Поняття злочину

     Злочином  визнається діяння, вчинене суб'єктом  злочину, тобто фізичною осудною  особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

     Винність  діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому  визначенні поняття злочину має  за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

     Суспільна небезпечність як ознака злочину  означає об'єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається  через:

     1) узагальнене формулювання об'єктів  кримінально-правової охорони, якими  визнаються: а) особа (фізична  чи юридична); б) суспільство; в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК - також і г) людство;

     2) два різновиди наслідків посягання:  а) реальне заподіяння істотної  шкоди; б) створення реальної  загрози заподіяння істотної  шкоди.

     Не  є злочином діяння, яке: а) посягає  на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо); б) із необхідністю не заподіює істотної шкоди об'єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

     Визнання  матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди  істотною, яка заподіяна чи могла  бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) - як правило, у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв.

     Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли мова йде  про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими  визначається сама фактично заподіяна  матеріальна шкода. Що ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

     З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю  будь-якого злочину, застосування в  окремих нормах Особливої частини  КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 423 та ін.), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих ознак (наприклад, ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 410), слід розглядати скоріше за все як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння [13;42-43].

     Кримінальну протиправність— це формальна ознака злочину. Вона означає обов'язкову наявність його в кримінальному законі на момент вчинення злочину [23; 657]. Ця вимога ґрунтується на відомому правовому принципі Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення [1;п. 22 ст. 92], відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

     Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом  злочину винне діяння, для якого  характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке  не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

     КК  встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа  не може нести відповідальність за шпигунство на шкоду інтересам іншої  держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

     Кримінальна караність є обов'язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов'язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин [13;43].

     Водночас діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В. Сташис справедливо писав, що "зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання" [26;30].

     Отже, Злочин — це вчинок людини, що отримує кримінально-правову оцінку. Йому притаманні всі об'єктивні та суб'єктивні ознаки поведінки людини.

     По-перше, це фізичні властивості (рух або  утримання від нього); психологічні властивості (наявність свідомості, волі, чевної мотивації поведінки, ЇЇ цілеспрямованість або спонтанність) тощо. По-друге це соціальні властивості, тобто посягання на правові відносини, на правовий порядок, на найбільш важливі інтереси. Тому вони й охороняються законом, оскільки злочин руйнує охоронювані законом інтереси.

     Частина 1 ст. 11 КК передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

     Підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак - суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності - характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин. 
 
 
 
 
 
 

     Розділ  II. Класифікація злочину

     Під класифікацією злочинів розуміють  поділ їх на групи залежно від  того чи іншого критерію.

      Виділяють таку основну класифікацію злочинів, а саме:

      1. За ступенем суспільної небезпечності (ступенем тяжкості):

• злочини невеликої тяжкості,
• злочини середньої тяжкості,
• тяжкі злочини,
• особливо тяжкі злочини (ст. 12 КК).

  2. За формою вини:

• умисні злочини,
• необережні злочини.

      3. За мотивом вчинення злочину:

• корисливі (розбій, одержання хабара, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти та ін.);
• із хуліганських мотивів (вбивство з хуліганських мотивів, хуліганство);
• учинене з мотивів помсти (ст. 115 ч. 2 п. 8 КК, статті 349, 352ККтаін.).

     5. За моментом закінчення злочину:

• закінчений злочин,
• незакінчений злочин.

   Розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

   Саме  така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом [5;265-266].

   Ступінь суспільної небезпечності, що відображає ступінь тяжкості злочину, виражається в сукупності його об'єктивних і суб'єктивних ознак: важливості об'єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і мсті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру інститутів кримінального права.

   Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 передбачає й  її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає, як граничний критерій, покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічного позбавлення волі.

   Наявність у законі не тільки матеріального, але  і формального критеріїв пояснюється  тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочину, дозволяє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцю можливість об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, максимальні розміри яких обмежені межами типової санкції, зазначеної у ст. 12. Так, наприклад, виходячи з ч.3 ст.12, типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Це значить, що до цієї категорії будуть належати різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), і грабіж (ч. 1 ст. 186), і давання хабара (ч. 1 ст. 369) [8;26].

   Щодо  злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64), або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54), Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59); найбільш тривалі строки давності, погашення і зняття судимості встановлюється саме за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті 49, 80) тощо.

   Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита  й у нормах Особливої частини  КК: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396); створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як мета вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 255). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині [8;26].

   Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала їх або не бажала, але свідомо припускала їх настання.