Митна Політики України

План

1. Вступ
2. Завдання та цілі митної політики України
3. Митна політика України на сучасному етапі
4. Висновки
5. Використані джерела

Вступ

Митна політика є одним з дієвих інструментів державного регулювання  зовнішньоекономічних зв’язків, в  першу чергу – захисту внутрішнього ринку чи стимулювання виходу вітчизняних  товарів на міжнародні ринки.

Поняття національних інтересів та національної безпеки в даному випадку  виступає тією головною категорією, за якою можливе визначення ефективності та актуальності державного впливу на сферу зовнішньоекономічних відносин.

Митна політика являє собою певний комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективного функціонування митних кордонів та забезпечення захисту національних інтересів та національної безпеки  держави у зовнішньоекономічній сфері.

Митна політика нерозривно пов'язана  з порядком переміщення товарів  та транспортних засобів через державний  кордон, оскільки вона, виходячи з конкретних цілей і завдань, що стоять перед  нашою державою, визначає головні  цілі і функції діяльності митних органів. До того ж, митна політика визначає роль митних органів конкретної держави  в міжнародному співробітництві  щодо вирішення деяких глобальних завдань, які постають перед світовим співтовариством.

Додержання конкретних принципів  формування митної політики при визначенні головних національних інтересів та напрямів державної політики є конче  необхідним саме для молодої держави, якою є Україна, оскільки вона ще не має сталої політичної та правової системи, яка мала б забезпечити  стабільність та спадкоємність її розвитку.

Завдання та цілі митної політики України

Митна політика являє собою певний комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективного функціонування митних кордонів та забезпечення захисту національних інтересів та національної безпеки  держави у зовнішньоекономічній сфері.

Поняття національних інтересів та національної безпеки в даному випадку  виступає тією головною категорією, за якою можливе визначення ефективності та актуальності державного впливу на сферу зовнішньоекономічних відносин. Засоби державного впливу на зовнішньоекономічні  відносини застосовуються щодо правових відносин, що виникають при переміщенні товарів, інших предметів та транспортних засобів через митний кордон України. Такий спосіб реалізації митної політики засновано на критерії територіальної юрисдикції, до складу якої входять права держави обкладати податками будь–яку особу чи підприємство, що знаходяться на його території та вимагати від них виконання вимог правових норм цієї держави (правомірної поведінки).

У Конституції України існує декілька норм, які безпосередньо регулюють питання митної політики та митної справи. По–перше, необхідно назвати ст. ст. 17 та 18 Конституції України. Правові норми, що містяться в них, встановлюють головні завдання діяльності держави в зовнішній сфері. Так, вже згадувана ч.1 ст. 17 Конституції України визначає захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки до найважливіших функцій держави; ч.3 цієї ж статті покладає забезпечення державної безпеки та захист державного кордону України на відповідні правоохоронні органи та військові формування, до складу яких відносяться і підрозділи державної митної служби. Стаття 18 Конституції України встановлює головні цілі зовнішньополітичної діяльності держави, частиною якої є і митна політика. Зокрема серед таких цілей називаються: "...забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання митного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".

Що стосується функцій органів  державної влади в сфері регулювання  зовнішньоекономічних відносин, то в  першу чергу необхідно назвати  ст. 92 Конституції. Пункт 9 ч. 1 цієї статті відносить "засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи" до питань, які визначаються виключно законами України; а п. 1 ч. 2 тієї ж статті, зокрема, визначає, що також виключно законами України  встановлюються "система оподаткування, податки і збори". Інша конституційна  норма, що регулює суспільні відносини  у сфері митного права, знаходиться у п. 8 ст. 116 Конституції; ця норма зобов'язує Кабінет Міністрів організовувати і забезпечувати здійснення зовнішньоекономічної діяльності України і митної справи. Таким чином, функції щодо проведення митної політики розподіляються між державними органами у відповідності до принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що його було закріплено ст. 6 Конституції України.

У вищеназваних нормах безпосередньо  згадується митна справа, але крім того можна знайти в Конституції  велику групу норм, які тим чи іншим чином торкаються питань, які  постають у зв'язку з державним  регулюванням зовнішньої торгівлі. Тут  необхідно назвати і ст. 106 Конституції, яка визначає повноваження Президента України; і ст. 107, яка регламентує діяльність Ради національної безпеки та оборони України, та багато інших. Не слід забувати і про правові норми, які закріплені у Розділі 2 Конституції "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина". Ці норми є дуже важливими щодо визначення правового статусу фізичної особи та її прав при переміщенні через митний кордон України товарів та транспортних засобів, а також при розгляді, в тому числі і судовому, справ щодо правомірності дій митних органів стосовно цієї особи, її прав та законних інтересів, тим більше, що ч. 2 ст. 8 Конституції України встановлює, що всі конституційні норми є нормами прямої дії і гарантує право будь–якої особи на судовий захист цих прав. Це стосується і випадків порушення прав громадян у сфері митного права, і, наприклад, при оскарженні в судовому порядку дій посадових осіб митних органів уможливлюється застосування формули "громадянин проти держави Україна". З огляду на це є доцільним законодавче закріплення у Митному кодексі України основоположного принципу митної політики України про те, що всі особи на рівних засадах мають право на ввіз та вивіз товарів та транспортних засобів. Ніхто не може бути позбавленим права або обмеженим у праві на ввіз або вивіз товарів або транспортних засобів, окрім випадків, передбачених законами України.

Митна політика нерозривно пов'язана  з порядком переміщення товарів  та транспортних засобів через державний  кордон, оскільки вона, виходячи з конкретних цілей і завдань, що стоять перед  нашою державою, визначає головні  цілі і функції діяльності митних органів. До того ж, митна політика визначає роль митних органів конкретної держави  в міжнародному співробітництві  щодо вирішення деяких глобальних завдань, які постають перед світовим співтовариством. Серед таких проблем треба  відзначити підтримання міжнародної  безпеки, а саме контроль та боротьбу з незаконним переміщенням зброї, радіоактивних  та токсичних речовин та так званих "критичних технологій", підтримання  міжнародних економічних санкцій, підтримання екологічної безпеки та боротьбу з міжнародною злочинністю, в першу чергу з контрабандою наркотичних засобів [1,ст.5].

На превеликий жаль, в діючому  українському законодавстві не існує  чіткого визначення митної політики та її функцій. Так, наприклад, в ч. 1 ст. 2 Митного кодексу України (МКУ) закріплено лише, що Україна самостійно визначає свою митну політику, а в ч. 2 цієї ж статті, зокрема визначене право України вступати у митні союзи з іншими державами та приймати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій. Стаття 8 МКУ визначає компетенцію різних органів державної влади щодо питань митної політики. Так, частиною 2 ст. 8 МКУ до компетенції Верховної Ради України віднесене визначення головних напрямів митної політики України, структури системи органів державного регулювання митної справи, розмірів мита та умови митного обкладення, спеціальних митних зон та митних режимів, а також перелік товарів, переміщення котрих через митний кордон України заборонено. До компетенції Кабінету Міністрів України, відповідно до ч. З ст. 8 МКУ віднесено, в першу чергу, забезпечення виконання митної політики України у відповідності до законів України, і подано перелік засобів її реалізації. Зокрема, до повноважень Кабінету Міністрів віднесено: встановлення розмірів митних зборів та плати за митні процедури, координація діяльності різних органів виконавчої влади, проведення переговорів та укладення міжнародних договорів, представлення на розгляд Верховної ради пропозицій щодо системи митних органів. Безпосереднє управління .в сфері митної справи належить до відома Державної митної служби України.

Проблемою, яку розглядають багато авторів, є те, що Українським законодавцем при розробці нормативно–правових актів, які належать до сфери митного права, не було приділено достатньої уваги визначенню ролі та місця національних інтересів та питань забезпечення національної безпеки України у формуванні та проведенні в життя митної політики, хоча саме національні інтереси є тим наріжним каменем, на якому повинна будуватися державна політика. Національна безпека і національні інтереси є взаємопов'язаними проблемами і носять, у першу чергу, політичний характер, а вже потім, набувши конкретного суспільного і державно–політичного змісту і значення, знаходять свій формальний вираз у конкретних нормативно–правових актах різних органів публічної влади.

Митна політика України на сучасному  етапі

Розширення Європейського Союзу, яке відбулося 01.05.2004 року (у складі Євросоюзу з'явилася так звана "група друзів України" - низка центральноєвропейських країн з традиційними партнерськими зв'язками з нашою державою), призвело до історичних змін політичних, географічних та економічних умов для України та Євросоюзу. Сьогодні Європейський Союз та Україна мають спільний кордон і як безпосередні сусіди будуть посилювати свою політичну та економічну взаємопов'язаність. Розширення дає можливість для України та Європейського Союзу розвивати якомога тісніші відносини, що виходитимуть поза рамки співробітництва до поступової економічної інтеграції та поглиблення політичного співробітництва. Європейський Союз та Україна сповнені рішучості посилити свої відносини та сприяти утвердженню стабільності, безпеки і добробуту. Такий підхід заснований на спільних цінностях, спільній власності та диференціації. Це сприятиме подальшому зміцненню стратегічного партнерства між Україною та Європейським Союзом.

Серед міжнародних зобов' язань України та її стратегічної мети щодо подальшої європейської інтеграції є перетворення митної політики відповідно до норм і стандартів ОБСЄ та Ради Європи. Одним із кроків в цьому напрямку було розроблення та схвалення в 2005 році Кабінетом Міністрів України та Радою з питань співробітництва між Україною і Європейським Союзом Плану дій "Україна-Європейський Союз" [2] - двосторонній політичний документ, який містить заходи по розширенню політичної співпраці та поглибленню економічної інтеграції України до ЄС.

Проблемам митної політики присвячено праці багатьох вчених, серед яких можна назвати В.П. Батіга, Б.Н. Габричидзе, А.А. Дубініну, Ф.Л. Жоріна, І.Н. Звягіну, М.М. Каленського, В.Я. Настюка, П.В. Пашка, С.В. Срокіна, С.В. Халіпова та ін. Проте досить актуальним і таким, що відзначається науковою новизною, є питання про розвиток відносин України з Європейським Союзом як взагалі, так і, зокрема, виконання частини Плану дій "Україна-Європейський Союз" щодо митної справи, адже курс на євроінтеграцію є орієнтиром зовнішньої та внутрішньої політики України, важливою складовою політики модернізації політичного та економічного розвитку та основою для стратегічного розвитку нашої держави.

Митна політика є одним з основних інструментів протекціоністської політики держави. Як член Всесвітньої організації торгівлі, Організації економічного співробітництва та, а також держава, яка претендує на членство в Євросоюзі, Україна формує митну політику з дотриманням вимог цих організацій.

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між  Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (УПС) [3] від 14.06.1994 р. (набула чинності 01.03.1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. З огляду на завершення у березні 2008 року 10-річного терміну дії УПС, 05.03.2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору між Україною та ЄС, який тимчасово носить робочу назву "нова посилена угода". На період до укладення нової посиленої угоди чинність УПС щороку автоматично продовжується за взаємною згодою сторін.

Відповідно до Указу Президента України від 11.06.1998 року № 615/98 [4] з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у Європейському Союзі було затверджено "Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу", що визначає основні напрями співробітництва України з Європейським Союзом - організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку.

Але Євросоюз продовжує уникати  відповіді на питання щодо визнання перспективи членства України в ЄС. У своїх документах - Спільній Стратегії щодо України 1999 року, рішеннях Ради міністрів ЄС із загальних питань та зовнішніх відносин від 21.02.2005 року щодо затвердження Плану дій "Україна-ЄС", сторона ЄС лише "визнає європейські прагнення України та вітає її європейський вибір". У мандаті Єврокомісії щодо переговорів про нову посилену угоду "Україна-ЄС" зазначається, що укладення нової угоди "не визначатиме наперед майбутній розвиток відносин України та ЄС". На ділі ж ЄС намагається інституціоналізувати Європейську політику сусідства, яка позиціонується як політика, "відмінна" від процесу розширення ЄС, та закріпити Україну у якості однієї з країн-лідерів ЄПС.

Водночас, для України питання  визнання перспективи членства в  ЄС має не лише важливий політичний вимір, але й має значення для низки важливих економічних, правових та інших аспектів, які безпосередньо впливають на природу та характер двосторонніх стосунків, на вирішення низки практичних питань (перспектива запровадження безвізового режиму, надання передвступної допомоги, процедури скринінгу законодавства, асиметричного відкриття ринків, доступу до внутрішніх процедур обговорення рішень тощо). Тому дане питання залишається важливим для України у діалозі з ЄС, а його підтримка на порядку денному відносин змушує ЄС шукати додаткові засоби для забезпечення конструктивності та адекватності своєї позиції.