Кримінологічна характеристика та запобігання рецидивній злочинності

13. Кримінологічна характеристика  та запобігання  рецидивній злочинності

13.1. Поняття рецидивної злочинності та її стан 
13.2. Особа рецидивіста 
13.3. Типологія особи рецидивіста 
13.4. Причини й умови рецидивної злочинності 
13.5. Профілактика рецидивних злочинів

13.1. Поняття рецидивної  злочинності та  її стан  

 Рецидивна  злочинність, загалом, є сукупністю  злочинів, учинених рецидивістами.  Термін "рецидив" розуміється  в різних значеннях: як кримінально-правовий, кримінологічний, пенітенціарний. 
   Кримінально-правовий рецидив охоплює випадки вчинення повторного умисного злочину особами, що мають непогашену у встановленому законом порядку судимість за вчинення умисного злочину. 
   Кримінологічний рецидив передбачає вчинення особою повторного злочину незалежно від наявності судимості після її засудження чи іншого впливу кримінально-правового характеру. 
   Кримінологічний рецидив ґрунтується на факті неодноразовості вчинення злочинного діяння й охоплює злочин, учинений особами: 
   - зі знятою чи погашеною судимістю; 
   - які мають судимість; 
   - що відбувають кримінальні покарання; 
   - до яких за раніше вчинений злочин покарання не застосовувалося з різних причин. 
   Пенітенціарний рецидив — учинення нового злочину особами, котрі відбувають покарання у виді позбавлення волі, або повторне засудження особи до покарання у виді позбавлення волі. 
   За кількістю раніше вчинених злочинів виділяють: 
   - простий (одноразовий) рецидив — учинення двох злочинів; 
   - складний (багаторазовий) рецидив - учинення трьох і більшої кількості злочинів. 
   Співвідношення одноразового та багаторазового рецидивів характеризується стійкою залежністю: частка вдруге засуджених у 2,5-3 рази більша від частки засуджених утретє, частка останніх у стільки ж разів більша, ніж засуджених у четвертий раз. 
   За однорідністю злочинів розрізняють загальний і спеціальний рецидиви. Загальний рецидив - це повторне вчи--нення різнорідних злочинів. Спеціальний рецидив характеризується повторним учиненням однорідних або тотожних злочинів. Серед форм спеціального рецидиву виділяють рецидив умисних та рецидив необережних злочинів. 
   Для структури рецидиву за видом злочинів характерна перевага корисливих і корисливо-насильницьких злочинів. Питома вага таких злочинів - дві третини усієї рецидивної злочинності. 
   Питома вага групової злочинності у структурі рецидиву менша, ніж у структурі злочинності загалом (відповідно 20 % і 30 %). 
   Динаміка рецидивної злочинності свідчить про неухильне її зростання. Погіршення стану та несприятливий прогноз рецидивної злочинності значною мірою зумовлені вкрай негативними тенденціями в кримінально-виконавчій системі України. 
   У 2004 р. було зареєстровано злочинів, які вчиняються рецидивістами: 
   - за всіма видами спрямованості - 85 293; 
   - загальнокримінальної спрямованості - 83 413; 
   - тяжких й особливо тяжких - 44 423; 
   - бандитизм — 25; 
   - умисне вбивство та замах -1016, із них: 
   - учинених на замовлення - 1; 
   - із застосуванням вогнепальної зброї - 27; 
   - умисне тяжке тілесне ушкодження - 1016; 
   - зґвалтування - 260; 
   - розбій - 1946; 
   - грабіж - 5210; 
   - шахрайство -1895; 
   - вимагання - 300; 
   - хуліганство - 1696; 
   - крадіжка приватного майна-41098, з них із квартир - 11565; 
   - незаконне заволодіння транспортними засобами -1231; 
   - дорожньо-транспортні пригоди зі смертельними наслідками - 52; 
   - незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами чи вибуховими речовинами – 2280

13.2. Особа рецидивіста  

 Більшість  рецидивістів уперше стають на  шлях злочинів у неповнолітньому  віці чи в перші роки після  настання повноліття. 
   Існує залежність між віковим початком злочинної кар'єри та подальшим рецидивом. Чим раніше неповнолітній стає на шлях учинення злочинів, тим інтенсивнішим і небезпечнішим буде його рецидив згодом. Близько 70 % рецидивістів учинили свій перший злочин у віці до 18 років. Чим старша людина за віком при вчиненні злочину, тим менша ймовірність рецидиву. У зрілому віці майже ніхто вперше не починає рецидивну біографію, а рецидивісти в цьому віці вчиняють переважно менш небезпечні злочини. 
   Питома вага жінок серед рецидивістів у три-п'ять разів менша, ніж у чоловіків. 
   У рецидивісток криміногенні якості проявляються гостріше, ніж у рецидивістів-чоловіків, що пов'язане з рівнем алкоголізації, багаторазовістю судимостей, втратою суспільно корисних зв'язків, безпритульністю, моральною деградацією тощо. Громадська думка традиційно більш нетерпимо ставиться до засуджених жінок, аніж до засуджених чоловіків, що призводить до відчуження їх від усталених побутових і трудових взаємин, доброзичливого людського спілкування. 
   Порівняно зі злочинцями, котрі вчинили злочин уперше, типовою рисою рецидивістів є подальше ослаблення чи повне припинення трудової діяльності. Понад 80 % рецидивістів -це особи без визначеного роду занять. Частка безробітних і тих, які не вчаться, серед засуджених становить 57 %. 
   За рівнем освіти серед рецидивістів більше осіб з початковою та незакінченою середньою освітою і найменше осіб з вищою освітою порівняно зі злочинцями-нерецидивістами. Частка осіб, які мають більше, ніж базову середню освіту, серед рецидивістів у два рази нижча, ніж серед осіб, які вперше вчинили злочин. Особи, що стали на шлях рецидиву, не бачать сенсу в підвищенні рівня культури, їх важко залучити до навчання в період відбування покарання. 
   Для емоційно-вольових характеристик особи рецидивіста типовими є різного ступеня: агресивність і жорстокість; нестриманість, неадекватність та примітивізм емоційних реакцій; авторитарність і завищена самооцінка; холодність до переживань інших; схильність до помсти; вразливість. 
   У певної частини рецидивістів істотну роль у злочинній діяльності відіграє слабка воля та нездатність розірвати негативні зв'язки у злочинному середовищі. 
   Патологія психіки, що не виключає осудності, простежується в 15-20 % рецидивістів, а у тих, хто вчинив убивства, - до 40 %.

13.3. Типологія особи  рецидивіста  

 Типи рецидивістів  за ступенем суспільної небезпечності: 
   - ситуативний; 
   - злісний; 
   - спеціальний (багаторазовий, що постійно підвищує свій професійний рівень); 
   - особливо злісний. 
   Для ситуативного рецидивіста характерними є слабка воля та нездатність самому вирішувати власну долю, відмовитися від злочинів. Унаслідок такої психологічної нестійкості криміногенна ситуація знову втягує його в злочинну діяльність. Тип злісного рецидивіста відрізняється за ознакою багаторазовості й особливо поширений серед молодих рецидивістів. На відміну від ситуативного рецидивіста, він свідомо обирає злочинну кар'єру. Пишається судимостями та прагне зайняти високе місце в ієрархічній градації злочинного середовища. 
   Багаторазовий рецидивіст (кримінально цілеспрямований тип), який спеціалізується на одному з видів злочинів, у перспективі може стати професіональним злочинцем. Такі рецидивісти частіше спеціалізуються на кишенькових крадіжках, торгових, фінансових, квартирних шахрайствах, фальшивомонетництві, крадіжках автотранспорту, останнім часом - і на замовних убивствах, участі в незаконному обігові наркотиків, зброї тощо. 
   Особливо злісний рецидивіст за кримінологічною характеристикою - це особа, що була двічі та більше разів засуджена за умисні, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Саме при вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів рецидивісти в найвищому ступені проявляють риси особливо злісного рецидиву: культ насилля та жорстокості, авторитаризму й егоцентризму, ненависті до працівників правоохоронної системи та повного нехтування правовими нормами. 
   Нестійкий тип - особа, що не в силах визначитися з іншою лінією поведінки, крім злочинної. 
   Маніакальний тип - особа, що вчиняє злочини знову й знову внаслідок психопатологічних процесів. 
   Маргінальний тип - суспільно занедбана особа, що перебуває в алкогольній або наркотичній залежності, не має сім'ї, житла, роботи тощо.

13.4. Причини й умови  рецидивної злочинності   

Специфічні для  рецидивної злочинності криміногенні фактори можна класифікувати  на три групи детермінант:  
   1) пов'язані з недоліками дізнання, слідства та суду; 
   2) зумовлені недоліками та порушеннями процесу виконання покарань; 
   3) пов'язані з постпенітенціарним періодом, тобто після відбуття засудженим покарання. 
   Порушення процесуальних термінів розслідування та розгляду кримінальних справ призводить до неприпустимого переповнення слідчих ізоляторів (СІЗО). У них утримується на 70 % осіб більше, ніж визначено законодавством нашої держави та міжнародними нормами, зокрема, Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими 1955 р. Це є грубим порушенням принципу гуманізму та сприяє рецидивові. У переповнених СІЗО відбувається навчання субкультурі злочинного середовища, встановлюються нові кримінальні зв'язки, створюється благодатний ґрунт для агресивної конфліктності, жорстокості тощо. 
   Найбільш вагомі в системі рецидиво-небезпечних причин й умов - порушення законності при виконанні покарання у виді позбавлення волі. 
   Загалом криміногенна ситуація в колоніях несприятлива: зростає підтримка засуджених осіб, які перебувають на волі (рецидивістами, представниками організованої злочинності), відроджуються злодійські традиції та ін. Матеріальна база установ, які виконують покарання у виді позбавлення волі, в сучасній України потребує термінової фінансової підтримки. Наступна група причин й умов рецидивної злочинності -постпенітенціарна поведінка особи в період після відбуття покарання. Вчиненню рецидивних злочинів у перший рік після звільнення з місць позбавлення волі сприяють помилки судів та адміністрацій установ виконання покарань у практиці умовно-дострокового звільнення засуджених, неефективність системи їхньої адаптації та реабілітації, недоліки адміністративного нагляду, недосконалість системи працевлаштування звільнених з місць позбавлення волі.

13.5. Профілактика рецидивних  злочинів  

 Загальні  заходи запобігання рецидивові  пов'язані: 
   - з удосконаленням правоохоронної діяльності; 
   - ефективною діяльністю органів дізнання, досудового слідства та суду щодо призначення покарань; 
   - удосконаленням системи виконання покарань; 
   - ефективною, системною роботою з рецидивонебезпечним контингентом після відбуття покарання; 
   - ефективною координацією зусиль органів кримінально-виконавчої системи й органів місцевого самоврядування, державних і громадських організацій щодо соціальної реабілітації засуджених; 
   - тісною взаємодією державних органів виконання покарань із представниками різних конфесій щодо організації релігійного виховання засуджених; 
   - ефективною профілактикою психічних захворювань, алкоголізму та наркоманії серед населення; 
   - удосконаленням кримінального законодавства й судової практики, підвищенням ефективності кримінального покарання.

Тема 15. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

15.1. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста 
15.2. Причини й умови рецидивної злочинності 
15.3. Профілактика рецидивної злочинності

15.1. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста  

 Слово “рецидив”  походить від латинського recidivus — повернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло. 
   Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у передбачених законом випадках (ст. 35). 
   Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів — рецидивною злочинністю. 
   Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов’язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. lex — закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінальному законі). 
   Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.  
   Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства. 
   Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослідження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені. 
   Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується суспільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійними злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: на-приклад, окремі кишенькові злодії. 
   До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи підвищене покарання незалежно від наявності попередньої судимості (наприклад, повторне вбивство — п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування — ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом. 
   Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також кримінально-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми № 2 на особу, яка вчинила злочин) містяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легальними, так і фактичними рецидивістами. 
   Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кримінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України. 
   За межі легального рецидиву виходять також випадки вчинення нового злочину особою, у якої попередню судимість знято або погашено. 
   Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального рецидиву, бо тільки він має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети покарання. І саме така рецидивна злочинність становить особливо підвищену суспільну небезпеку. 
   Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства. 
   У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей). 
   Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. poenitentiarius — спокутливий, виправний), тобто вчинення нового умисного злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша. 
   Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці. 
   Рівень рецидивної злочинності — це сукупна кількість рецидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом. 
   Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення: кількості рецидивних злочинців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій. 
   У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники: 
   - за кількістю попередніх судимостей; 
   - за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство — дві третини випадків рецидивної злочинності взагалі); 
   - за характером і розміром раніше відбутого покарання; 
   - за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності; 
   - за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо). 
   Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов’язана з динамікою первинної судимості. На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники. 
   За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16 %. 
   Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після звільнення вчиняють злочин 8-9 %, серед умовно засуджених (нині — звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7 %. 
   Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттєві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законослухняних громадян. 
   До основних особливостей характеристики особи рецидивіста належать такі: 
   - становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці; 
   - низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень; 
   - схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням; 
   - втрата сімейно-родинних зв’язків і контактів з незлочинним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем; 
   - втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання займатися соціально корисною діяльністю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво, наркотики, проститутки, гра на гроші тощо); 
   - відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкультури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі агресивності, жорстокості, демонстративної психопатичної поведінки). 
   Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням кількості судимостей. 
   У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які вже йшлося) на типи: 
   - антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо протиставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну “мораль"; 
   - асоціальний — відсутня активна установка на протиставлення себе суспільству, характерні соціальна деградація, втрата соціально корисних зв’язків, що штовхає на нові злочини; 
   - ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкретна життєва ситуація, антисоціальна установка не така активна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями, що не вміють керувати собою в конкретних умовах. 
   Тенденціями рецидивної злочинності є такі: 
   - сталі показники рецидивної злочинності, що не мають тенденції до зниження; 
   - збільшення кількості злочинів “на рахунку" середньостатистичного рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста); 
   - “омолодження” рецидивної злочинності; 
   - збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів; 
   - підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної деградації особи рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80 % рецидивістів).

15.2. Причини й умови  рецидивної злочинності  

 Причини й  умови рецидивної злочинності  складаються з трьох груп чинників: 
   - чинники, що зумовлюють вчинення особою першого злочину, який призвів до засудження; 
   - чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи у процесі розкриття, розслідування злочину і відбування особою покарання; 
   - чинники, що негативно впливають на особу після відбування покарання, у постпенітенціарний період. 
   Першу групу чинників було розглянуто в Загальній частині (де йшлося про причини й умови конкретного злочинного діяння) і конкретизовано при вивченні окремих тем Особливої частини. 
   Коротко охарактеризуємо основні чинники другої групи. 
   1. Неповне розкриття злочинів не забезпечує невідворотності покарання. В Україні загалом частка розкриття карним розшуком зареєстрованих злочинів збільшилась з 50 % у 1992 р. до 76,9 % у 2001 p., що перевищує ці самі показники в Росії, Англії, Німеччині й багатьох інших країнах. Проте більшість нерозкритих злочинів є тяжкими. Крім того, як відомо, більшість злочинів, за окремими видами — абсолютна більшість (кишенькові й пляжні крадіжки, крадіжки в дачному секторі, на підприємствах, транспорті, в аграрному секторі тощо) з різних причин не реєструється і становить масив латентної злочинності. Це саме, хоча меншою мірою стосується також шахрайств, вимагань, грабежів, розбоїв, хуліганства, зґвалтувань.  
   Що ж до злочинів проти власності, економічних, службових, таких як розтрати, привласнення державних, комунальних, приватних матеріальних цінностей, ухиляння від сплати податків, одержання хабара, то й для них характерна висока латентність. 
   До причин неповного розкриття злочинів належать недостатня кваліфікація частини кадрів правоохоронних органів, відсутність достатніх матеріальних стимулів для роботи, слабка технічна забезпеченість. 
   З огляду на викладене зумовлюється достатньо високий ступінь безкарності, що “п’янить голову" особам, які роздумують про становлення на шлях вчинення злочинів, підштовхує до нових, тяжчих злочинів тих, хто раніше вже їх вчинив і був засуджений. Адже, як зазначав ще в XVIII ст. видатний італійський гуманіст Ч. Беккаріа, неминучість покарання значно важливіша за його суворість. 
   2. Рецидивній злочинності сприяють непоодинокі випадки волокити у процесі досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, що зумовлюється перевантаженістю правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом працівників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки. 
   Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необґрунтованої відмови у видачі санкції на арешт у процесі досудового розслідування, надто м’яких вироків до небезпечних злочинців. 
   Очевидно, не можна сприймати лібералізацію і демократизацію суспільного життя як підставу для відмови від рішучої боротьби зі злочинністю. 
   3. Суттєві об’єктивні чинники зумовлюють подальшу криміналізацію частини осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. 
   Позбавлення волі як вид покарання з самого початку несе в собі подвійність. З одного боку, обійтися без нього не можна. Своєю наявністю він повинен залякувати потенційних злочинців, бути чинником кари за вчинене, коли особа зазнає серйозних обмежень. Цей вид покарання повинен захищати суспільство від можливості вчинення нових злочинів найнебезпечнішими злочинцями. Вважається також, що місце позбавлення волі — це плацдарм, на якому можливий процес виправлення засудженого. 
   З іншого боку, очевидні й негативні моменти у застосуванні покарання у виді позбавлення волі. Місце відбування покарання стає своєрідним “університетом” для тих, хто там перебуває. Частина засуджених остаточно підпадає під вплив злочинного світу, кримінальної субкультури, засвоює “тонкощі” злочинної діяльності, злочинну психологію, її зовнішні прояви, переймається духом несприйняття вимог суспільства і норм моралі, встановлює злочинні зв’язки для подальшої злочинної діяльності на волі, тобто “знаходить себе” на злочинному терені. Якщо до цього додати, що під час відбування покарання, особливо тривалого, у засудженого обриваються соціально корисні зв’язки, які в нього були до засудження (розпад сім’ї, втрата кваліфікації), втрачаються навички життя на волі, що ускладнює або взагалі унеможливлює ресоціалізацію, то буде очевидною суперечливість позбавлення волі як кримінального покарання. 
   Зауважимо, що бракує коштів для оновлення матеріальної бази пенітенціарної системи. Переважна кількість слідчих ізоляторів (СІЗО) побудована півтора-два століття тому і модернізувати їх практично неможливо. Слідчі ізолятори перевантажені, як і частина місць позбавлення волі. 
   Зазначимо також, що в місцях позбавлення волі не вистачає фронту робіт для засуджених, що не дає змоги достатньою мірою фінансувати їх діяльність, блокує можливість заробітку засуджених. Крім того, вимушена бездіяльність значної частини засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбавлення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже праця є одним з основних чинників виправно-виховного процесу). 
   Ураховуючи, що це питання має загальнодержавне значення і зусиллями тільки кримінально-виконавчої системи його не вирішити, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову “Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі" № 1454-96. Згідно з цією постановою передбачається щорічно включати до державного замовлення обсяги поставок продукції для державних потреб, яку вироблятимуть підприємства кримінально-виконавчої системи. При цьому їм надається пріоритетність в отриманні замовлень, але за умови, що їх продукція відповідатиме якісним і ціновим показникам порівняно з аналогічними виробами інших підприємств. 
   Щодо третьої групи негативних чинників у постпенітенціарний період слід зазначити таке: 
   - втрата соціальних зв’язків особами, що відбули покарання (розпад сім’ї, що часто спричинюється до втрати житла, відвернення чесних людей з колишнього оточення); засуджених кидають не тільки другий з подружжя (чоловіки вдвічі частіше), а й батьки та дорослі діти; 
   - великі труднощі з працевлаштуванням, особливо через загострення проблеми безробіття; 
   - практичне зникнення системи громадського контролю за раніше судимими; 
   - в умовах низького життєвого рівня частини населення чесна робота на виробництві за малого і непостійного заробітку дедалі менше приваблює колишнього засудженого; 
   - злочинний досвід і кримінальні зв’язки колишнього засудженого знаходять попит у злочинному середовищі, до якого він тягнеться, опинившись у психологічному вакуумі. Тільки там він здебільшого може знайти співчуття і підтримку, хоча розуміє, що за це потрібно сплатити високу ціну. Іноді людину примушують до зв’язків із злочинним світом через залякування розправою, вимогу розрахуватися за реальні й уявні борги тощо; 
   - на шлях вчинення нових корисливих злочинів засудженого штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азартних ігор, бажання “надолужити” втрачені в неволі роки.