Основні напрямки кримінальної політики України в сучаних умовах

Поняття «кримінальна політика» є терміном, що найбільш часто використовується для визначення стратегії, головних напрямків, форм і методів подолання злочинності і попередження злочинів. В юридичній науці і правоохоронній практиці обґрунтовано вирішальне значення надається попереджувальній роботі, спрямованій на усунення причин і умов здійснення злочинів, що складає основний зміст процесу реалізації профілактичної політики. Але не можна, зрозуміло, забувати і про ті міри, що пов'язані з покаранням злочинця. Проблема покарання, удосконалення системи покарань, підвищення ефективності практики їх застосування є однією з найбільш актуальних проблем досягнення високої дієвості кримінально-правових мір боротьби зі злочинністю. На сьогоднішній день кримінальна політика України потребує більш глибокого аналізу, тому останнім часом ця тема набула актуальності. Останнім часом правники все частіше говорять про наболілі проблеми кримінальної політики і кримінального процесу, адже вони безпосередньо пов’язані з природними правами людини. Бездіяльність парламенту у розв’язанні цього питання, м’яко кажучи, дивує. Застосування задля вирішення долі людини Кримінально-процесуального кодексу, що був затверджений в 1960 р., свідчать про певну безвідповідальність українського законодавця. Як результат – низка рішень Європейського Суду з прав людини, винесених проти України, в яких чітко зазначені факти порушення прав наших громадян. Але, на жаль, всі свої зусилля органи державної влади спрямовують не на вирішення нагальних питань, а на «косметичну реформу» кримінального судочинства. Саме тому, під час написання даної роботи, метою було дослідження сучасних проблем кримінальної політики і можливі шляхи їх вирішення. Тема роботи є надзвичайно актуальною, оскільки охоплює дуже широке коло питань, і саме тому потребує подальшого глибокого вивчення.

По – перше, слід розглянути проблему альтернативних покарань.

У даний час, проте, доводиться визнати, що це покарання набуло суто монетарного характеру і в ході його виконання всерйоз говорити про який-небудь виховно-профілактичний вплив на засудженого, як правило, не доводиться. У зв'язку з цим варто згадати про те, що, за даними дослідження контингенту кримінально-виконавчих інспекцій м. Одеси, значна частина нечисленних засуджених до виправних робіт є приватними підприємцями і, відповідно, ніякого виховно-профілактичного впливу з боку трудових колективів вони не зазнають. Фіктивність цього покарання підриває віру в правосуддя, створює стресову ситуацію для засудженого і позначається на його поведінці. Не випадково, опити суддів, що проводилися, і працівників кримінально-виконавчої системи свідчать, що більшість з них абсолютно обґрунтовано вважає виправні роботи видом покарання, що вичерпав себе.

По суті, виправні роботи, що вичерпали себе, можна замінити достатньо поширеним в кримінальному законодавстві ряду зарубіжних країн спеціальним видом штрафу – штрафо-днем. Подібне покарання передбачене, зокрема, в Кримінальному кодексі Швеції (ст.ст. 1,2 гл. 25) [29, с. 107], ККДанії (§ 51) [22,       с. 42], ККСан-Маріно (ст. 85) [26, с. 77-78]. Покарання у виді штрафо-днів передбачає обов'язок засудженого вносити  регулярно до державного бюджету певні грошові суми. Розмір денного внеску встановлюється судом з урахуванням доходів і матеріальних зобов'язань засудженого. Кількість штрафо-днів встановлюється з урахуванням обставин злочинного діяння, але не може перевищувати, як правило, 360 днів.

Абсолютно очевидно, що виправні роботи в тому вигляді, в якому вони передбачені в діючому ККУкраїни, не є роботами на користь суспільства і не забезпечують дієвого виховно-профілактичного впливу на засудженого. Тому уявляється цілком виправданим приєднатися до точки зору авторів, що пропонують виключити цей вид покарання з ККі ввести замість нього покарання, подібне штрафо-дням. При цьому те місце серед покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, яке займали раніше виправні роботи, в сучасних соціально-економічних умовах взмозі були б зайняти громадські роботи.

Одним з нових видів кримінальних покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, є передбачені в ст. 56 КК України громадські роботи.

Громадські роботи з'явилися в новому ККУкраїни як результат пропонованого міжнародним співтовариством пошуку шляхів розширення спектру покарань без ізоляції від суспільства. Ідея про введення громадських робіт народилася в процесі вивчення зарубіжної практики застосування покарань цієї групи.

У даний час мета громадських робіт як одного з видів альтернативних покарань – профілактика злочинності і сприяння в ресоциалізації правопорушника через примусову безоплатну працю і виконання суспільно корисної діяльності для неприбуткових організацій, установ, церков та ін. Суттю цього покарання є покладання на засудженого трудового обов'язку, від якого він ухилятися не має права, а його визначальна особливість – безоплатність праці.

Громадські роботи не можуть бути джерелом поповнення бюджету і використовуються вони не на користь потерпілого від злочину, а на користь суспільства. Вони спрямовані на формування у засудженого пошани до суспільства і до суспільних інтересів.

Аналіз застосування громадських робіт в дореволюційній Росії і низці зарубіжних країн показує реальність і доцільність їх широкого застосування.

По-друге, наболіла проблема смертної кари «за і проти». Опитування громадської думки свідчить що більша половин громадян України виступає за смертну кару. Дійсно, дані багатьох соціальних досліджень демонструють, що від 60 до 80 % українців   підтримують смертну кару. Та також варто зазначити, що дана статистика піддається значним корування, якщо відкинути упередженість, асоціативні ряди з окремими злочинцями та взагалі суб’єктивність і віддаленість опитуваних, так як значна частина яких змінює свою відповідь, якщо подібним злочинцем являється рідна чи близька їй особистість. То чим зумовлене таке ставлення верховенством права, відчуттям справедливості чи індивідуалістською ненавистю? Вартість утримання довічних в’язнів коштує порядка14 тис. грн.

Громадськість обурена тим фактом, що ми як платники податків змушені фінансувати перебування та обслуговування вбивць та маніяків, які і без того завдали значних фінансових та психологічних втрат для населення. Подібні дії є подвійною платою за їх злодіяння і не можуть бути визнані, як справедливе ставлення до всіх членів суспільства, тим паче до таких які знехтували тим самим суспільством. Проте, і тут є певні нюанси. Засуджені на довічне ув’язнення мають право бути помилуваними. В Кримінально-виконавчому кодексі України, прийнятого 11 липня 2003 року, а саме в спеціальному розділі, йдеться про те, що засуджені до довічного позбавлення волі має можливість після фактичного відбуття не менше 20 років покарання подати клопотання до Президента України про помилування. У разі помилування визначене засудженому покарання заміняється позбавленням волі на певний строк, але не менше 25 років. Таким чином на думку багатьох правників злочинці не відбудуть повної міри покарання, що могла б зрівнятись з позбавленням життя. У свою чергу, смертна кара є ефективним засобом попередження злочинів. Страхітливий приклад такої міри покарання стримує потенційних злочинців від скоєння не правомірних дій. Також страта злочинця стовідсотково гарантує життя його потенційним жертвам у випадку подальшого потрапляння на вбивці на свободу. В той же час не варто забувати, що найбільш відомі маніяки-вбивці, такі як Сергій Ткач, Андрій Чікотіло, Анатолій Онопрієнко, здійснили свої перші вбивства ще в добу радянського союзу, в підчас діючої міри покарання шляхом страти. Статистика свідчить про низький рівень запобігання злочинів за допомогою існуючих мір покарання.

Проте, існують і протилежні точки зору. Смертна кара не є ефективним методом залякування.

Рівень злочинності у країнах, де смертна кара є узаконеною, значно перевищує рівень злочинності у країнах, де її заборонено. Таким чином цифри свідчать про хибність тезису, щодо де мотивації потенційних злочинців на здійснення тяжкого злочину під страхом найвищої міри покарання. Смертна кара перешкоджає інтегративним процесам України до Європейської спільноти. Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою перебування країни в Раді Європи. Сьогодні смертна кара не застосовується у понад 100 країнах світу. Європейський Союз вважає її не сумісною із членством, адже смертна кара, як справедлива відплата є раціоналізованою помстою і не гідна цивілізованого суспільства. Помилки та не справедливість в судових процесах відбирають життя невинних людей. Можливість судової помилки створює небезпеку того, що може постраждати не винний. Розглядаючи даний аргумент не можна не згадати також про високу корумпованість всіх органів гілок влади, що також прямолінійно, в такому випадку, відбиватиметься на життях неповинних громадян. Не слід забувати і про релігійні переконання. Смертна кара перешкоджає можливості реабілітації.

Будь-яка кара передбачає можливість реабілітації – визнання своєї провини, переосмислення скоєних помилок, перегляду подальшого світобачення, шанс каяття. У випадку з застосуванням смертної кари, як міри покарання людина (злочинець) позбавляється такої можливості. Смертна кара передбачає в собі катування.

Смертна кара (вбивство), як фізичний спосіб позбавлення життя людини в своєму складі, в тій чи іншій мірі, передбачає наявність елементів катування. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 29.12.1999 року вказав серед іншого, що смертна кара, як вид покарання, суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не людському, або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню. Отож, проблема застосування смертної кари й досі залишається актуальною саме через неспроможність діючих мір покарання знизити рівень злочинності. І доки ця проблема не буде вирішена, дискусії з цього питання і громадський резонанс не стихнуть.

По-третє, слід розглянути проблему злочинів проти громадської безпеки. Сформульоване поняття злочинів проти громадської безпеки може служити основою для подальшої розробки як питань кримінальної відповідальності за конкретні злочини проти громадської безпеки, так і конструювання нових кримінально-правових норм охорони громадської безпеки.

Науково-технічний розвиток призводить до виникнення нових джерел енергії, матеріалів, що несуть нову, раніше невідому небезпеку для оточення. Зі збільшенням їх потужності зростає ризик настання тяжких наслідків при порушенні вимог безпеки. З огляду на це кримінальна відповідальність за порушення вимог безпеки повинна наступати не тільки за заподіяння тяжкої шкоди, але й за створення небезпеки її заподіяння. Поява нових загроз для безпеки людей та переоцінка традиційних («старих») призводить до суттєвого розширення обсягу поняття громадської безпеки як об’єкта злочинів і відповідно до збільшення видів цих посягань.

Значну увагу законодавець приділяє відповідальності за тероризм і нерозривно пов’язаному з ним, як і з іншими насильницькими злочинами, незаконному поводженню зі зброєю. Відповідно до Декларації ООН про злочинність та суспільну безпеку держави-члени цієї організації повинні прагнути захищати безпеку та добробут своїх громадян і всіх інших, хто знаходиться під юрисдикцією держави. Цей захист має бути забезпечений шляхом прийняття ефективних національних заходів боротьби з небезпечною транснаціональною, в тому числі організованою злочинністю, незаконним обігом зброї, терористичними злочинами тощо.

Дослідження кримінально-правових норм щодо відповідальності за злочини проти громадської безпеки свідчить про необхідність: приведення норм КК України у відповідність до ратифікованої Україною Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму; забезпечення імплементації у національне законодавство інших конвенційних норм, міжнародних стандартів щодо протидії злочинам проти громадської безпеки; здійснення заходів щодо усунення фінансово-економічного підґрунтя існування злочинних об’єднань; уточнення співвідношення санкцій статей розділу IX Особливої частини КК України «Злочини проти громадської безпеки» із санкціями статей інших розділів Особливої частини вказаного Кодексу; уніфікування і визначення терміно-понятійного апарату законодавства про протидію злочинам проти громадської безпеки; розроблення і введення в КК України нових заохочувальних норм про звільнення від кримінальної відповідальності (норми кримінально-правового компромісу); приведення у відповідність норм КК України до норм Кодексу про адміністративні правопорушення України; більш широкого запровадження превентивних заходів запобігання терористичним актам; посилення контролю за обігом зброї, бойових припасів, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів тощо. А також варто розширити поняття «предмет злочину», передбаченого ст. 262 КК України, шляхом зарахування до нього й інших видів зброї, бойових речовин та частин цих предметів, передбачити кримінальну відповідальність за приведення в непридатний стан об’єктів життєзабезпечення населення (катастрофічний досвід м. Алчевська) і, нарешті, впровадити всі рекомендації Міжнародного науково-практичного семінару «Проблеми відповідальності за злочини проти громадської безпеки за новим Кримінальним кодексом України», який відбувся 1-2 жовтня 2002 року у місті Харкові.

І наприкінці, питання нового законодавства. Про новий Кримінально-процесуальний кодекс у літературі та політичному житті держави сказано стільки, що, мабуть, додати до цього вже мало що можна. Звичайно, потрібно приймати новий кодекс. Але без вирішення загальних питань судоустрою в державі це видається малоймовірним. Доки у політичної еліти держави не сформується стійка позиція щодо цінності закону як феномена, що може бути використаний і проти конкретних осіб, які з часом перестануть бути нею (політичною елітою), до того часу дискусії з цих питань будуть мати постійний характер.

Що стосується загальних змін до чинного законодавства, то почати можна було б з однієї, але надзвичайно суттєвої зміни, – надати право свідкам з’являтися на допит з адвокатом. Також слід геть відкинути практику, коли, наприклад, людину запрошують для пояснень чи то по адміністративній справі, чи то по кримінальній справі (сам факт порушення кримінальної справи й винесення відповідної постанови адвокату відстежити надзвичайно важко). Захиснику ж, який бере участь в слідчій дії чи допиті свідка, необхідно надати право давати короткі консультації, задавати з дозволу слідчого питання особам, які допитуються, робити письмові зауваження з приводу правильності та повноти записів протоколу слідчої дії. Отож реформування діючого законодавства не вистачить для вирішення проблем. Саме тому, необхідність створення нового кодифікованого акту к кожним днем відчувається все гостріше.