Причетність до злочину та її види

Натомість В.Н. Зирянов зазначає, що спрямовуючи репресію проти осіб, причетних до злочину, держава бореться не з приховуванням, недонесенням чи потуранням, а з суспільно-небезпечним посяганням на той чи інший об'єкт, тому визначальним об'єктом посягання осіб, причетних до злочину, необхідно визнати той об'єкт, на який було направлено приховуваний злочин або злочин, про який не було повідомлено владі, чи злочин, який не припинила посадова особа.

На користь  спільності об'єкта посягання причетності  з об'єктом основного злочину говорить те, що приховування злочину є кримінально-караним залежно від важкості основного злочину, тобто від того, наскільки серйозна була заподіяна шкода суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законодавством. Також і більшість дослідників інституту причетності вказують на залежність суспільної небезпеки причетності від суспільної небезпеки основного злочину.

Ще одним  підтвердженням того, що причетність, в тому числі і приховування злочину  посягає на об'єкт основного злочину  є та обставина, що визнаючи об'єктом причетності нормальну діяльність органів правосуддя, не бралося до уваги, що система правосуддя працює для того, щоб припинити правопорушення, притягнути винного до відповідальності, при цьому одним із завдань відповідальності є запобігання вчиненню винним злочинів у майбутньому, а якщо особу не притягнули до відповідальності внаслідок причетних дій іншої особи, це означає загрозу вчинення аналогічних злочинів у майбутньому, а отже, і порушення суспільних відносин щодо основного злочину.

Узагальнивши  зазначене доходимо до висновку, що об'єкт причетності до злочину  становлять правовідносини, що забезпечують правосуддя, а також правовідносини, на які посягає основний злочин. При цьому жодні з відносин не мають домінуючого значення в об'єкті.

 

 

 

 

 

 

3. Неповідомлення про злочин: позитивни та негативи декриміналізації діяння

 

Поведінку особи  у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну, нейтральну, чи соціально-небезпечну. До 2001 р. соціально-небезпечним було і неповідомлення про злочин, проте з прийняттям нового КК України неповідомлення про злочин (за незначним винятком) було декриміналізовано. Одним із таких виключень є включення неповідомлення про вчинення злочину, який передує легалізації, як однієї з форм небезпечної поведінки, до складу ст. 2091 КК України в редакції від 01.06.2010 р., що встановлює відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу.

А отже, за невеликим винятком, повідомлення органам влади про достовірно відомо підготовлюваний чи вчинений злочин стало правом, а не обов'язком громадян, і ми можемо говорити лише про моральний обов'язок громадян повідомляти про вчинений злочин.

Набуття чи втрата суспільної небезпеки суспільних відносин залежить від зміни соціально-політичної обстановки у суспільстві. Натомість декриміналізація недонесення про злочин у своїй масі не була зумовлена жодними суспільними змінами, а виключення недонесення про злочин з діянь, передбачених кримінальним законом, без урахування суспільної правосвідомості щодо того, що таке діяння не є суспільно-небезпечним.

Безумовно  в  Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин вважається закономірною діяльністю громадян. Свідченням цього є той факт, що згідно з повідомленнями Міністерства внутрішніх справ України більшість злочинів виявлено та доведено до відома правоохоронних органів саме громадянами. Та й важко не погодитися приклад з Н.С.Косяковою, що замовчування про місцезнаходження вбивці, про побиттях малолітньої дитини не просто неморально, а суспільно-небезпечно, злочинно.

Доречно підкреслив А.І. Бойко наявність у державі  дисбалансу між правами та обов' язками, що можна продемонструвати також і на прикладі Конституції України, де закріплено кілька десятків прав та лише кілька обов' язків громадян і наявну внаслідок цього загрозу атомізації суспільства, дезорганізації системи управління, що в кінцевому підсумку зробить кожну окрему особу беззахисною перед насиллям та пороками суспільства. А.Н.Ахтирська серед головних причин неефективності боротьби зі злочинністю зазначає той факт, що закони не передбачають санкції за дії, які за своєю суттю є злочинами, - 36,5%. За право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним виконанням обов'язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним з яких повинно бути повідомлення про підготовлювані тяжкі злочини.

На користь  встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин свідчить наявність у чинному кримінальному законі норми, що встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це своїм змістом є досить близьким до неповідомлення про злочин, адже обидва діяння перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронними органами, і забезпечують з різних поглядів тотожні відносини.

Ще один з  аргументів на користь встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин ґрунтується на загальних  ознаках причетності до злочину. Неповідомлення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не само собою, а у зв'язку із вчиненням важких злочинів, натомість якщо розглядати цей злочин без прив' язки до основного злочину, то очевидно картина моральності чи неморальності такого діяння деформується. Слушно зазначив А. А. Васильєв, що "у розкритті будь-якого злочину зацікавлені всі і кожен, за винятком осіб, які вчинили злочин, осіб, в інтересах яких вчинили злочин, і осіб, яким не байдужа доля злочинця. Це слід визнати нормальним, на відміну від визнання нормою відмови про повідомлення про злочин. Як можна говорити, що особа, яке стало очевидцем злочину, у випадку повідомлення про це компетентним органам, вчиняє аморальний вчинок, який презирається суспільством. Якщо так, то суспільство веде себе вкрай непослідовно, з одного боку суспільство вимагає криміналізації вбивства, а з другої вважає повідомлення про вбивство аморальним".

Справді, теорія кримінального права визнає неповідомлення суспільно-небезпечним і караним  лише у тих випадках, коли воно пов'язане  з найважчими посяганнями. У цих випадках, як свідчать дослідники, моральний обов' язок громадян протидіяти суспільно-небезпечним діянням шляхом повідомлення про них відповідним органам влади, переростає в правовий обов'язок. Невиконання такого обов'язку тягне за собою не лише моральний осуд, але й заходи кримінальної відповідальності. Оскільки суспільна небезпека неповідомлення про злочин зумовлена суспільною небезпекою підготовлюваного або вчиненого злочину, є необхідність встановлення відповідальності за злочини, які представляють підвищену суспільну небезпеку. Тому криміналізація неповідомлення про вчинення злочину є доцільною не лише щодо особливо тяжких, а також щодо низки тяжких злочинів.

Проте не лише ступінь, але й характер суспільної небезпеки  основного злочину неповідомлення має впливати на встановлення відповідальності за неповідомлення про злочин. Значну суспільну небезпеку становить неповідомлення про злочини, які вчиняються стосовно малолітніх, чи осіб, які не можуть подбати про себе з огляду на старість, хворобливий стан. Особливістю такого неповідомлення є те, що вищезазначені особи не завжди можуть усвідомити вчинення проти них злочину, а тому з метою виявлення, припинення та попередження таких злочинів має додатково існувати обов'язок осіб, які володіють інформацією про вчинення злочинів проти малолітніх доводити таку інформацію до відома правоохоронних органів.

Необхідним  є встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини, які  можуть мати значні віддалені шкідливі наслідки, наслідки, що мають значну територію поширення, наприклад злочини у сфері ядерної безпеки, злочини проти довкілля.

Значно поширена думка про необхідність встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення корисливих злочинів навіть невеликої або середньої тяжкості. Доцільність однак криміналізації неповідомлення про корисливі злочини невеликої та середньої тяжкості не зовсім виправдана, оскільки передусім відносини власності не мають суттєвих переваг у відносинах, які охороняються кримінальним законом. Такою перевагою володіють швидше життя та здоров'я людини, тому ця преференція не зовсім обґрунтована. Крім того, інформацією про корисливі злочини значною мірою володіють особи, матеріально зацікавлені у недоведенні інформації до органів влади або ж члени сім'ї. З цих міркувань встановленні відповідальності за корисливі злочини невеликої та середньої тяжкості буде неефективним.

Отже, серед  аргументів, наведених на користь  встановлення кримінальної відповідальності, домінуючим, є не лише допомога правоохоронним органам у вирішенні їхніх завдань, головним чинником на шляху криміналізації неповідомлення про злочин є насамперед формування правосвідомості суспільства про невідворотність покарання, коли обов'язок повідомити про вчинений іншими особами злочин сприятиме реалізації цього принципу. Очевидно, що встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини має здійснюватись на рівні з підняттям рівня правосвідомості громадян за допомогою просвітницьких методів, а інколи, якщо це стосується латентної злочинності, і шляхом заохочень. Проте невід'ємним елементом формування такої правосвідомості має бути відповідна норма, що під загрозою відповідальності змушує громадян повідомляти про злочини.

 

Висновки

 

Отже, причетність до злочину – це дія чи бездіяльність особи, які хоча і не пов’язані з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27, з урахуванням  теорії і сформованої практики, виділяють  такі види причетності до злочину:

• заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення злочину) приховування злочину;
• заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом;
• заздалегідь не обіцяне потурання злочину;
• заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.

Причому перші  три види причетності є самостійними злочинами і тому тягнуть кримінальну  відповідальність. Що ж до недонесення, то воно законом взагалі злочином не вважається.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаних джерел

 

1. Дудоров О. О. Вибрані праці з кримінального права / Дудоров О. О.; [Переднє слово д-ра юрид. наук, проф. В. О. Навроцького] / МВС України; Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. - Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. - 952 с.
2. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / М. И. Коржансь-кий. - [Вид. 3-тє доповн. та переробл.]. - К.: Атіка, 2007. - 592 с.
3. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / [За ред. А. С. Беніцького, В. С. Гуславського, О. О. Дудорова, Б. Г. Розовського. - К.: Істина, 2011. - 121 с.
4. Кримінальне право (Загальна частина): підручник / [А. М. Бабенко, Ю. А. Вапсва, В. К. Грищук та ін.]; за заг. ред. О. М. Бандурки; МВС України, Харків. націон. ун-т внутр. справ. - X.: Вид-во ХНУВС, 2011. - 378 с.
5. Кримінальне право України: Практикум: навч. посібник / П. П. Андрушко, С. Д. Шапченко, С. С. Яценко, П. С. Берзін та ін.; за ред. С. С. Яценка. - [3-тє вид., перероб. і доповн.]. - К.: Алерта; КНТ; Центр учб. літ-ри, 2010. - 640 с.
6. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар. - [4-те вид., перероб. та доповн.] / Баулін Ю. В., Борисов В. І., Гавриш С. Б., Гізім-чук С. В . та ін. / За заг. ред. Сташиса В. В., Тація В. Я. - X.: Одиссей, 2008. - 1208 с.
7. Митний О. О. Кримінальне право України: частина Загальна (у схемах та таблицях): Навч. посіб. / О. О. Житний. - X.: Одіссей, 2008. - 200 с.
8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т. - Т. 1 / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. - [3-те вид., перероб. та доп.]. - К.: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. - 964 с.