Поняття , предмет, завдання, система і принципи кримінального права

Автор: Пользователь скрыл имя, 10 Февраля 2013 в 21:01, курсовая работа

Описание работы

В сучасних умовах незалежності та розбудови демократичної держави, формування громадянського суспільства дуже важливе місце посідає проблема забезпечення правовим підґрунтям існуючі відносини. Крім того з високими темпами наукового прогресу та розвитком нових сфер економічної діяльності суспільство вимагає все більш удосконаленого та новітнього, прогресивного правового регулювання.

Содержание

ВСТУП
1. Соціальна природа злочину. Залежність поняття злочину від соціально-економічних відносин, що існують в суспільстві
2. Поняття формального, матеріального та формально-матеріального визначень поняття злочину
3. Суспільна небезпека як матеріальна ознака злочину
4. Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину
5. Винність і караність як ознаки злочину
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Работа содержит 1 файл

ПЛАН.docx

— 50.71 Кб (Скачать)

Суспільна небезпека  має характер і ступенем суспільної небезпеки. Характер суспільної небезпеки, як якісна категорія, визначає, насамперед , ту або іншу групу суспільних відносин, на яку зазіхає злочин. Про характер суспільної небезпеки можна судити по значимості суспільних відносин, на які зазіхає злочин. [6]

Ступінь суспільної небезпеки злочину являє собою  кількісне вираження порівняльної небезпеки аналогічних діянь  однієї й тієї ж групи злочинів. Ступінь суспільної небезпеки залежить від форми провини, мотиву й мети, способу зазіхання, місця, обстановки й стадії його здійснення, ваги наслідків, що наступили, і інших обставин, при  яких воно було зроблено.

Відсутність суспільної небезпеки діяння означає його незлочинність  і некараність. Наявність же в  діянні лише формальних ознак якого-небудь злочину не служить підставою  визнання його злочином. Як показує  практика нормотворчості в області  юридичної відповідальності, далеко не всі суспільно небезпечні діяння законодавець по тим або інших  причинах визнає злочинами, тобто не з усіма вважає потрібним боротися мірами карної репресії. Однак від  того, що законодавець, за якимись причинами, не визнає те або інше суспільно  небезпечне діяння злочином, це діяння не перестає бути суспільно небезпечним.

4. Кримінальна  протиправність як формальна  ознака злочину

Наступною обов'язковою  властивістю злочину є його карна  протиправність. Це юридичне (на відміну  від соціального) властивість діяння. Вона являє собою: а) заборонність; б) погрозу покаранням.

Карна протиправність юридично виражає в карному законі суспільну небезпеку й винність діяння. Вона похідна від них як оціночно-нормативна ознака злочину. Тільки суспільно небезпечне й винне  діяння зізнається кримінально протиправним.

Ці положення  завжди вважалися загальновизнаними, однак у саме останнім часом зненацька  стали піддаватися спростуванням. Так, у курсі лекцій А.В.Наумова  висловлюється необхідність "змінити  традиційне для радянського карного  права співвідношення матеріальної й формальної ознак у визначенні злочину. Необхідно дійсно відмовитися від прийнятого трактування взаємозв'язку цих ознак, коли в основу визначення кладе матеріальна ознака (суспільна небезпека), а формальна ознака (кримінальна відповідальність) оголошується похідним від нього. Видимо, у правовій державі перше місце повинен займати ознаку протиправності".

Характеристика  карної протиправності в Кримінальному  кодексі України г. є, безсумнівно, більше зробленої, ніж у Кримінальному  кодексі УРСР. В останньому карна  протиправність представлялася як передбачуваність діяння карним законом. Однак у тоді карному законодавстві, що діяло, наприклад, у Законі про кримінальну відповідальність за військові злочини 1958 р., відповідно в главах КК про військові злочини  передбачалися норми не кримінально-правові, а дисциплінарно-правові. У ряді статей говорилося, що відповідне діяння при пом'якшувальних обставинах тягне застосування мір дисциплінарного  уставу. Такі діяння являли собою типові дисциплінарні провини. Тим самим  створювалася колізійність норм карного  й дисциплінарного законодавства, злочинів і провин.

Виключені також  норми з адміністративною преюдицієй, згідно яким злочином визнавалося діяння після його адміністративної караності  протягом календарного року. Тим часом  жодне адміністративне правопорушення не має специфічну кримінальну властивість  діяння - суспільною небезпекою. Тому кількість  правопорушень не здатно перерости  механічно в нову якість - злочин.

Заборона суспільно  небезпечного й винного діяння встановлюється винятково кримінальним кодексом, а  не яким-небудь іншим, навіть федеральним  законом. Повна кодифікація кримінально-правових норм, як раніше відзначалося, - обов'язкова умова принципу законності. Тому ніяк не можна погодитися із твердженням, начебто "стосовно до поняття злочину  мова повинна йти не про кримінально-правовій забороні, а про заборону в широкому змісті, тобто будь-якими галузями права, у тому числі в деяких випадках і карному праві, мораллю, правилами  гуртожитку, технічними нормами, нормами  безпеки й ін.

Визначення карної протиправності як заборони Кримінальним кодексом і тільки їм відповідає Конституції, найдавнішому принципу "nullum crіmen sіne lege", міжнародному карному праву. [6]

У санкціях фіксується саме погроза покаранням, а не реальне  покарання, що у конкретному випадку  може й не піти. І вона є властивістю  карної протиправності злочину. Караність  діяння як погроза, можливість покарання, передбачена в санкції кримінально-правової норми, не повинна змішуватися з  покаранням - караністю, що є наслідком  здійснення злочину й тому в нього  не входить. От чому при звільненні від кримінальної відповідальності й покарання із заміною їх іншими кримінально-правовими мірами не відбувається декриміналізації, тобто перекладу  злочину в розряд провин. Обов'язкові ознаки злочину - суспільна небезпека, винність і карна протиправність, тобто заборона діяння під погрозою покаранням, що втримується в санкціях відповідних кримінально-правових норм, у таких випадках у наявності.

Аргументація, при  якій протиправність оголошується первинної, а суспільна небезпека вторинної, непридатна власне кажучи, методологічно  збиткова, політизована всупереч конституційному  встановленню про ідеологічний і  політичний плюралізм. Діалектика взаємодії  об'єктивного явища і його суб'єктивної оцінки, у цьому випадку законодавцем, незмінна: первинно об'єктивне, суб'єктивне  похідна від нього, однак перебуває  в тісній взаємодії об'єктивного  й суб'єктивного при сильному (іноді вирішальному) впливі суб'єктивного (у нашому випадку - карної політики) на об'єктивне

Первинність і похідність властивостей злочину по природі  й механізму криміналізації не слід ототожнювати з їхньою значимістю для  змісту злочину. Суспільна небезпека, винність, карна протиправність - рівновеликі, рівнозначні властивості злочину. Відсутність кожного з них  виключає наявність злочинного діяння. І те, що у визначенні злочину  спочатку сказано про винність і  суспільну небезпеку, а потім  про карну протиправність, таку рівнозначність аж ніяк не спотворює. Можна було б  переставити місцями характеристику властивостей злочину, наприклад, визнати  таким заборонене під погрозою покарання  суспільно небезпечне й винне  діяння..

Набагато більшої  уваги заслуговує широко вживане  в теорії слово "формальний" і  часто використовуваний у законодавстві  й на практиці термін "ознака" злочину. На неточність терміна "формальний злочин" уже вказувалося в літературі.

Давно прийшов час  відмовитися від терміна "формальний" як досить що неточно відбиває найважливішу юридичну властивість злочину - карну  протиправність. Замість нього слід уживати термін "юридичне" властивість  злочинного діяння".

Термін "ознака" злочину досить широко вживається в  КК. По граматичному тлумаченню він  означає "прикмету, знак, по яких можна  довідатися, визначити що-небудь".

Звідси треба, що ознака злочину - це словесна характеристика в диспозиції норм злочину і його властивостей. Суспільна небезпека, винність і карна протиправність - не просто словесні описи, а самі властивості, змістовні підсистеми системи "злочин".

Пряма й безпосередня дія Конституції в понятті  з (а не з інших питань) колись і найбільше проявляється в законодавчій діяльності. Криміналізація діянь і  декриміналізація злочинів повинні  здійснюватися в строгій відповідності  з Конституцією. Наприклад, конструюючи  склади про злочини проти власності, законодавець повинен керуватися конституційним приписанням про рівну охорону  всіх форм власності; формулюючи норми  про державні злочини, додержуватися  конституційної вимоги про неприпустимість  захоплення влади й перевищенні  посадових повноважень. Коли ж карний закон набутив чинності , тільки він визначає, що злочинно й що незлочинно. При невідповідності кримінально-правової норми про злочин Конституції  остання прямо застосовуватися  не буде. Суб'єктам законодавчої ініціативи варто оперативно використати своє право на зміну КК.

Після прийняття  Конституції в 1996 р. випливало негайно  привести КК УРСР. у відповідність  із нею. Однак цього зроблено не було. У результаті виник конфлікт між  карною й конституційною протиправністю стосовно до страти . Конституція забороняла її застосування, за винятком тяжких злочинів проти життя. У КК же санкцій зі стратою втримувалося більше десятка. Судова практика встала перед питанням про дозвіл даної колізії.

Конституційні норми  з узагальнений характер. КК їх конкретизує  й зовсім не обов'язково дослівно відтворює. [9]

Подібне положення  зі співвідношенням міжнародного й  внутрішньодержавного карного законодавства. Прямо норми міжнародного права  стосовно до злочинів не діють. Вони повинні  бути передбачені міжнародним договором  України. Закон України "Про міжнародні договори України" говорить що "Положення  офіційно опублікованих міжнародних  договорів України, не потребуючі видання  внутрішньодержавних актів для  застосування, діють в Україні  безпосередньо. Для здійснення інших  положень міжнародних договорів  України приймаються відповідні правові акти". Кримінально-правові  заборони встановлюються внутрішньодержавним  КК. І не тільки тому, що міжнародно-правові  заборони не мають санкцій (крім норми  про геноцид). Але й тому, що принципи, система, приписання Загальної частини вимагають трансформації (імплементації) міжнародних норм у Кодекс.

Кримінально-правовий характер з повною мірою зберігається в бланкетних нормах. Кількість бланкетних норм, кримінально-правова заборона в які сполучається із заборонами інших галузей права в КК України, значно зросло. Це зв'язано не тільки з науково-технічною революцією, як найчастіше було за старих часів. Значною  мірою "бланкетизація" карного  права відбувається за рахунок норм фінансового, податкового, цивільного й т.п. галузей права цивілістичної  орієнтації в умовах переходу від  державно-планової економіки до ринкового.

У зв'язку із цим  перед законодавцем устало завдання не розчинити специфіку кримінально-правової заборони в інших галузях права, чітко розмежувати злочини й  інші, незлочинні правопорушення. Підсилилося  значення такого розмежувального елемента злочину, як суспільно небезпечні наслідки тих дисциплінарних норм, де фізична  шкода й матеріальний збиток можуть бути обчислені; він представлений  у примітках до відповідних норм. Фізична шкода традиційно визначається.

Іншим після заборони компонентом карної протиправності виступає погроза покаранням. Вона передбачена в санкціях відповідних  статей КК. Загальна характеристика, система  й види із представлені в Загальній  частині КК. [9]

Така позиція  обґрунтовано критикувалася й практикою  сприйнята не була. Зсув реальної караності  злочину і їхньої караності як погрози покаранням, передбаченої в  санкціях кримінально-правових норм, у  таких думках очевидно. Караність  діяння - не ознака злочину, а його наслідок. Реально не покараний злочин або  у випадку звільнення від кримінальної відповідальності й покарання або  через нерозкриття його не перестає бути внаслідок цього злочином.

Нова конструкція  карної протиправності в понятті  злочину кладе кінець довголітнім  спорам про те, чи є покарання  ознакою злочину, і неясностям про  співвідношення ознак карної протиправності й покарання.

Отже: а) карна протиправність - юридична властивість злочину; б) вона рівнозначна таким його соціальним наслідкам, як суспільна небезпека  й винність; в) вона прямо виникає  з вимог принципу законності; г) карна  протиправність складається із заборони робити (утримуватися) відповідне діяння, описуване в санкції норми, і  погрози покаранням, передбаченим у  санкціях норм із урахуванням положень Загальної частини КК; д) вона адекватно  відбиває суспільну небезпеку діяння; е) карна протиправність являє собою  оцінку законодавцем суспільної небезпеки  діяння і як усяка оцінка може бути неточної й навіть помилкової по різних причинах, у тому числі кон'юнктурно-кримінально-політичним.

5. Винність  і караність як ознаки злочину

У строгій відповідності  із принципом провини злочином може бути лише винне зроблене суспільно  небезпечне діяння. Провина являє  собою обов'язковий елемент кожного  злочину. По змісту вона є психічне відношення особи до суспільно небезпечної  дії (бездіяльності) і його суспільно  небезпечним наслідкам. Таке відношення відбувається у двох формах (чотирьох можливих видах) провини. Форма є  щось зовнішнє стосовно змісту. Види ж  провини змістовні і як підсистеми загальної системи провини, видові категорії стосовно родового поняття  й категорії - вина. Дві форми провини  й чотири види включають - намір прямій і непрямий, легкодумство й недбалість (див. докладніше гл. "Суб'єктивна  сторона злочину"). Винним у злочині  зізнається особа, що зробила діяння навмисне або по необережності.

Як раніше відзначалося, принцип провини говорить, що "особа  підлягає кримінальній відповідальності тільки за ті суспільно небезпечні дії (бездіяльність) і суспільно  небезпечні наслідки, що наступили, у  відношенні яких установлена його провина". Об'єктивне зобов'язання, тобто зобов'язання у відповідальність невинно заподіяної шкоди, як би важкий він не був, не допускається.

Невинне заподіяння шкоди вважається випадком або казусом. У Кримінальному кодексі Україні, передбачені чотири різновиди казусів  або випадків, коли особа: 1) не усвідомлювало  й по обставинах справи не могло  усвідомлювати суспільної небезпеки  своїх дій (бездіяльності); 2) не передбачало  можливості настання суспільно небезпечних  наслідків і по обставинах справи не повинне було їх передбачати; 3) особа  не передбачало можливості настання суспільно небезпечних наслідків  і не могло їх передбачати; 4) передбачало  можливість настання суспільно небезпечних  наслідків своїх дій (бездіяльності), але не могло їх запобігти в  силу невідповідності своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних  умов або нервово-психічних перевантажень. [12]

Информация о работе Поняття , предмет, завдання, система і принципи кримінального права