Практикуються також масові девальвації валют, що були, наприклад, у 1949 р., наприкінці 60-х — початку 70-х років.

  До  скасування фіксованого вмісту золота у валютах девальвація супроводжувалася зниженням металічного вмісту валюти, а ревальвація — підвищенням. За умов «плаваючих» валютних курсів девальвація та ревальвація відбуваються стихійно на валютному ринку. Тому термін «девальвація» у сучасному розумінні означає також відносно тривале зниження ринкового курсу валюти. У межах ЄВС з початку 80-х років 11 разів офіційно проводилися девальвації (французького франка, італійської ліри) і ревальвації (марки ФРН, голландського гульдена та ін.).

  У сучасних умовах девальвація та ревальвація  не є засобами стабілізації валютного  курсу. Вони являють собою лише метод приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність з дійсним, що склався на ринку.

  Режим валютного курсу  в Україні. Курсова політика є невід’ємною складовою урядової програми економічного розвитку держави і має враховувати весь комплекс інструментів та реальні можливості щодо її реалізації. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 17 лютого 1993 р. установлення валютного курсу національної валюти належить до спільної компетенції НБУ та Кабміну.

  Питання про визначення режиму валютного курсу є складними та дискусійними, бо валютному курсу належить основне місце в усьому комплексі інтернаціоналізації економічних зв’язків.  
З його допомогою рівні національних товарних цін, оплати праці, а також багато інших вартісних показників зіставляються з аналогічними показниками зарубіжних країн. На цій основі визначаються ефективність експортно-імпортних операцій, доцільність виробництва тих чи інших товарів та ін.

  Україна використовувала кілька режимів  валютного курсу — від плаваючого до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу.

  Згідно  з Декретом, прийнятим Кабінетом  Міністрів у грудні 1992 р., було визначено ринковий (плаваючий) режим валютного курсу українського карбованця. На практиці така система означала фактичне введення режиму конвертованості валюти без попереднього забезпечення відповідних економічних умов: конкурентоспроможної структури економіки, гнучкої системи цін, розвинутої банківської інфраструктури та ін. Результатом такого підходу стала хронічна нерівновага на валютному ринку (дефіцит пропозиції), доларизація внутрішнього обороту та бартеризація зовнішньоторговельного обороту.

  У 1993 р. уряд наполіг на прийнятті НБУ адміністративно фіксованого курсу карбованця, який призвів до зниження ефективності експорту, збільшення частки бартерних операцій, зменшення надходжень іноземної валюти на внутрішній ринок, зростання зовнішнього боргу, «втечі» капіталів за кордон.

  З часом все більше уваги стали  приділяти ринковим методам стабілізації валютного курсу, і фіксований валютний курс було замінено на так званий регульований (плаваючий ). З 1994 р. було запроваджено ринковий механізм визначення курсу на основі попиту і пропозиції. У наступні роки динаміка курсу гривні визначалася коливанням попиту і пропозиції на валютному ринку, що зумовлювало поступове падіння курсу гривні. Протягом 1996-го та першої половини 1997 р. НБУ підтримував плаваючий (ринковий) курс на відносно стабільному рівні в межах установленого валютного коридору.

  Наприкінці 1997 р. змінилася міжнародна кон’юнктура, почався відплив короткострокових капіталів із нових ринків, до яких належить і Україна. Нерезиденти України стали активно продавати ОВДП. Це значно зменшило пропозицію і водночас збільшило попит на валюту. Так, якщо протягом 1997 р. приплив портфельних інвестицій (в ОВДП, облігації місцевих позик та деякі ін.) становив понад 30% від загальної пропозиції іноземної валюти на внутрішньому ринку України, то починаючи з кінця 1997 р. та впродовж 1998 р. на цей обсяг — еквівалентний припливу коштів у попередні роки плюс нараховані проценти — зріс сукупний попит. Крім того, у 1998 р. від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами становило 1207 млн дол., на 25% зросло фінансування зовнішнього державного боргу, а сукупна пропозиція зменшилась приблизно на 40%. Ситуацію дещо виправили кредити МВФ, Світового банку та ряд міждержавних позик уряду. Для утримання стабільності курсу гривні НБУ був змушений використати власні резерви, накопичені раніше, неодноразово переглядалися межі валютного коридору з 1,7—1,9 грн / дол. до кінця 1997 р. до 3,3—3,6 грн / дол. протягом 1999 р. З листопада 1999 р. НБУ відмовився від валютного коридору та проголосив про перехід до гнучкого валютного курсу при збереженні деяких адміністративних обмежень ринку, що визначалося умовами, які склалися на ринку після фінансової кризи 1998 р.

  З огляду на них з 19 березня 1999 р. в Україні було здійснено лібералізацію валютного ринку, а саме: відновлено операції на міжбанківському ринку, скасовано обмеження на граничні відхилення від офіційного курсу, введено нові правила встановлення офіційного валютного курсу та ін.