Найчастіше  перед експертами-психологами органами попереднього слідства і суду порушується питання про встановлення фізіологічного афекту в момент вчинення інкримінованого діяння. В більшості випадків експерти-психологи не дають висновків про стан названого афекту, але буває і навпаки. І тут виникає парадокс. Сенс його в наступному.

     Як  правило, висновок експерта-психіатра  не викликає сумніву ні у слідчих, ні у суду Висновки ж експерта-психолога  інколи заперечуються не тільки адвокатом  потерпілого. Буває, навіть, що юристи-практики піддають сумніву сумлінність експерта-психолога. І, дійсно, важко уявити, що громадянин Н., який скоїв тяжкий злочин і знаходиться під слідством, з висновку експерта-психіатра «міг усвідомлювати свої дії і керувати ними» (тобто повністю осудний), з висновку ж експерта-психолога — «знаходився у стані афекту під час вчинення діяння, що йому інкримінується». Якщо суд бере до уваги висновок експерта-психолога, то обвинувачений заслуговує на пом'якшення покарання. З одного боку, якщо уважно прочитати висновок експерта-психіатра, то виявляється, що дієслово «міг» свідчить про принципову можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними. Експерт-психіатр, таким чином, ніби-то прогнозує висновок експерта-психолога: якщо міг усвідомлювати..., то не виключена можливість сильного душевного хвилювання у здорового, осудного суб'єкта, тобто можливість фізіологічного афекту.

     З іншого, юрист-практик інколи змішує «фізіологічний афект» з «патологічним», встановлення якого дійсно знаходиться  в компетенції психіатричної  експертизи, і є «гострим короткочасним психічним розладом, що виник раптово і характеризується глибоким запамороченням свідомості; бурхливим руховим збудженням з автоматичними діями; неповною або майже повною амнезією вчинених дій» . Людина, яка скоїла в такому стані суспільне небезпечне діяння, визнається психіатрами, як правило, неосудною.

     Плутанину може викликати загальність термінології: «патологічний» і «фізіологічний» -обидва афекти; і той й інший -- основа для раптового виникнення сильного душевного хвилювання; обоє характеризуються руховими автоматизмами, які призводять до численних пошкоджень (поранень) і наступної амнезії, забуття деяких моментів того, що відбувалось із суб'єктом слідства. «Винний» і законодавець, який підкреслює раптовість виникнення сильного душевного хвилювання. Юрист-практик точно додержується формули «раптове сильне душевне хвилювання...» і схильний визнавати фізіологічний афект тільки в її рамках. Але, якщо звернути увагу на п. 4 ст. 40 КК, то можна помітити, що законодавець не наводить термін «раптовість»

     Часто в судово-слідчій практиці, а значить і в практиці судово-психологічної експертизи трапляються так звані «комулятивні афекти», що характеризуються поступовим накопиченням афектогенних переживань, які тільки збільшують тенденцію до розрядки (афективного вибуху). Наприклад, К. скоїла вбивство свого чоловіка, задушивши його поясом від одягу. Спільне життя, особливо в останні декілька років перед тим, що сталося, було для К. та її дочки від спільного шлюбу важким. Чоловік майже кожного дня був у стані сп'яніння, дорікав дружину тим, що вона не працює, бив її, але дочку не чіпав. К. з ним не розлучалась, тому що не хотіла, щоб дочку, як і її саму в дитинстві, називатимуть «безбатченкою». Вона доглядала п'яного чоловіка, а коли той бився, бігала до сусідів разом з дочкою. В день, коли сталася трагедія, все повторилося, але на цей раз чоловік не тільки ображав та бив її, але підняв руку і на дочку. К. погано пам'ятає, як штовхнула п'яного чоловіка на ліжко (він впав обличчям вниз), як накинула йому на шию пояс і держала до того часу, поки той не затих. Опам'ятавшись, кинулась до сусідів, викликала міліцію. Після проведення судово-психологічної експертизи, яка встановила комулятивний афект, К. засудили на два роки позбавлення волі.

     Заслуговує  на увагу і «слідовий афект» — глибоке порушення емоційного стану, що не відрізняється тимчасовою негайністю (раптовістю) виникнення. Його як обставину, що пом'якшує вину, законодавець не бере до уваги. Вважаємо це справедливим не для всіх випадків. «При розумінні раптовості як негайності сильного душевного хвилювання оцінці підлягають лише зовнішні ознаки поведінки потерпілого і реакція обвинуваченого. Між іншим, афект належить до психічного стану, що виник більш або менш раптово для самого суб'єкта переживання, чим, до речі, пояснюється важкість свідомого гальмування розвитку цього стану і його зовнішнього прояву» . Негайність виникнення афекту у відповідь на подразник психологічно не завжди можна вважати обов'язковою ознакою цього стану. «Його регулююча функція, — писав про афект проф. А.Леонтьев, — полягає у створенні специфічного досвіду — афективних слідів, які визначають вибір наступної поведінки щодо ситуації та її елементів, які раніше викликали афект».

     І ще треба вказати на один парадокс. Висновок про можливість усвідомлювати  і керувати своїми діями підлітком-органіком (олігофреном в легкій формі дебільності), а також підлітком Із затримкою психічного розвитку, обумовленого соціальними факторами, дає експерт-психіатр. Припустимо, що висновок позитивний. Завдання експерта-психолога відповісти на запитання слідчого або суду: чи відповідає розумовий розвиток підлітка в момент вчинення протиправного діяння (частіше за все вбивства) його паспортному віку, тобто кількості прожитих років.

     Експерт-психолог після ґрунтовного обстеження такого підлітка відповідно до ст. 433 КПК України може зробити висновок, що його розумовий розвиток не відповідає паспортному віку (він значно нижчий), і підліток не в повній мірі міг усвідомлювати свої дії, віддавати собі звіт про них і керувати діями, особливо, якщо злочин скоєний в групі, і підліток знаходився під жорстким впливом її лідера. Юриста-практика, як правило, не задовольняє така відповідь. І знову посилання на психіатра. І це незважаючи на те, що і в юридичній, і в психологічній літературі неодноразово підкреслювались правомірність і законність такої відповіді експерта-психолога.

     Наприклад, дівчина 16 років, що страждала олігофренією в легкій формі дебільності, допомогла  матері вбити сусідку за те, що та довго не віддавала взяті у  борг гроші. Експерт-психолог у висновку вказав на захворювання дівчини, але дав відповідь, що на момент вчинення злочину вона могла усвідомлювати свої дії і керувати ними. На примітивному, соціально-побутовому рівні, навіть, розумове відсталий підліток розуміє, що вбивати погано. А ось відсутність здатності абстрактно мислити, несформованість моральної та правової свідомості, підвладність матері та інші показники дозволили експерту-психологу зробити висновок, що в момент вчинення діяння обвинувачена за своїм розумовим розвитком не відповідала паспортному віку, тобто 16 рокам. У справі призначалась повторна психіатрична експертиза, яку, до речі, експерти-психіатри відмовились проводити, і повторна «поглиблена» (за визначенням суду) психологічна експертиза. Комісія експертів-психологів підтвердила даний раніше висновок. Але обласний суд так і залишився незадоволений. Це незважаючи на те, що майже всі юристи європейських країн у постановах для проведення судово-психологічної експертизи давно відмовились від питання діагностування відповідності розумового віку підлітка його паспортному віку. На наш погляд, відповідати чи не відповідати більш молодшому віку можуть деякі окремі ознаки розумового віку, а не весь вік в цілому та й соціальну зрілість підлітка не можна не брати до уваги.

     Висновок

Судово-психологічна експертиза, з одного боку, є окремим  інститутом юридичної психології, а  з іншого – входить у систему  засобів доказування в судовому процесі України.

     Чимало  вчених, як юристів, так і психологів, присвячують цій темі свої наукові розробки. Зокрема, праці В. Гончаренка, О. Ратінова, М. Коченова, А. Шляхова, М. Костицького, В. Мельника, розкривають широкі можливості застосування спеціальних психологічних знань у кримінальному процесі України. Поряд з цим судово-психологічна експертиза в цивільному процесі залишається все ще не дослідженою. Серед учених розробкою цієї теми займаються М. Костицький, Т. Сахнова, Т. Лілуашвілі. Така недостатність теоретичних і методологічних розробок у поєднанні з непідготовленістю суддів і відсутністю спеціалізованих лабораторій для проведення цього виду дослідження несправедливо витісняє судово-психологічну експертизу із засобів доказування. Це, очевидно, в свою чергу відбивається на рівні доказування сторонами у справі своїх позицій, а також впливає на всебічність, повноту і об’єктивність розгляду судом обставин справи, а отже, і на обґрунтованість судового рішення.

     Можливо, недостатнє поширення застосування спеціальних знань цивільному процесі  порівняно з кримінальним процесом пов’язане також із нормативним регулюванням цього питання. Адже Кримінально – процесуальний кодекс України (далі КПК) визначає перелік справ, у яких проведення судової експертизи є обов’язковим, тоді як Цивільний процесуальний кодекс пропонує проводити судово-психіатричне експертне дослідження тільки у справах про визнання особи недієздатною (ст.258 КПК). Що стосується психологічної експертизи, то доцільність її проведення у справі законодавець покладає виключно на ініціативу сторін чи суду.

     Цивільні справи порівняно з кримінальними, на перший погляд, мають "м’якший" характер. Немає суспільно небезпечного діяння, а є лише правопорушення чи загроза його вчинення в майбутньому, або ж лише таке припущення. Однак ця обставина не означає, що психологічні чинники, наявні тут, не є суттєві, а їх виявлення ɿ врахування менш важливі для встановлення істини у справі.

     Якщо  спробуємо глибше проаналізувати юридичну природу ряду категорій цивільних справ, то можна побачити, що без встановлення певних обставин психологічного аспекту суду буває досить складно, а часом і неможливо здійснити правосуддя. Інша річ, що психологічні завдання тут більш витончені, потребують детальнішої диференціації у постановці і вирішенні, а отже, і витонченішого, "ювелірного" психологічного інструменту. Є підстави стверджувати, що таким інструментом може бути судово-психологічна експертиза.

      Список використаної літератури

1. Інструкція  про призначення і проведення експертиз. Затверджена наказом  МЮ України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 // Офіційний вісник України. — 1998. — № 46. — С. 212.
2. Судебная психиатрия / Под. ред Г.В. Морозова — М., 1965. — С. ЗО.
3. Коченов М. Введение в судебно-психологическую экспертизу. — M.. 1980. — С. 92.
4. Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы, эмоции. — M., 1971. — С. 36.
5. Краткий психологический словарь / Под ред. Петровского A.B. и Ярошевского М.Г. — М., 1985. - С. 28.
6. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. – М., Юристъ, 1996.
7. Коновалов Е.Ф. Анализ и использование в доказывание следователем и судом материалов судебных экспертиз (по результатам исследования) // Вопросы прововой психологии и судебной экспертизы: Межвуз. сб. научн. тр. – Свердловск: УрГУ., 1979.
8. Костицький М.В. Використання спеціальних психологічних знань у радянському кримінальному процесі. – К.: НМК ВО, 1990.
9. Лилуашвили Т.А. Экспертиза в советском гражданском процессе. – Тбилиси: Изд-во Меиниереба, 1967.
10. Мулин И.И. Важнейшие проблемы оценки судебных доказательств в уголовном и гражданском судопроизводстве. – Л.: Изд-во Ленингр. у-та, 1974.
11. Нор В.Т., Костицький М.В. Судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе. – К.: Вища шк.,1985.
12. Рахунов Р.Д. Теория и практика экспертизы в советском уголовном процессе. – М.: Гос. изд. юрид. л-ры, 1950.
13. Треушников М.К. Доказательства и доказывания в советском гражданском процессе. – М.: Изд-во Моск. у-та, 1982.
14. Шляхов А.Р. Судебная экспертиза и правосудие. – М.: Знания, 1981.