30

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Позбавлення волі, як вид покарання за Кримінальним кодексом України»

ЗМІСТ

Вступ              3

1.              Поняття та ознаки кримінального покарання              5

2.              Мета покарання              11

3.              Позбавлення волі, як вид кримінально-правового покарання              15

3.1. Довічне позбавлення волі              22

Висновки              26

Список використаних джерел              30

Вступ

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалася досить обґрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливість, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу регуляції їх поведінки, їх місця, ролі та значення у навколишньому світі.

Проблеми здійснення та захисту основних прав людини є надзвичайно важливим завданням права. Визнаючи людину як найвищу соціальну цінність, держава повинна створити і гарантувати належні умови існування для всіх членів суспільства. Із розвитком світової думки все більшого поширення набуває твердження про соціальне призначення держави. Вже не оспорюється висновок про те, що держава існує для людини, а не людина для держави. Розуміння даних положень виходить із меж національного права на міжнародно-правову арену. З кінця минулого століття світове співтовариство намагається застосувати усі можливі форми та засоби впливу з метою забезпечення основних прав людини.

Як свідчать результати соціологічних та кримінологічних досліджень, злочинність стала однією з найбільш актуальних проблем сучасного українського суспільства. Населення часто відчуває почуття беззахисності перед нею. Однією з причин такого стану є не завжди достатньо зважена, обґрунтована, належним чином організована протидія злочинності з боку держави. Відомо, що протидія злочинності є однією з основних внутрішніх функцій будь-якої держави. І ефективність її здійснення багато в чому визначає ефективність функціонування державної влади взагалі. Саме тому визначальним завданням державної політики на сучасному етапі має стати максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження всіх видів злочинних проявів, особливо таких, як посягання на життя та здоров’я, хабарництво, наркотична злочинність тощо. Саме в цьому і полягає сутність позбавлення волі, як такого, саме в ізоляції окремих небезпечних суб’єктів від суспільства загалом.

За допомогою позбавлення волі, як одного з основних покарань у сучасному українському суспільстві, держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Саме в цьому полягає важливість цієї теми при чому не тільки для науки кримінального права. В даний час неабиякої важливості набули окрім правових ще й соціальні аспекти покарання. Дана робота присвячена аналізу і дослідженню покарання у виді позбавлення волі і визначення мети, яку переслідує суспільство в особі держави застосовуючи таке покарання до особи, яка вчинила злочин.

1.      Поняття та ознаки кримінального покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з’ясувати його місце в структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб’єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв’язку з здійснюваною цим суб’єктом поведінкою. Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов’язків та ступені їх виконання.

Юридична відповідальність – складова частина, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо.

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.

Юридична відповідальність являє собою один із специфічних проявів загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки зору закону, поведінку.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов’язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

Покарання є однією із форм (самою основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов’язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини

Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не при водила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Здійснена гуманізація репресивності санкцій, відносно КК 1960 рокую. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних з поз бавленням волі. Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Таке визначення поняття покарання в законі, дозволяє виділити і роз глянути основні ознаки покарання.

По-перше, покарання - це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання. Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у частині 2 статті 2 Кримінального кодексу України.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, Це логічний юридичний наслідок почину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому.

Сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака по карання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

2.      Мета покарання

Кримінальний кодекс України 2001 р. (ч. 2 ст. 50) вказує, що «покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

Таким чином, безпосередньо зі змісту ч. 2 ст. 50 випливають такі цілі покарання:

а) кара засудженого;

б) виправлення засудженого;

в) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;

г) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами.

Порядкове місце окремих цілей покарання в наведеному переліку не означає, що одні з цих цілей головні, а інші другорядні, одні — обов’язкові, а інші факультативні.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому.

Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара — позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або до вічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де перед бачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т. ін.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством.

Такий підхід ймовірно обумовлений тим фактором, що виділення кари як мети покарання відповідає принципу справедливості і соціальній сутності покарання. Його реалізація зменшує кількість зла в суспільстві, яка збільшилась в результаті злочину.

Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати.

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи) і матеріальний (штраф, конфіскація майна) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження.

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення).

Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву.

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.

3.      Позбавлення волі, як вид кримінально-правового покарання

Позбавлення волі як вид кримінального покарання є правовим наслідком вчинення злочину і відповідно до кримінального законодавства (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. При цьому особа обмежується у праві обирати рід (вид) занять і місце проживання, користуватися жилими приміщеннями й іншим майном. Крім цього, на засудженого покладається новий специфічний юридичний обов’язок — виконувати вимоги режиму, встановлені законом у місцях позбавлення волі. Це призводить до різкої зміни правового становища громадянина, яке пов’язане із значними обмеженнями його свободи, що об’єктивно містить у собі елементи кари не з метою помсти та зведення рахунків, а заради безпеки суспільства.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі виступає як специфічна юридична форма, що виражає потребу карати злочинців суворо визначеним чином. Без цієї юридичної форми немає покарання. Лише за її наявності покарання у вигляді позбавлення волі стає правомірним актом державного примусу. З допомогою юридичної форми в боротьбу зі злочинністю вноситься організуюче начало, забезпечується недопустимість свавільних рішень, встановлюється комплекс елементів, які складають зміст покарання у вигляді позбавлення волі. За допомогою цієї форми окреслюється науково обгрунтована межа каральної діяльності держави як з кількісного, так і з якісного боку. Ця межа не може бути порушена ні судовими органами, які призначають позбавлення волі, ні органами, що виконують це покарання, ні засудженими до позбавлення волі. Саме ця юридична форма забезпечує таке становище, згідно з яким злочинець вступив у специфічні правові відносини з державою і, отже, набув нового правового статусу, що тягне за собою виникнення додаткових юридичних обов’язків і позбавлення, обмеження чи зміну ряду прав.

Сутність позбавлення волі полягає в тому, що засуджений наділяється важливим специфічним правовим обов’язком — перебувати у спеціальній установі держави в межах строку, встановленого вироком суду. Специфічні правообмеження як елементи кари при позбавленні волі відрізняють це покарання від інших, роблять його найсуворішим у загальній системі покарань.
   До елементів кари належать, насамперед, позбавлення засудженого особистої свободи, права вільного пересування, вибору місця проживання, характеру і роду занять за своїм розсудом, обмеження права обирати спосіб життя. У цих елементах певною мірою проявляється соціально-психологічний аспект позбавлення волі, оскільки засуджений обмежується в доступі до засобів масової інформації, у праві на недоторканність особи, житла, таємності листування, на працю, відпочинок тощо. Суттєвим елементом кари є позбавлення засудженого фізичної свободи, яка виражається в ізоляції його від суспільства на строк, визначений вироком суду, поміщенні його в спеціальну установу, яка охороняється.

Головною рисою позбавлення волі, що відображає його сутність, є ізоляція засудженого від суспільства. Передусім вона пов’язана з обмеженнями фізичних і духовних контактів, скороченням соціальних зв’язків і функцій.
   Вона також передбачає роздільне тримання різних категорій засуджених, порядок їх спілкування в межах однієї УВП. Тому засуджений до позбавлення волі, оскільки він постійно перебуває в умовах ізоляції, повинен вести особливий, встановлений законом, спосіб життя, який відрізняється від життя на волі.

У літературі зустрічаються різні терміни, які характеризують цей елемент позбавлення волі: "ізоляція від суспільства", "ізоляція від зовнішнього світу". Однак ці терміни умовні. Термін "ізоляція від зовнішнього світу" невдало виражає характер і зміст позбавлення волі. Повна (абсолютна) ізоляція від зовнішнього світу не застосовується. Про таку ізоляцію можна говорити лише в тому випадку, якщо засуджений втратив будь-який зв’язок із зовнішнім світом, своїми близькими.

Термін "ізоляція від суспільства" точніше відображає сутність позбавлення волі. Засуджені, перебуваючи в УВП, мають право на побачення з родичами й іншими особами, адвокатами, їм дозволяється дивитися кінофільми, слухати радіопередачі, читати книги, газети, спілкуватися з вільнонайманим персоналом, представниками громадських організацій і трудових колективів. Крім цього, деяким категоріям засуджених за певних умов можуть бути дозволені короткострокові виїзди за межі місць позбавлення волі.
   Позбавлення волі як кримінальне покарання характеризує спеціальний каральний режим, який встановлюється в УВП, і постійний нагляд за його виконанням засудженими, а також можливість застосування до осіб, які порушують вимоги режиму, примусових заходів.

Важливим елементом кари є залякуючий вплив позбавлення волі, який виражається в самому факті осуду, винесенні вироку судом від імені держави і залежить від тривалості строку позбавлення волі, виду УВП. Позбавлення волі впливає як на суспільну психологію, так і на психіку злочинця. Репресивність позбавлення волі акумулює в собі такі риси і властивості, які сприяють розвитку в суспільстві негативного ставлення до злочинця, спричиняють обурення з приводу злочинних дій.

Індивідуально-психологічний вплив кари полягає в тому, що покарання у вигляді позбавлення волі тягне за собою зміну ставлення оточуючих до злочинця, його дії засуджуються суспільством з метою привести його до визнання аморальності своєї протиправної поведінки, породити бажання до виправлення (ресоціалізації).

До каральних елементів покарання у вигляді позбавлення волі варто віднести і стан судимості, який тягне за собою певні обмеження суспільного характеру, а також кримінально-правові наслідки. Судимість погашається або знімається за підставами, встановленими законом.

Розглядаючи поняття "позбавлення волі", потрібно визначити сутність і зміст цього виду покарання. Під сутністю звичайно розуміється те головне, що характеризує предмети, їх внутрішню найважливішу сторону, їх основу, глибинні процеси, що відбуваються в них, а під змістом — те, що розкриває сутність. Сутність покарання у вигляді позбавлення волі виражається в карі, а різні елементи кари, про які вже йшлося, і є його змістом.

Як відомо, кара найяскравіше проявляється в режимі відбування покарання. Режим не тільки конкретизує зміст покарання, а й є регулятором його каральної сили, і тому виступає основним критерієм визначення судом виду позбавлення волі. Вимоги режиму реалізуються шляхом створення різних умов тримання засудженого під час відбування покарання. Ці умови визначаються відповідними нормами кримінально-виконавчого законодавства. Позбавлення волі має значну силу дисциплінуючого впливу, яка у комплексі з іншими засобами виправлення, передбаченими ст. 7 ВТК, здатна зробити певні зміни в переоцінці ціннісних орієнтацій засудженими, змінити їхню поведінку, погляди та звички.

Покарання у вигляді позбавлення волі не має на меті спричинення фізичних страждань або приниження людської гідності. Відбування позбавлення волі супроводжується залученням засудженого до суспільне корисної праці, виховної роботи, загальноосвітньої та професійної підготовки, які максимально використовуються в боротьбі за відродження людини. Засуджені добре знають, що суспільство проявляє про них турботу. Вказані обставини зумовлюють можливість використання позбавлення волі не тільки як каральний, а й як виховний засіб.

Разом з тим самій природі позбавлення волі властиве протиріччя, оскільки:

- маючи за мету максимально пристосувати людину до життя в нормальних умовах суспільства, її змушені ізолювати від нього;

- маючи бажання викорінити у свідомості злочинця шкідливі уявлення і звички, його, разом з тим, поміщають у середовище інших злочинців, де взаємне "зараження" негативними звичками і уявленнями найвірогідніше;

- намагаючись привчити злочинця до життя в нормальному середовищі, його одночасно поміщають в обстановку, яка в принципі є ненормальною, неприродною;

- здатність людини до активної корисної діяльності потрібна в кінцевому підсумку для відмови її від злочинного способу життя; тим часом позбавлення волі значною мірою позбавляє людину самостійності в прийнятті рішень.

Таким чином, позбавлення волі — це поєднаний з виправним впливом захід державного примусу, який полягає в тому, що особа на підставі вироку суду, який набрав чинності, визнається винною у вчиненні злочину, ізолюється від суспільства шляхом поміщення до УВП, підлягає правовим обмеженням, набуває стану судимості, що тягне за собою ряд невигідних для неї наслідків після звільнення від відбування покарання.

Широкий діапазон впливу позбавлення волі, можливість досягнення при цьому не тільки позитивних, а й негативних соціальних результатів робить особливо актуальним послідовне проведення в карній політиці принципу економії репресій. Сам по собі факт позбавлення волі, осуд злочинця за певних обставин можуть мати на нього більший виховний вплив, ніж надто жорсткі обмеження. У перспективі це дозволить поступово пом’якшити матеріальні обмеження, встановлені для засуджених до позбавлення волі, покращити умови їх утримання.

Останнім часом у цьому напрямку є значні позитивні зміни, які наближаються до вимог міжнародно-правових стандартів.

Покарання у виді позбавлення волі на певний строк, як свідчить історія розвитку КК, було і продовжує залишатися найбільш розповсюдженим видом кримінального покарання.

Загальна тенденція щодо широкого призначення покарання у виді позбавлення волі є невиправданою і, як результат, приводить до переповнення місць позбавлення волі, значних людських і фінансових витрат на утримання засуджених, істотно ускладнює процес їх виправлення і ресоціалізації та можливість їхньої подальшої адаптації в суспільстві після звільнення.

За роки незалежності в Україні було засуджено за вчинення злочинів майже 2 млн. 500 тис. осіб, серед них понад 1,1 млн - до покарання у виді позбавлення волі. У 90-ті роки в Україні питома вага засуджених до позбавлення волі в загальній структурі судимості залишається досить стабільною і складає близько 35%. На сьогодні за цим показником Україна, незважаючи на проголошений курс щодо гуманізації кримінальної політики, дотримання прав і свобод громадян, посідає одне з перших місць у світі.

Дивує відрив, з яким Україна «лідирує» у цій сфері: у більшості європейських країн питома вага позбавлення волі в структурі судимості не перевищує, як правило, 10-12%. За даними статистики, відсоток засуджених до позбавлення волі істотно варіюється в різних регіонах України. Судова практика останніх років показує, що найбільш часто позбавлення волі застосовується в м. Києві, східному і південному регіонах України. Так, найвищі показники застосування цього виду покарання досягли суди м. Києва - 48,7% видатків, Автономної Республіки Крим і Дніпропетровської області - 45,4%, Херсонської області - 42,4%, Донецької області - 41,5%, Одеської області - 40,1%. У той же час у західному регіоні ці показники на порядок нижче. У Тернопільській області частка позбавлення волі складає 24,6%, показник, нижчий за 30%, мають суди Вінницької, Закарпатської, Рівненської, Хмельницької і Черкаської областей.

Дослідники відзначають, що серйозною перешкодою на шляху гуманізації кримінальної політики є зростання злочинності. Дійсно, кримінальна статистика останніх п’ятнадцяти років свідчить про те, що загальна кількість вчинених злочинів зросла майже вдвічі. Дослідниками відзначається тенденція збільшення частки тяжких, корисливих, у тому числі економічних злочинів, а також злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями.

Позбавлення волі, як бачимо, прямо чи опосередковано пов’язане з негативним впливом не тільки на особистість засуджених, але і на навколишнє мікросоціальне середовище і суспільство в цілому. Звичайно, суспільство ще довго не зможе відмовитися від позбавлення волі як покарання за вчинений злочин.

Існує низка причин використання цього покарання: воно є справедливо заслуженим наслідком вчинення тяжких злочинів; воно потрібне для попередження нових злочинів з боку рецидивістів, які стійко не бажають стати на шлях виправлення, а також для ізоляції на певний час цих осіб від суспільства; позбавлення волі необхідне для мети загального попередження злочинів; позбавлення волі потрібне для задоволення очікувань суспільства відносно покарання осіб, що вчинили тяжкі злочини.

Таким чином, позбавлення волі зберігається як засіб соціального контролю за певними категоріями злочинців. Але суспільство повинне визнати його збитковість: економічну, соціальну, морально-психологічну.

3.1. Довічне позбавлення волі

Найсуворішим видом покарання за чинним КК України є довічне позбавлення волі, яке полягає у примусовій безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Відповідно до ст. 64 КК таке покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у спеціально передбачених ним випадках, якщо суд не вважає за можливе призначити позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

У даний час довічне позбавлення волі встановлене: за посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115); терористичний акт, що призвів до загибелі людини (ч. 3 ст. 258); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379); посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400); опір начальникові чи іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов’язків, якщо вони були пов’язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби (ч. 4 ст. 404); порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438); застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439); геноцид (ч. 1 ст. 442); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443). В усіх перелічених кримінально-правових нормах це покарання передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк.

Законодавство деяких держав виділяє різновиди розглядуваного покарання. Так КК Республіки Болгарія передбачає просто довічне ув’язнення і довічне ув’язнення без заміни. На відміну від довічного ув’язнення без заміни довічне ув’язнення може бути замінене після відбуття засудженим 20 років покарання позбавлення волі на строк 30 років. При цьому відбуте покарання у виді довічного ув’язнення зараховується як позбавлення волі. Законодавство Великобританії розрізняє такі види довічного позбавлення волі як довічне тюремне ув’язнення і просто довічне позбавлення волі. Як це випливає із змісту п. 2 § 2 Закону про злочин (покарання) 1997 р., довічне тюремне ув’язнення призначається особі, яка досягла 21 року, а довічне позбавлення волі – особі, яка не досягла 21 року. Довічне позбавлення волі застосовується за злочини, які у випадку вчинення їх особами, що досягли 21 року, караються за законом довічним тюремним ув’язненням. Суворішим покаранням (з огляду на порядок його відбування) є довічне тюремне ув’язнення. КК Франції, передбачає покарання у виді довічного кримінального ув’язнення і довічного кримінального замкнення. Різниця між цими покараннями полягає у тому, що перше з них застосовується за вчинення загальнокримінальних злочинів, а друге – за вчинення політичних злочинів (до політичних відносяться такі, наприклад, злочини, як зрада, шпигунство, посягання на інститути Республіки або недоторканість національної території, керівництво повстанням або організація повстання). Ув’язнення вважається тяжчим, ніж замкнення, покаранням, хоча, як вказується у літературі, у зв’язку із загальною гуманізацією французької кримінально-виконавчої системи принципові відмінності між режимами відбування цих двох видів покарань у даний час стерлися  (політичні покарання зазвичай виконувались у спеціальних пенітенціарних установах, а засуджених до них осіб не залучали до праці, вони не носили тюремного одягу і користувались певними пільгами порівняно із загальнокримінальними злочинцями .

Юридична природа довічного позбавлення волі законодавством держав, що передбачають це покарання, визначається по-різному.

За законодавством більшості згаданих держав, довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання. У системі ж покарань, наприклад, Республіки Білорусь, Великобританії, КНР, Російської Федерації, США, Японії, воно передбачене поряд з смертною карою. При цьому, наприклад, КК Республіки Білорусь (ст. 58), КК Чеської Республіки (§ 29) розглядають довічне позбавлення волі як виняткову міру покарання, КК Республіки Болгарія (ч. 2 ст. 37) називає довічне ув’язнення без заміни тимчасовою і винятковою мірою покарання.

За законодавством деяких держав до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, може застосовуватись:

 пом’якшення цього покарання. Так згідно ст. 78 КК КНР, засудженим до безстрокового позбавлення волі, якщо вони під час відбування покарання дійсно розкаялись і змінились на краще або мають великі заслуги, строк покарання може бути зниженим. Проявом великих заслуг можуть бути: припинення іншого тяжкого злочину; донесення про тяжкий злочин, який готується в місцях позбавлення волі, що при перевірці виявиться правдивим; винайдення нововведення або технічного вдосконалення; прояв самопожертвування у звичайному житті і роботі; прояв зразкової поведінки під час боротьби з природними катастрофами чи ліквідації великих аварій; наявність великих заслуг перед державою і суспільством. Після пом’якшення покарання реально відбутий строк позбавлення волі не може бути меншим як 10 років. Строк відбування покарання засудженим, яким безстрокове позбавлення волі знижене до строкового позбавлення волі, обчислюється з дня винесення рішення про зниження покарання (ст. 80);

 заміна цього покарання позбавлення волі на певний строк. Так відповідно до абз. 3 ст. 38а КК Республіки Болгарія довічне ув’язнення може бути замінене позбавленням волі на строк 30 років, якщо засуджений відбув покарання не менше як 20 років. При цьому відбуте покарання у вигляді довічного ув’язнення зараховується як позбавлення волі. В силу ст. 60 Кримінального закону Латвійської Республіки особі, засудженій до довічного ув’язнення, це покарання може бути замінено позбавленням волі строком на 20 років, якщо вона допомогла розкрити вчинений організованою групою тяжкий чи особливо тяжкий злочин, який є більш тяжким або більш небезпечним, ніж злочин, вчинений самим засудженим;

 заміна подальшого відбування цього покарання позбавленням волі на певний строк. Так у ч. 4 ст. 58 КК Республіки Білорусь вказується, що особі, засудженій до довічного ув’язнення (як і особі, якій смертна кара в порядку помилування замінена довічним ув’язненням), після відбуття нею 20 років покарання суд, враховуючи її поведінку, стан здоров’я або вік, може замінити дальше відбування довічного ув’язнення позбавленням волі на певний строк, проте не більше як 5 років;

 умовно-дострокове звільнення від відбування цього покарання (КК Австрії, законодавство Великобританії і США, КК КНР, Кримінальний закон Латвійської Республіки, КК Республіки Польща, КК Російської Федерації, КК ФРН, КПК Франції /питання дострокового звільнення від відбування покарання регламентує у Франції не КК, а КПК/, КК Швейцарії, КК Японії). Одні КК, зокрема Російської Федерації (ст. 79), Швейцарії (ст. 38), Японії (ст. 28), підставами такого звільнення називають виправлення засудженого і відбуття ним відповідного строку покарання. Цей строк становить, наприклад, за КК Японії 10 років, за КК Швейцарії 15 років, за КК Російської Федерації 25 років. За законодавством ж деяких держав для умовно-дострокового звільнення від відбування довічного позбавлення волі, крім факту виправлення засудженого і відбуття ним встановленого строку покарання, потрібні ще й інші підстави.

Висновки

Отже, протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза науки про покарання, криза законодавства і практики його застосування. Криза науки полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є «ефективним» засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її «викоріненню». Не дивлячись на часткові зміни в наукових поглядах і звуження позбавлення волі до ізоляції у кримінально-виконавчу установу, сьогодні все ж зберігається радянська теорія покарання у вигляді позбавлення волі, яка не відображає реальну соціально-правову суперечливу його сутність.

Але все ж таки, для демократичних правових держав, які належать до групи «цивілізованих», позбавлення волі чи свободи є незвичним, нетрадиційним і, врешті-решт, несприйнятним покаранням. Найбільш поширеним для них є арешт, взяття під варту (ув’язнення), які тісно пов’язані з гуманним поводженням із ув’язненими, як головним атрибутом, що супроводжує ув’язнення (мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями, Євро­пей­ські в’язничні правила та ін.). Це принципові положення зарубіжної пенології, права і пенітенціарної практики. Існування ж позбавлення волі в сучасному вигляді не дозволяє гуманізувати покарання і поводження, оскільки не передбачає чіткої межі між ними. Акцент ставиться на кару, а не на гуманне поводження із засудженими.

Позбавлення волі як вид кримінального покарання суперечить міжнародним нормам з прав людини і поводження із правопорушниками. Згідно зі ст. 3 Загальної декларації прав людини «кожен має право на життя, свободу і абсолютну недоторканність». Європей­ська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року у ст. 5 передбачає вичерпний перелік видів позбавлення (фактично обмеження) свободи, серед яких: «закон­не тримання під вартою особи після засудження компетентним судом.» У міжнародних нормах права відсутнє позбавлення волі як окремий конкретний вид кримінального покарання і фактично воно зводиться до обмеження свободи у вигляді арешту, взяття під варту, тобто до ув’язнення. Поняття «свобода» розуміється як фізична, особиста свобода на пересування і самовизначення, що і є об’єктом покарання у вигляді ув’язнення. Криміналь­не покарання у вигляді позбавлення волі в Україні суперечить досвіду цивілізованих демократичних країн світу. Для них позбавлення волі незвичне і несприйнятне, оскільки надмірно втручається у права і свободи людини. У більшості країн світу застосовується арешт, взяття під варту, ув’язнення (США, країни Латинської Америки, Європи).

Покарання у вигляді позбавлення волі суперечить положенням Конституції України, в якій права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22).

Людина може бути затримана, заарештована або триматися під вартою (ст. 29). Кож­ному гарантується свобода пересування, вибір місця проживання, право залишати терито­рію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33). Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду (ст. 63). У новій Конституції України, на відміну від попередньої, де існувало позбавлення свободи, йдеться лише про обмеження особистої свободи людини і громадянина у передбачених законом видах: затримання, арешт, взяття під варту, тобто ув’язнення, що відповідає міжнародним нормам. Очевидно необхідно приведення даного покарання до положень Конституції України.

Позбавлення волі відрізняється від ув’язнення за своєю суттю. У широкому і вузькому розумінні позбавлення волі означає відбирання, втрачання, втрату, скасування волі, свободи і недоторканності особи, тобто заперечення волі і права на волю, якою людина наділена від природи і соціально. У більш вузькому, кримінально-правовому розумінні, позбавлення волі означає примусову ізоляцію і поміщення засудженого у кримінально-виконавчу установу на певний строк або довічно. Основними елементами даного виду покарання є: примусова ізоляція, поміщення в кримінально-виконавчу установу, строк. Втім точного визначення терміна «ізоляція» не існує і його можна трактувати по-різному, зокрема фізична і соціальна ізоляція, ізоляція від мікросередовища, від суспільства, всі правообмеження, які застосовуються до засуджених. При виконанні покарання примусові заходи об’єктивно і суб’єктивно поширюються: примусова праця, примусовий режим, примусове виправлення (виховання).

За розповсюдженістю позбавлення волі як окремий, самостійний вид кримінального покарання застосовується у країнах колишнього радянського табору, але найбільш поширеним і сприйнятним у цивілізованому світі (демократичних країнах) є покарання у вигляді ув’язнення «тюремне ув’язнення.» Відмінності у поняттях і змісті також є: позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Строк покарання встановлюється від одного року до п’ятнадцяти або довічно (ст. 63–64 КК України).

Таким чином, у законодавстві кримінально-правового комплексу необхідні не част­кові, а докорінні зміни, зокрема: у кримінальному законодавстві замінити покарання у вигляді позбавлення волі на ув’язнення і довічне ув’язнення. Ст. 63 викласти у наступній редакції: «Ув’язнення на певний строк.

1. Покарання у вигляді ув’язнення полягає у обмеженні права засудженого на свободу пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщення його на певний строк до в’язниці.

2. Ув’язнення застосовується до осіб, які вчинили тяжкі злочини і встановлюється на строк від шести місяців до 15 років, за сукупністю злочинів, сукупністю вироків більше 15, але не більше 20 років.»

По всьому тексту Кримінального кодексу необхідно замінити «позбавлення волі» на «ув’язнення.» У нормах Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів, проекті Кримінально-виконавчого кодексу термін «позбавлення волі» замінити на ув’язнення, передбачити в’язниці закритого, напівзакритого та відкритого типів, цент­ральні та місцеві. Зосередити увагу на поводженні із ув’язненими, згідно з міжнародними і європейськими нормами і стандартами. Такий підхід відповідає сучасній і майбутній стратегії, потребам суспільства, наближує Україну до виконання міжнародних норм і стандартів у сфері прав людини і поводження із правопорушниками.

Список використаних джерел

1.   Конституція України, Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

2.   Кримінальний кодекс України Верховна Рада України; Кодекс України, Кодекс, Закон від 05.04.2001 № 2341-III

3.   Про затвердження Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі: Наказ від 16.02.2005 № 27.

4.   Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк: Закон України// Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 6. – С. 39.

5.      Кримінальне право України. Особлива частина./ За ред. М.І.Мельника, В.А.Клименка. – Київ: Юридична думка, 2004. – 656 с.

6.   Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Ю.Ф. Іванов. – К.: Кондор, 2005. – 654 с.

7.   Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Ю.В. Александров, В.А. Клименко. – К.: МАУП, 2004. – 528 с.

8.   Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – 452 с.

9.   Мицкевич А.Ф. Уголовное наказание: понятие, цели и механизмы действия. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2005. – 329 с.

10.        Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року/ За редакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2006. – 1104 с.

11.        Степанюк А.Х. Кримінально-виконавче право України. – Харків: Право, 2006. – 367 с.

12. Селецький С.І. - Кримінальне право України. Особлива частина. К.: ЦУЛ. 2008р. 496с.

13. Хохлова І.В., Шем’яков О.П. - Кримінальне право України (Загальне частина) : Навчальний посібник. - Київ: ЦНЛ 2006. - 272с.

14. Вереша Р.В., Туркевич І.К. - Кримінальне право України. Загальна частина. - К.: ЦУЛ, 2007 - 208с.