Банківська стабільність

Банківська стабільність

Банківська стабільність означає постійну здатність банку відповідати за своїми зобов'язаннями і забезпечувати прибутковість на рівні, достатньому для нормального функціонування у конкурентному середовищі. На створення необхідних умов для стабільної діяльності банків спрямована система економічних нормативів регулювання банківської діяльності, яка впроваджена НБУ і є обов'язковою для всіх комерційних банків.

Розгортання світової валютно-фінансової кризи поставило банківську систему України у вкрай складні умови. Обмежений доступ до зовнішніх джерел та девальвація гривні, погіршення фінансового стану позичальників, незбалансованість державних фінансів і політична нестабільність вкрай негативно позначилися на фінансовій стікості банків: проблему ліквідності, що виникла на початку кризи, змінила проблема якості активів та достатності капіталу. Невирішеність зазначених проблем зумовлює існування таких основних загроз стабільності банківської системи. Загалом виділяють ряд проблем, на розгляді основних ми і зупинемось.

Першою є недостатній рівень капіталізації, що загрожує банкрутством банків. Відповідно до даних НБУ, незважаючи на підвищення рівня капіталізації банківської системи з 10,0 % на кінець 2007 до 14,8 % на кінець 2009 рр., 7 з 18 найбільших банків не виконали план з капіталізації. На початок 2010 р. у стані ліквідації перебувало 14 банків, з них 12 банків ліквідуються за рішеннями НБУ, 2 – за  рішеннями господарських (арбітражних) судів. Причин виникнення цієї проблеми декілька. 

На вирішення проблеми недостатньої капіталізації у 2009 р. банки активно нарощували капітал за рахунок державної програми рекапіталізації та шляхом залучення коштів від материнських іноземних компаній. У підсумку протягом 2009 р. сплачений зареєстрований статутний капітал вітчизняної банківської системи збільшився з 82,4 до 119,2 млрд грн, а норматив адекватності – з 14,0 до 18,2 % (19,0 % на 01.02.2010 р.). Разом з тим, слід визнати, що нарощування банками капіталу:

– виявилося неспроможним істотно поліпшити стан банківської системи: чисті активи (скориговані на резерви за активними операціями) зменшилися на 5 % з 926 до 880 млрд грн, а за січень 2010 р. – на 1,4 % до 868 млрд грн, збитки сягнули в 3,8 млрд грн, досі 30-50 банків (20-30 % загальної кількості банківських установ) знаходяться у переддефолтному стані;

– не справило істотного позитивного впливу на стан економічної системи країни: обсяг наданих кредитів скоротився на 5,7 % і продовжив своє зниження у перші місяці 2010 р. Відтак фінансові ресурси, акумульовані банківською системою, не трансформувалися у кредити реальному сектору економіки.

Наступною проблемою є погіршення якості кредитного портфеля банків, що вимагає підтримання значного обсягу резервів

За офіційними даними НБУ, станом на 01.01.10 р. прострочена заборгованість становила майже 70 млрд грн, збільшившись протягом 2009 р. з 2,2 до 9,3 % кредитного портфеля. За експертними оцінками, обсяг простроченої заборгованості вітчизняної банківської системи досяг 100 млрд грн, а за оцінкою рейтингового агентства Moody's – 20 % загального об'єму кредитів. З цих причин обсяг сформованих резервів під активні операції банків за 2009 р. збільшився в 2,5 рази до 122,4 млрд грн. Відрахування банків до резервів упродовж зазначеного періоду становили 65,4 млрд грн або 38,2 % усіх витрат.

Таке збільшення резервів стало як інструментом управління ризиками ліквідності банків, так і заходом НБУ в контексті ужорсточення монетарної політики. Хоча утримання великих резервів посилює тиск проблемних кредитів на ліквідність і капітал банків, проте слід враховувати й позитивні наслідки такої ситуації. За поліпшення економічної ситуації, що дозволить НБУ пом'якшити резервні вимоги, банки зможуть істотно зменшити обсяги коштів, що спрямовуються у резерви, та використати накопичені кошти на розширення кредитування реального сектору економіки без залучення додаткових коштів від НБУ.

Тим часом вагомою загрозою успішній реалізації антикризової політики є відсутність змін в галузевій концентрації корпоративного кредитного портфеля банків. Традиційно зберігається домінуюча частка кредитів, спрямованих на фінансування торгівлі (35 % загального обсягу кредитів) та будівництва (9 %), за цільовим спрямуванням понад 80 % кредитів спрямовуються у поточну діяльність, що засвідчує відсутність позитивних зрушень у кредитній політиці щодо стимулювання модернізації економіки. Спрямування натомість банками надлишку ліквідних коштів на ринок ОВДП загрожує посиленням розриву між рівнем розвитку фінансового і реального секторів економіки та побудовою чергової фінансової піраміди.

Активна протидія НБУ та комерційних банків наведеним загрозам дозволила зберегти відносну стабільність у банківській сфері, ознаками якої стали:

– підвищення рівня капіталізації;

– призупинення відпливу коштів з банківських депозитів;

– збільшення кредитування юридичних осіб;

– відсутність масових банкрутств та дефолтів вітчизняних банків.

Наведені тенденції надають підстав охарактеризувати стан банківського сектору як стабільно неефективний: незважаючи на збереження відносної стабільності з погляду антикризової стратегії, діяльність банківської системи не мала бажаного результату щодо розширення фінансової підтримки реального сектору економіки (рис. 4). Така ситуація пов’язана з переважно рестрикційним характером методів банківського антикризового регулювання. Намагання банків вирішити зазначені проблеми шляхом застосування традиційних методів (резервування, підвищення процентних ставок, використання міжбанківських операцій, накопичення високоліквідних активів та капіталу, припинення кредитування) вело до виникнення нових проблем – збільшення частки непрацюючих активів, посилення залежності від рефінансування з боку НБУ та стану міжбанківського ресурсного ринку, заморожування кредитного ринку. За продовження такої політики банків та збереження депресивного стану вітчизняної економіки банківська система продовжить скорочення активів і обсягів кредитування в усіх сегментах кредитного ринку і за всіма категоріями клієнтів. З цих причин актуалізується завдання посилення ефективності функціонування банківської системи за збереження її стабільності.

Показники ефективності роботи банківського сектору і темпи його розвитку визначальним чином залежать від швидкості відновлення реального сектору економіки, а фінансові можливості останнього – від банківського кредитування. Це визначає необхідність використання системно-структурного підходу, що передбачає комплексне вирішення взаємопов’язаних проблем фінансового та реального секторів економіки шляхом диференційованого застосування монетарних інструментів.

За цим підходом, по-перше, заходи щодо стабілізації банківської системи мають спрямовуватися на послаблення дії зовнішніх загроз, а саме:

– на подолання негативних тенденцій в реальному секторі економіки країни, що поліпшить платоспроможність основних клієнтів та партнерів банків і стан фінансового ринку в цілому;

– на гальмування інфляційних тенденцій та підтримання валютної стабільності;

– на посилення контролю за фіскальною дисципліною;

– на розв’язання суперечності між необхідністю підтримання рівня доходів населення як основи розширеного відтворення ресурсної бази банківських установ та потребою у зменшенні соціального навантаження на бюджет і нейтралізації інфляційних факторів з боку попиту;

– на переорієнтацію грошово-кредитної політики НБУ від підтримання номінальної стабільності до стимулювання економічного зростання на основі модернізації та структурної перебудови економіки ;

– на створення сприятливого інвестиційного клімату і підвищення рейтингів України.

По-друге, перехід банківської системи до розширеного кредитування економіки можливий лише за подолання низки внутрішніх проблем банківського сектору, що вимагає вирішення таких завдань:

– реформування банківського сектору шляхом ліквідації слабких банків і інтенсифікації процесу консолідації банківського сектору, створення єдиної банківської інфраструктури, удосконалення вимог до універсальних банків, розвитку спеціалізованих кредитних організацій;

– подальшої капіталізації банківської системи на основі вирішення комплексу проблемних питань, а саме:

– суперечності між необхідністю ужорсточення контролю за виконанням банками вимог щодо нормативу адекватності капіталу та потребою вивільнення ресурсів для розширеного кредитування економіки, що потребує зниження нормативу адекватності;

–  протиріччя між об’єктивною необхідністю входження держави в капітал банків та наслідками процесу одержавлення банків, зокрема зростанням неефективності корпоративного управління банком;

–  різновекторності поточної політики одержавлення та стратегічної потреби завчасного визначення чітких критеріїв моменту “виходу” держави із оздоровлених банків, механізмів їх продажу та використання отриманих коштів на реформування економіки;

– невідповідності завдання збільшення надходжень до бюджету необхідності запровадження пільгового оподаткування доходів на капітал, інвестований в банківську систему;

– суперечності між необхідністю зниження доларизації економіки та доцільністю для банків тримати частину капіталу в іноземній валюті, що допоможе протистояти валютним ризикам;

– створення «госпітального банку», що акумулюватиме погані активи банків на основі принципів, запроваджених в країнах Європейського співтовариства щодо протидії банківським кризам. Це потребує розробки методичних засад моделі викупу проблемних активів банку, уточнення критеріїв віднесення активу до категорії проблемного, визначення джерел фінансування викупу проблемних активів банків, забезпечення ефективного управління проблемними активами на основі обов’язкової участі всіх сторін (банки, держави) у розподілі ризиків (збитків), запровадження податкових пільг щодо операцій продажу та обслуговування проблемних активів;

– забезпечення реального функціонування системи фінансових інститутів розвитку (насамперед Державного банку реконструкції і розвитку та інших форм державно-приватного партнерства) для реалізації масштабних інвестиційних та інфраструктурних проектів;

– надання рекомендацій (а в окремих випадках – зобов’язань) комерційним банкам, що використовують різні форми державної підтримки, в пріоритетному порядку спрямовувати кошти на підтримку визначених державою галузей і на кредитування об’єктів малого і середнього бізнесу;

– вдосконалення норм регулювання банківської ліквідності, зокрема зміни порядку розрахунку нормативів ліквідності та поступового підвищення нормативу короткострокової ліквідності (Н6) до 40-50 % із передбаченням перехідного періоду (до 1 року) для виконання банками його мінімальних вимог;

– зміцнення ресурсної бази банків шляхом розвитку механізмів цільового внутрішнього запозичення (облігаційні позики) та надання державної підтримки у формі гарантій, участі в інфраструктурних проектах на принципах державно-приватного партнерства, розвитку довгострокового рефінансування під цінні папери підприємств, що відіграють вагому роль у економічному розвитку, розширення системи бюджетної підтримки і кредитного стимулювання високотехнологічних секторів економіки, що має включати податкові пільги, прямі субсидії на виробництво продукції, субсидування бюджетом фондів заробітної плати; розробка механізмів субсидування процентних ставок за кредитами, що надаються на купівлю товарів вітчизняного виробництва;

– підвищення довіри до банків шляхом реформування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у напрямі передачі Фонду функцій участі у ліквідації та запровадженні тимчасової адміністрації у проблемних банках за недопущення створення системи подвійного нагляду за діючими банками та підвищення розміру зборів з банків;

– вирішення проблем позичальників, в першу чергу, тих, чиї залишки коштів після сплати відсотків менші, ніж прожитковий мінімум.

– перегляд принципів регулювання присутності іноземного капіталу в банках України у напрямі забезпечення спрямування коштів іноземних інвесторів в пріоритетні сфери економіки України у спосіб формування синдикатів для фінансування інфраструктурних проектів та регіональних програм розвитку;

– забезпечення моніторингу змін регуляторних правил, які будуть прийняті Базельським та Європейським комітетами з питань банківського нагляду щодо оцінки ризиків та підвищення вимог до достатності капіталу, оцінка їх відповідності потребам розвитку банківського сектору в Україні та внесення відповідних змін в регуляторні акти НБУ;

– забезпечення самостійності НБУ в розробці монетарних показників, що закладаються в Основних засадах грошово-кредитної політики;

– налагодження консультацій НБУ з комерційними банками на основі колективного моніторингу кон’юнктури міжбанківського ресурсного і валютного ринків та здійснення скоординованих економічних, адміністративних, інформаційних заходів, спрямованих на упередження кризових подій;

– створення єдиної системи кризового менеджменту, яка включатиме макро і мікропруденційний нагляд із посиленням ролі НБУ як основи макропруденційного нагляду, насамперед ужорсточення нагляду за системно важливими кредитно-депозитними установами;

– вдосконалення державного регулювання аудиторської діяльності як незалежної форми контролю в системі управління грошовими потоками та ризиками ліквідності банків в частині підвищення прозорості діяльності аудиторських фірм та розвитку інструментів страхування аудиторських ризиків.