Принципи кримінального процесу

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесу-ально-правовий інститут являє собою сукупність юридич-них норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або по-м'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захи-сту і є частиною кримінально-процесуального права. Про-цесуальне значення захисту полягає в тому, що він пере-дусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підоз-рюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що прин-ципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'я-зані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вив-чення принципу забезпечення підозрюваному, обвинува-ченому й підсудному такого права належить до найваж-ливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нор-мах кримінально-процесуального права.

Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літера-турі існувала думка, що принцип презумпції невинува-тості не властивий нашій системі права. С. А. Голунський зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних об-ставин даної справи... Вони мають елементи формаліз-му, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...» [23;60].

Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встано- вив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.

Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов'язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього світу”.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом при-людного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [24;24]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та рати-фікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен об-винувачений у кримінальному злочині має право вважа-тися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом» [25;32].

У цих самих документах як найважливіші права лю-дини проголошені свобода від самообвинувачення та сва-вільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про грома-дянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільно-му арешту чи триманню під вартою; кожному, хто поз-бавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вар-тою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран-ню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забез-печує невикористання будь-якої заяви, що, як встанов-лено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» [26;108].

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра-вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповід-но до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Вер-ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран-ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер-жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер-жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображено-му в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинуваче-ний в кримінальному злочині має право вважатися неви-нуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1--3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнан-ням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення зло-чину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.

Страница:  1   2 

Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Поло-ження ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, неви-нуватим до остаточного встановлення конкретної вини обви-нувальним вироком суду, що набрав законної сили.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції не-винуватості діє як система нормативних правил, що реалі-зується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невину-ватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлума-читися на користь обвинуваченого, а недоведена вина об-винуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість;

г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях;

д) притягнення особи до участі у справі як підозрюва-ного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а та-кож публічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть прова-дження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинува-ченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обви-нуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки, жодного дока-зу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і об-винувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні по-карання застосовувалися тільки до тих, хто порушує за-кон, шкодить суспільству і правопорядку.

Встановлення об'єктивної істини -- забезпечення відповід-ності висновків слідства та суду об'єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що розслідується.

Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобов'язані всебічно, повно та об'єктивно дослідити всі обставини справи.

Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.

Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає ви-явлення всіх обставин, що належать до предмета доказування у справі.

Об'єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, встанов-лення та перевірку всіх обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують відповідальність обвину-ваченого.

Складовими елементами принципу встановлення об'єктивної істини у кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких належать такі положення:

а) встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та ви-користання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в їх обґрунтуванні;

б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт;

в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених зако-ном заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх обставин справи, як тих, що ви-кривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи підозрю-ваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують його відповідальність;

г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні до- водити свою невинність, а обвинувач не має права перекладати обов'язок доказування на них;

д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і документів, а також надання будь-якої іншої інфор-мації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу або інших не-законних заходів;

е) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів;

є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть бути ви-користані як докази відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані незаконним шляхом;

ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров'я громадян, такі, що принижу-ють їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння фізичної, моральної, майнової шкоди;

з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідження доказів повинні відображатися в процесуальних документах;

й) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа;

і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допусти-мості, достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь обвинуваченого, підсудного та підозрю-ваного.

Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя в державі здійснюється тільки судом. Делегування функцій суду іншим ор-ганам не допускається, так само як не допускається й утворення надзвичайних судів. Ніхто не може бути визнаний винним у вчи-ненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України делегування функцій судів чи привласнення їх іншими органами не допускається. В постанові Пленуму Вер-ховного Суду України № 9 від 01.11.96 "Про застосування Конс-титуції України при здійсненні правосуддя" відзначається, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поши-рюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов'язує їх розглядати і кримінальні справи приватного обвинувачення. У зв'язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товарись-кого суду. 3 цього випливає, що діяльність товариських судів у кримінальному судочинстві практично відмінена.

Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім'ї і своїх близьких родичів. При процесуально-му провадженні ніхто не може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не мо-жуть бути допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову давати показання.

Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідаль-ності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі йменується правом звільнення від обов'язку са-мообвинувачення та правом імунітету свідка.

Будучи вперше закріпленим у Конституції України, це так зване правило "привілеї звільнення від обов'язку самовикриття" чи "свідоцького імунітету" знайшло втілення і в КПК України, зокрема вперше було закріплено в 2000 році в ст. 69-1 КПК України, де серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів.

Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачу-ваного, підозрюваного чи підсудного, або членами його сім'ї, дати показання щодо відомих йому обставин справи, необхідно одно-часно роз'яснити таким свідкам всі їх права, і що найважливіше, -- права, які випливають зі змісту ст.63 Конституції України.

Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому ро-дичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як доказів.

Незалежність суду і підкорення його тільки законові -- кон-ституційний принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні правосуддя у кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки закону і мають статус недоторканності; судді не можуть належати до політичних партій, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої; держава забезпечує неза-лежність та особисту безпеку суддів та їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на основі закону в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання.

Незалежність суддів -- найважливіша умова їх об'єктивності при розгляді та вирішенні кримінальних справ, справедливості при постановленні вироків. Принцип незалежності суддів визначений у ст. 129, 126 Конституції України, ст. 18 КПК України, ст. 11 -14 Закону України "Про статус суддів", згідно з якими незалежність суддів забезпечується:

встановленим законом порядком їх обрання, зупинення їх повноважень та звільнення з посади;

незмінюваністю суддів;

недоторканністю суддів;

передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

таємницею прийняття судового рішення і забороною її роз-голошення;

забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;

відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

правом судді на відставку;

особливим порядком фінансування та організаційного за-безпечення діяльності судів;

створенням необхідних організаційно-технічних та інфор-маційних умов для діяльності судів;

належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;

системою органів судового самоврядування;

визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової за-хищеності суддів.

Усі державні органи, установи та організації, органи місцевого і регіонального самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Суддя не повинен давати будь-які пояснення у справах, що ним розглянуті або розглядаються.

Обов'язковість рішень суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Юрис-дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі ст. 403 КПК України вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне невиконання по-садовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або створення перешкод їх виконанню карається в кримінальному по-рядку за ст. 382 КК України.

Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечен-ня можливості касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Згідно зі ст. 129 Конституції України учас-никам процесу гарантується право оскарже- ння рішень суду в апеляційному та касаційному порядку. Вирок суду першої інстанції може бути оскаржений до апеляційної судової інстанції протягом п'ят- надцяти діб з моменту проголошення, а засудженим, який пе-ребуває під вартою -- протягом п'ятнадцяти діб з моменту отри-мання копії вироку. Подання скарги у встановлені строки будь - ким з учасників процесу зупиняє виконання вироку до розгляду та вирішення справи в касаційній інстанції.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України.

Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини -- основний принцип криміналь-ного процесу, згідно з яким притягнення особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку суду, затримання, арешт та за-стосування інших запобіжних заходів допускається лише за наяв-ності беззаперечних доказів винного вчинення особою кримінально-караного діяння. Згідно зі ст. 131 КПК України постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за наявності до-статніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою.

Згідно з п. 2 ст. 2 КК України "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному пока-ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста-новлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону".

У ст. 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду виноситься лише за умов, якщо винуватість підсудного у вчи-ненні злочину доказана. Обвинувальний висновок не може ґрунтуватись на припущеннях. Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. І тому при недостатності доказів, відсут-ності такої системи достовірних доказів, які б без будь-яких сумнівів підтверджували винуватість обвинуваченого -- судом має бути пос-тановлений оправдувальний вирок, а слідчим справа закрита.

Більше того, згідно з вимогами Закону України від 1.12.1994 року "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства., про-куратури і суду" [32;5] затримання, арешт чи інші запобіжні заходи виз-наються незаконними, якщо стосовно обвинуваченого справа за-крита слідчим за недоказаніспо вини, чи в зв'язку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.

Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспростованих доказів виші обвинуваченого у вчиненні злочину.

Гласність судового розгляду. Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивова-ною ухвалою суду у справах про злочини, вчинені особами, які не досягай шістнадцятирічного віку, у справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою попередження розголошення відо-мостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі.

Вироки судів у всіх випадках проголошуються привселюдно.

Гласність судового розгляду означає таке його провадження, за якого кожному громадянинові надається можливість бути при-сутнім у залі суду і стежити за ходом розгляду кримінальної спра-ви; преса, радіо та інші засоби масової інформації можуть безпе-решкодно висвітлювати хід та результати процесу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу. Тепер людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять в державі на перший план, визнаються нею на-йвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України). Зміни, які виникли у зв'язку з цим, не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою статей, спря-мованих на розвиток даного принципу.

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу -- це здійснення правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоров'я, житла, майна, честі і гідності цих осіб від протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя.

Підставою для прийняття спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать про наявність реальної за-грози їхньому життю, здоров'ю або майну.

Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального проце-су є фундаментальним положенням, котре передбачене ст. З Кон-ституції України та відповідними положеннями КПК України і має безумовно принципове значення.

Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близь-ких, свідок може стати надійним свідком істини, а суддя -- прин-циповим суддею совісті.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу, про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя -- всі без винятку учасники кримінального процесу, а також члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших проти-правних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Відповідно до ст.22 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" орган дізнан-ня, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частиш другій цієї статті, зобов'язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках -- негайно при-йняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони приймають мо-тивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання й ор-гану, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковою для виконання зазначеними органами.

Реальність загрози встановлюється в кожному окремому ви-падку, виходячи з конкретних обставин з урахуванням як об'єктив-ного, так і суб'єктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсив-ності погрози, даних, що характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови слідчого, органу дізнання, прокурора, суду чи судді.

До числа засобів забезпечення безпеки належать: нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпе-чуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань; переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста охорона та інші заходи, передбачені законом.

Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встанов-лює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існу-ючої загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забез-печення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.

Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності - принципове положення, згідне з яким втручання в сферу прав і свобод людини, застосування при-мусових, у тому числі запобіжних, заходів у вигляді арешту, заста-ви та інших, повинно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя, якщо цього не- можливо досягти іншими засобами, а заподіяна примусовими за-- ходами шкода буде меншою, ніж відвернута.

Цей принцип випливає із логічного аналізу співвідношення за-вдань кримінального процесу та його окремих інститутів. Він без-посередньо визначений у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятому Генеральною Асамб-леєю ООН 17 грудня 1979 року, де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування, зобов'язані поважати й захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки в випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для виконання обов'язків.

Думається, що КПК України необхідно доповнити нормою такого змісту: "Застосування примусових, у тому числі запобіжних заходів, особливо в вигляді арешту, застави та затримування підо-зрюваного, будь-яке втручання в сферу прав і свобод людини, по-винно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, якщо забезпечити правосуддя неможливо іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута".

Незалежність слідчого. Слідчий процесуально незалежний і має підкорятись тільки законові Цей принцип виводиться зі змісту кримінального процесу, пронизує всі стадії процесу, а не тільки стадію попереднього розслідування і зобов'язує ставитись до слідчого як до самостійного і процесуально незалежного суб'єкта кримінального процесу, утримуватись від будь-якого незаконного впливу на прийняття ним процесуальних рішень, а рішення, при-йняті слідчим за умов порушення його статусу незалежності, мають бути скасовані судом чи прокурором з відповідними пра-вовими наслідками.

Принцип процесуальної незалежності слідчого є початком, в силу якого: слідчий виконує свою функцію незалежно від інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності; забороняється будь-який сторонній вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності; провадження досудового слідства здійснюється вик-лючно тільки згідно з вимогами закону; прийняття рішень слідчим відбувається на підставі закону та відповідно до його внут-рішнього переконання, яке ґрунтується на сприйнятті всієї сукуп-ності матеріалів кримінальної справи.

Вважаємо за необхідне скасувати ті повноваження начальника слідчого підрозділу, згідно з якими він має право давати обов'язкові до виконання вказівки слідчому, чи без згоди слідчого вилучати у нього справу і передавати її іншому слідчому. Вилучати справу в од-ного слідчого і передавати її іншому слідчому має бути дозволене тільки прокурору та суду в разі виявлення порушень законності при здійсненні прокурорського нагляду та судового контролю.

Документованість. Обов'язковим і невід'ємним елементом кримінально-процесуальної діяльності є кримінально-процесуаль-не документування -- фіксація у процесуальних документах або за допомогою засобів технічного документування всіх процесуаль-них дій і рішень (обшук -- протокол обшуку, експертиза -- вис-новок експерта, арешт -- постанова про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, судове слідство -- протокол су-дового розгляду або відеозапис судового процесу тощо). Така фіксація має принциповий характер і покликана забезпечити як результативність виконуваних процесуальних дій, так і забезпечення при цьому прав і законних інтересів гро-мадян.

Ст. 129 Конституції України визначає, що до основних засад кримінального судочинства належить "гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами". Але технічне до-кументування -- лише частина діяльності з документування процесуального провадження, до того ж документуванню підлягає не тільки судовий процес, а й процесуальна діяльність на досудовому слідстві і в інших стадіях процесу.

Ст. 84 КПК України вимагає обов'язкового документування слідчих і всіх інших процесуальних дій, надаючи цим вимогам прин-циповий характер. Судова практика виходить з того, що вважає істотним порушенням процесуального закону, яке тягне відміну апеляційною інстанцією вироку суду, навіть якщо в справі відсутній протокол судового засідання або якщо він не підписаний головуючим чи секретарем. Подібні вимоги не менш важливі щодо фіксування слідчих дій чи рішень.

Процесуальний документ -- складова і невід'ємна частина про-цесуального акту, суттєвий гарант правосуддя. Документування -- принципове положення, невиконання вимог якого робить юридич-не нікчемними самі процесуальні акти і зводить нанівець зусилля по розв'язанню завдань правосудця.

Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії або прийняття юридичного рішення без передбаченого законом про-цесуального документа, так як і складання документа буде абсурд-ним без необхідності фіксації будь-якого юридичного факту (дії або рішення). Документи мають бути складені у строгій відповідності з вимогами закону, на виконання закону. Принцип документування процесу, так як і інші принципи кримінального процесу, служить найважливішою гарантією правосуддя.

Гуманізм. При провадженні процесуальної діяльності має забезпечуватись гуманне, людяне поводження з усіма без винятку учасниками процесу й іншими громадянами. Згідно з міжнарод-ними правовими актами і діючим процесуальним законодавством України нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи пока-ранню, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано ме-дичним чи науковим дослідженням. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, влас-тивої людській особі. Забороняється домагатись показань обвину-ваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насиль-ства, погроз та інших незаконних заходів. Обвинувачені, у випад-ках арешту, поміщаються окремо від засуджених, і їм надається окремий режим, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.

Ідеями гуманізму пронизані і правові норми, що встановлюють підстави звільнення осіб від кримінальної відповідальності та по-карання. Слід звернути увагу на те, що згідно з нинішнім законо-давством особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 45 КК України), а також звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з по-терпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК України).

Толерантність вимагає від кожного громадянина поважати права і свободи інших людей, з повагою ставитись до інших учас-ників процесу, їх прав і законних інтересів. У законодавстві слід встановити правило: кожен має відмовитись від реалізації своїх прав, якщо їх використання буде несправедливим, може безпідставно і необґрунтовано обмежити права і свобода інших людей, незаконно спричинити шкоду інтересам інших громадян.

Справедливість. Юстиція означає справедливість. Справед-ливий закон втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не ущемляє свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не заборонено законом, Справедливий закон забороняє лише те, що завдає шкоди і нічого не наказує чесним людям. Справедливість, втілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому сво-бода окремої особи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кож-ного. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільни-ми з точки зору гарантії свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справед-ливі межі, реалізувати справедливість, додержуючись принципу рівності людей перед законом і судом.

Справедливість має на увазі відповідність між правами і обов'язками людини, діяннями та визнаннями, яка визначається крізь призму рівності і свободи.

Справедливість -- один з найважливіших принципів правової держави як у законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізація прин-ципу справедливості полягає в обов'язку правоохоронних органів установити об'єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, правильно кваліфікувати дії обви-нуваченого, не допускаючи упередженого, необ'єктивного підходу до розв'язання справи, забезпечити учасникам процесу рівні мож-ливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно до-держуватись закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.

Правосуддя -- справедливий суд.

Суд зобов'язаний вжити заходів для всебічного дослідження об-ставин справи і винести законний, обґрунтований і справедливий вирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожний має право при розгляді будь-якого зло-чину "на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним на основі закону".

Справедливість означає відповідність вживаних, до підсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості. Вирок суду підлягає в силу ст. 367, 372 КПК України скасуванню, якщо призначене судом покарання "є явно несправедли-вим як внаслідок м'якості, так і суворості справедливості покарання.

У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утво-рюють струнку і гармонічну систему не суперечних одна одній ос-новних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє зна-чення й органічно та нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і з усіма іншими принципами.

ВИСНОВОК.

Підсумовуючи вище зазначене, необхідно підкреслити, що принципи кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у вигляді норм-приписів, що підтверджуються їх повною відповідністю всім вимогам, що висуваються до правових норм. У деяких випадках, коли цього не сталося, виникають прогалини у чинному законодавстві, і підведення теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний шлях для усунення цих протиріч полягає, на наш погляд, у приведенні законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про кримінально-процесуальні принципи.

Отже, принципи кримінального процесу слід визначити як основи створення та спрямованості всієї системи відповідної галузі права, що найбільш повно відображають зміст кримінально-процесуального законодавства, тісно пов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.

ЛІТЕРАТУРА.

1.Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. - М.,1980. - Т.3

2.Новий тлумачний словник української мови. - К.,1998 - Т.2. - С.95; Т.3.

3.Грошевой Ю. М. Проблеми загальної частини проекту Кримінально-про-цесуального кодексу України / Правова держава Україна: проблеми, перспек-тиви розвитку. - Харків, 1995.

4.Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. -- М., 1968. -- Т. 1.

5. Янович Ю. П. Уголовный процесс Украины. -- Харьков, 1997.

6.Тыричев И. В. Уголовный процесс / Под ред. П. Лупинской. -- М., 1995.

7. Тертышник В. М. Уголовный процесс. -- Харьков, 1997.

8.Ульянова Л. Т. Уголовный процесс / Под ред. К. Ф. Гуценко. -- М.. 1997.

9.Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. -- 1997. -- № 2(9).

10.Грошевой Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. -- К., 1997.

11.Советский уголовный процесс / Под ред. Н. С. Алексеева и В.3.Лукашевича. -- Л., 1989.

12.Леоненко М. Правові питання визначення принципу національ-ної мови в кримінальному судочинстві // Право України. -- 1999. -- № 4.

13.Тертышник В. М. Уголовный процесс. -- Харьков, 1999.

14. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. -- М., 1955. 15.Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / Відп. ред. В. Ф. Бойко, В.Гончаренко..-- К., 1997.

16.Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. -- М., 1984.

17.Кобликов А. С. Право на защиту на предварительном следствии. М., 1961.

18.Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. -- М., 1988.

19. Добровольская Т. Н. Защита судебная. -- М., 1972. -- Т. 9.

20. Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. -- М., 1956. -- Т. 1.

21. Давыдов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство по новому УПК РСФСР. -- Свердловск, 1962.

22. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. -- Саратов, 1959.

23. Голунский С. А. О вероятности и достоверности в криминальном суде. -- М„ 1937.

24. Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948 г. // Права человека. Сборник международных документов. -- М., 1998.

25. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Рати-фікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-08.

26. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11 // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1989. -- № 13.

27. Потебенько М, Прокуратура України: проблеми сьогодення і майбутнього //Вісник прокуратури.-- 1999. -- № 1.

28. Быков В.М. Принципы уголовного процесса по Конституции РФ 1993 г. // Российская юстиция-- 1994-- № 8.

29. Добровольская Т. Н. Принципы советского уголовного процесса. -- М., 1971.

30. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства.-- К., 1999.

31. Михеенко М.М, Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні.-- К., 1999.

32. Савицкий В.М. Право на защиту й нормативнеє вьіражение презумпции не- виновности//Адвокатура й срвременность.-- М.,1987.

33. Смірнов Ю. О. Конституційні гарантії прав і свобод людини в Україні // Кон-ституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності.-- Дніпро-петровськ: Дніпропетровський юридичний інститут МВС України, 1999.

34. Строгович М. С. Презумпція невиновности й право обвиняемого на защи-ту--М, 1984.

35. Тертишник В. М. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій правосуддя //Право України.-- 2001.-- № І.

36. Тертишник В. М. Кримінально- процесуальне право України,-- К.: Юрінком Інтер, 1999.

37. Тертишник В. Концептуальна модель системи принципів кримінального про-цесу // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України.-- 2001.-- № 4.

38. Тертышник В. М. Научно-практический комментарий к Уголовно-процессуально- му кодексу Украины.-- К, 2001.

39. Тертишник В.М. Гарантії недоторканності сфери приватного життя людини //Вісник прокуратури.-- 2001,-- № 2.

40. Тертишник В.М. Концептуальна модель системи принципів кримінального процесу//Юридичний вісник України.-- 2001.-- № 5.

41. Хавронюк М.І. Коментар законодавства України про права та свободи лю-дини і громадянина.-- К.: Парламент. вид-во, 1999.

42. Химичева Г.П. Принципы уголовного процесса.-- М.,1994.

Поняття і значення принципів кримінального процесу

ЗМІСТ

ВСТУП

Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі осно­воположні ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визнача­ють сутність, зміст і спрямованість діяльності суб'єктів процесу, спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуд­дя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, заса­ди від яких не відступають, а їх порушення тягне за собою скасу­вання вироку та інших прийнятих за таких умов рішень по справі.

З прийняттям Конституції України створено правову основу для реалізації можливостей демократичного шляху розвитку суспільства, побудови правової держави. Саме в Основному Законі одержали свій прояв такі найважливіші ознаки правової держави, як пріоритет прав та інтересів особи над правами та інтересами держави, взаємна відповідальність держави і особи, пов’язаність держави правом, пріоритет права над законом, незалежний суд як гарант прав особи.

Так, ст. З Конституції проголошує людину, її життя і здоров "я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини -головним обов'язком держави. Правова держава, таким чином, с формою обмеження влади правами і свободами людини, що виступають противагою всесиллю державної влади.

Однак пріоритет прав людини не знімає з неї відповідальності за належне використання своїх прав і свобод. Складається особливий правовий зв'язок і взаємна відповідальність держави і громадянина, яка не порушує свободи останнього, а лише прагне розумно поєднувати свободи всіх індивідів суспільства.

1.Поняття і значення принципів кримінального процесу

Перш за все підкреслимо: кримінально-процесуальна діяльність суттєво зачіпає права і законні інтереси учасників процесу. Кримінальне судочинство може бути джерелом підвищення небезпеки для кожної особи і для судочинства в цілому, якщо воно не базується на демократичних і гуманних принципах або якщо ці принципи тільки проголошені, але їх не додержують.

Принципами кримінального процесу є основні положення, які закріплюють найбільш загальні і суттєві властивості кримінального процесу, виражають його природу і демократичну суть.

Кримінальний процес, як діяльність органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду по порушенню, розслідуванню і розгляду кримінальних справ, суворо регламентований нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи, як основні положення цієї діяльності, теж повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах, бо інакше вони не будуть регулювати правову діяльність і правовідносини.

Основні положення, щоб отримати значення принципів, повинні діяти на всіх стадіях кримінального процесу, або на деяких з них. Але кожне основне положення, яке визнається принципом, обов'язково повинно діяти в стадії судового розгляду, що обумовлено значимістю і. місцем цієї стадії в кримінальному процесі. Які критерії визнання певного положення принципом?

Після того як я проаналізував наукову літературу, до критеріїв визнання певного положення принципом кримінального процесу слід віднести таку сукупність властивостей:

1. Це найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визнають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій і інститутів.

2. Принципи виражають панівні в нашій державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань, способу формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах.

3. Принципи повинні бути закріплені в нормах права.

4. Принципи мають діяти у всіх стадіях або кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково в її центральній стадії - стадії судового розгляду.

5. Порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення в справі та обов'язкове його скасування.

Таким чином, принципи кримінального процесу - це найважливіші правові положення, які визначають кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадії та інститутів, порушення яких обов'язково тягне за собою скасування вироку та інших рішень у справі.

На мою думку значення принципів полягає в тому, що вони:

По-перше, відображують демократизм і гуманізм кримінального процесу, визнають структуру і систему.

По-друге, служать основою для подальшого удосконалення кримінально-процесуальних норм і кримінально-процесуальних інститутів.

По-третє, є базою для розтлумачення і застосування кримінально-процесуальних норм, їх дотримання є необхідною умовою для досягнення всіх завдань кримінального судочинства.

2. Система принципів кримінального процесу

На даний час в Україні поширена думка, про те, щоб усі принципи судоустрою залучити до системи принципів кримінального процесу і не провадити між ними чіткого розмежування. На мою думку слід розрізняти принципи:

1) суто організаційні, наприклад, назначуваність слідчих і прокурорів, централізація і єдиноначальність у системі суддів, особливий порядок притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності; для діяльності щодо порушення, розслідування, судового розгляду й вирішення кримінальних справ вони не мають безпосереднього значення;

2) організаційно-функціональні, наприклад, одноособовість і колегіальність, нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих, гласність; вони визначають як організацію, так і діяльність кримінально-процесуальних органів і є принципами судоустрою і кримінального процесу або органічною частиною принципу останнього;

3) суто кримінально-процесуальні, функціональні, наприклад, презумпція невинуватості, забезпечування підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, змагальність, встановлення істини, публічність, безпосередність; вони визнають кримінально-процесуальну діяльність. Як принципи кримінального процесу слід також розглядати деякі загально-правові засади і конституційні гарантії, які мають визначальне, принципове значення для кримінально-процесуальної діяльності і специфічне відбиття в кримінальному процесі.

В системі принципів кримінального процесу доцільно вирізняти конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється значенням їх для сфери основних громадських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з певністю констатувати, що політичне і юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.

Вирізнення конституційних принципів зовсім не означає приниження фундаментального значення інших принципів кримінального процесу, які закріплені в кримінально-процесуальному кодексі, а не в Конституції. Важливим є зміст певного положення, його значення для побудови і функціонування системи кримінально-процесуального права, регульованої ним діяльності суб'єктів кримінального процесу і правовідносин між ними.

В юридичній літературі називаються й інші принципи кримінального процесу зокрема науковість, стадійність, достатність підстав для процесуальних рішень, обов'язок органів судочинства поважати додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість. Мабуть ці положення не будуть розглядатись як принципи бо згадані вимоги характерні для всіх видів правозастосувальної діяльності і не зазнають побудову і характер кримінального процесу.

Всі принципи тісно пов'язані між собою постійно взаємодіють, і тому ми цілком обґрунтовано говоримо не просто про сукупність, а про систему принципів кримінального процесу. Кожний з принципів поряд з тим, що він тісно стикається, взаємодіє з іншими принципами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст.

3. Характеристика принципів кримінального процесу, які закріплені в Конституції України

3.1. Принцип законності в кримінальному процесі

Принцип законності - у загальному формулюванні - можна визначити як вимогу точного і неухильного дотримання законів органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, а також всіма учасника провадження в кримінальній справі.

Відповідно до частини 2 статті 6 Конституції, органи законодавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією в межах і у відповідності до законів України.

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. В ч.І ст.68 Конституції закріплений обов'язок громадян України неухильно додержуватись Конституції та законів України.

У кримінальному процесі законність має двоякий характер.

Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи дізнання і попереднього слідства, прокуратури і суду тим самим затверджують у суспільстві і державі режим законності. Але ця мета не повинна досягатися будь-якими засобами, а тим більше - ціною порушення діючих законів. Хоча кримінально-процесуальна діяльність і спрямована на усунення порушень закону, сама вона повинна здійснюватись у суворій відповідності до закону. Від органів держави, які здійснюють власні повноваження в кримінальному процесі, принцип законності вимагає безумовного дотримання, правильного застосування і точного виконання закону протягом всього провадження у справі.

Принцип законності знаходить своє відображення в єдиному і обов'язковому порядку провадження по всіх кримінальних справах (ст.ІКПК), що є гарантією від свавілля у діяльності державних органів. Суд, прокурор, органи дізнання не зважаючи на різні компетенції і процесуальне положення, спрямовують свою діяльність на здійснення в кінцевому підсумку завдань кримінального судочинства, в тому числі і на забезпечення правильного застосування закону (ст.2 КПК).

Таким чином, метою діяльності вказаних органів є правильне застосування закону (кримінально-процесуального, кримінального).

Зміст принципу законності розкривається в ст.5 КПК, відповідно до якої ніхто не можу бути притягнутий як обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.

Кримінально-процесуальна діяльність пов'язана з серйозними право обмеженнями для осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, і тому в ході її здійснення повинен дотримуватись закон.

Механізми забезпечення законності в кримінальному процесі служать як судовий, так і прокурорський нагляд.

Суттєві порушення кримінально-процесуального закону (ст.370 КПК) і неправильне застосування кримінального закону стаття 371 КПК є підставою для скасування вироку.

3.2. Принцип недоторканості особи, охорона її честі і гідності

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч.І ст.З Конституції).

Кожний має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч.І і ч.2 ст. 28 Конституції).

Кожна особа має право на свободу і особисту недоторканість (ч.І ст.29 Конституції).

Зазначені норма гарантують кожному громадянинові охорону його честі і гідності. Але під час кримінально-процесуальної діяльності в інтересах розкриття і розслідування злочинів може виникнути необхідність в обмеженні вказаного конституційного права.

Принцип недоторканості особи, охорони її честі і гідності в кримінальному процесі може бути сформульований таким чином: ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, приводу, примусово поміщений в медичний заклад для обстеження не інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом.

Даний принци закріплено в ст.ст.28 і 29 Конституції, ст.14 КПК України.

Його зміст розкривається в таких положеннях:

1. Особа може бути позбавлена волі, як кримінальне покарання, тільки за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили.

2. Запобіжний захід взяття під варту може застосовуватись до особи не інакше як за мотивованим рішенням суду на підставах і в порядку, встановлених в законі (ч.2 ст.29 Конституції)

Підстави і порядок обрання цього запобіжного заходу передбачені в ст.ст. 148,150,155-158 КПК. Оскільки ч. 2 ст.29 Конституції України відповідно до ст. 13 перехідних положень Конституції вступить в силу тільки через 5 років- після прийняття, весь цей час буде зберігатись існуючий порядок санкціонування запобіжного заходу взяття під варту прокурором або його заступником.

3. Короткочасне затримання особи за підозрою у вчиненні злочину може провадитись тільки на підставах і в порядку, вказаних в ст.ст. 106,115 КПК. Відповідно до ч.З ст.29 Конституції обґрунтованість затримання повинна бути перевірена судом протягом 72 годин.

Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72-х годин з моменту затримання їй не вручено мотивоване рішення суду про тримання під вартою. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст.13 перехідних положень Конституції).

4. Особистий обшук, якщо він проводиться не під час затримання або під час арешту і не є складовою частиною обшуку в приміщенні або іншому місці, здійснюється за постановою органів дізнання або слідчого і тільки з санкції прокурора.

5. Привід свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, якщо вони без поважних причин не з'явилися з органи попереднього розслідування або в суд, здійснюється органами внутрішніх справ лише за мотивованою постановою органу дізнання,

слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ст.ст.70, 72, 136, 288, 290, 292 КПК).

Процедура здійснення приводу передбачено інструкцією "Про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих і свідків" (затверджена наказом МВС України 23 грудня 1995 р. № 864).

6. Поміщення обвинуваченого в медичні заклади для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи здійснюється лише за постановою слідчого і санкції прокурора або його заступника (ст.205 КПК) або за постановою судді чи ухвалою суду.

7. Під час провадження в кримінальній справі не допускається вчинення дій, які принижують честь і гідність особи. Слідчий не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це зв'язане з необхідністю оголювати особу, що підлягає освідуванню. При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечних для її здоров'я.

Для забезпечення незалежності від будь-яких органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканості Президента, кандидатів в Президенти України, депутатів ВРУ, кандидатів в депутати, суддів. Завідомо незаконний арешт, затримання або привід, а також винесення судами завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали тягнуть за собою кримінальну відповідальність посадових осіб за ст.ст. 173 і 176 КК України.

3.3.Принцип таємності листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень

Ст. 31 Конституції України гарантує громадянам таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Винятками можуть бути встановлені тільки судом у випадках передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Пленум Верховного Суду України в постанові №9 "Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року роз'яснив, що гарантовані ст.ст. ЗО і 31 Конституції України, недоторканість житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції є невід'ємним правом громадян. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення.1

Слід мати на увазі, що статті 9 і 13 Перехідних положень Конституції на дію ст. ЗО Конституції не поширюються (п.22 Постанови).

Викладене означає, що норма Конституції, що регламентують процесуальний порядок накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію і її виїмку (ст. 187 КПК), а також норми Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", що передбачають порядок здійснення таких оперативних заходів як негласне проникнення в житло, зняття інформації з каналів зв'язку, вступили в протиріччя з Конституцією України.2 В цих випадках повинні застосовуватись норми Основного закону України. Оскільки вони є нормами прямої дії.

Порушення таємниці листування, телефонних розмов і [телеграфних повідомлень громадян тягнуть за собою кримінальну [відповідальність за ст. 131 КК України.

3.4. Принцип недоторканості житла, охорони особистого життя громадян

Відповідно до ч.І ст.ЗО Конституції і ч. 1 ст. 14 КПК України : громадянинові гарантується недоторканість житла.

Під житлом слід розуміти приміщення, яке призначене для тимчасового проживання осіб, а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших власних потреб.

Ніхто не має права безперешкодно ввійти в житло проти волі осіб, які проживають в ньому.

Не допускається проникнення в житло або в інше володіння особи, проведення в них оглядів або обшукачів не інакше як за мотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних з рятуванням людей і майна або безпосереднім переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення в житло або інше володіння особи, проведення в них обшуку чи огляду (ч.2 ст. ЗО Конституції). Так, наприклад, п.15 ст.11 Закону України "Про міліцію" надає працівникам міліції право для виконання покладених на них обов'язків входити безперешкодно в будь-який час доби на земельні ділянки, в житло або інші приміщення громадян у випадках переслідування злочинця або запобігання злочину, який загрожує життю мешканців.

Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, які порушують недоторканість громадян, вчинені посадовими особами, тягнуть за собою кримінальну відповідальність за ст. 130 КК України.

Під поняттям "особисте життя громадян" - слід розуміти інтимні сторони життя, зокрема сімейного, спосіб улаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, а також переконання, інтереси, уподобання, звички тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство покладає на посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, обов'язок вживати заходів до запобігання розголошення відомостей про особисте життя громадян, які були залучені до кримінального судочинства. Якщо існує загроза розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі, суддя повинен приймати рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні (ч. 2 ст.20 КПК).

Під час виїмки або обшуку слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Це правило слід виконувати і при проведенні інших слідчих дій.

3.5. Принцип здійснення правосуддя тільки судом

Згідно з ч.І ст.124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Судочинство здійснюється судом України та судами загальної юрисдикції.

Правосуддя здійснюють професійні судді, і у випадках, визначених законом, народні засідателі і присяжні (ч.І ст.127 Конституції).

Положення Конституції знайшло своє відображення в ст. 15 КПК України, де зазначено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню не інакше як за вироком суду і відповідно до закону. Цим визначається виключне положення суду серед інших державних органів, що ведуть процес.

Слідчий і прокурор в стадії попереднього розслідування також вирішують питання про винуватість обвинуваченого. Але їх висновок про винуватість особи має попередній характер. Дане питання вирішується остаточно тільки в стадії судового розгляду на основі дослідження і оцінки всіх доказів, зібраних як до суду, так і в суді.

Органи попереднього розслідування, як і органи віддання до суду, •мають право закрити кримінальну справу або звільнити винного від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами, що передбачені законом. В такому випадку особі, яка звільняється від кримінальної відповідальності, надається право заперечувати проти закриття кримінальної справи і вимагати, щоб питання про її винуватість або невинуватість було вирішене тільки у вироку, який буде винесений в судовому засіданні.

Дія принципу здійснення правосуддя тільки судом поширюється на всі судові стадії процесу.

Скасування або зміна судового рішення першої інстанції допускається не інакше як вищестоящим судом і в порядку здійснення не можу бути скасоване або змінене будь-яким державним органом, в тому числі і вищою державною владою.

Відповідно до ч.5 ст.125 Конституції створення надзвичайних і особливих судів не дозволяється. Це означає, що революційні трибунали, військово-польові суди канули в історію.

Принцип здійснення правосуддя тільки судом є гарантією того, що без судового розгляду з дотриманням всіх процесуальних правил, жоден громадянин не може бути визнаним із застосуванням до нього кримінального покарання.

3.6. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону

Незалежність сувої влади і їх рівність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожний громадянин має право на захист своїх прав і свобод незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч.І ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів будь-яким чином забороняється.

При здійсненні правосуддя щодо кримінальних справ судді і народні засідателі незалежні і підкоряються тільки закону. Судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18 КПК). Зміст даного принципу знаходити свій вираз у наступному:

1. Будь-яке втручання в діяльність суду при вирішенні ним кримінальних справ з боку громадян, громадських організацій, посадових осіб, державних органів не допускається.

Ніхто не вправі вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, який вирок винести, кого засудити, яке покарання призначити.

Суддя при здійсненні правосуддя і прийнятті рішення по справі повинен керуватись лише законом, виходити з свого внутрішнього переконання, ґрунтуючись на всебічному, об'єктивному, повному дослідженні всіх обставин справи.

2. Вищестоящий суд, в тому числі і Верховний Суд. України, Скасовуючи вирок суду першої інстанції і повертаючи кримінальну справу на новий розгляд в іншому складі суддів, не вправі вказувати ім, як вони повинні її вирішити. Судді, повторно розглядаючи кримінальну справу після скасування першого вироку, вирішують її за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом.

3.Судді при вирішенні кримінальних справ незалежні від висновків попереднього розслідування, а також від правової позиції прокурорів, захисників та інших учасників судового розгляду.

4.Незалежність у середині самого складу суду, зокрема народних засідателів від судді, суддів - членів складу суду від головуючого, тобто можливість кожного судді і народного засідателя вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийняття рішень за своїм переконанням.

При постановлені вироку суддя має право залишитись при своїй думці.

Діюче законодавство передбачає гарантії незалежності суддів при здійсненні правосуддя, що знаходить свій вияв у наступному:

а) у суворо встановленому порядку призначення або обрання на посаду судді і звільнення з цієї посади (ст.ст.126,127,128 Конституції);

б) у суворо встановленій законом юридичний процедурі здійснення правосуддя;

в) у встановленій кримінальній та адміністративно-правовій відповідальності за втручання у діяльність судді і вияв неповаги до суду;

г) у закріпленні особистої недоторканості і особистої безпеки ;суддів (ч.І ст.126 Конституції, ст.13 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів");

д) у таємниці нарадчої кімнати під час постановлення вироку або іншогосудового рішення (ст. 322 КПК);

е) у створенні необхідних організаційно-технічних, інформаційних умов для діяльності суддів;

3.7. Принцип здійснення правосуддя в кримінальних справах на засадах рівності громадян перед законом і судом

Даний принцип кримінального процесу закріплений в ряді конституційних норм, а також в КПК України (ст. 16)

Відповідно до ст. 21 Конституції усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом (ч.І ст. 24 Конституції).Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження; майнового стану, місця проживання, за шовними або іншими ознаками (ч.2 ст.24 Конституції). Згідно з п.2 ст.129 Конституції, одним з основних принципів судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Зазначені положення Конституції, відтворені в КПК, не створюють ніяких привілеїв або підстав для дискримінації жодній особі, яка бере участь у справі. Ці вимоги поширюються на все провадження справи, а не тільки на судові стадії.

Всі суб'єкти кримінального судочинства, які займають однакове процесуальне положення, рівні перед законом і судом, прокурором і органами попереднього розслідування. Кожний з них в рамках свого процесуального положення має рівну можливість користуватися передбаченими законом процесуальними правами і в рівній мірі виконувати покладені на них обов'язки. Щодо підозрюваних і обвинувачених це виявляється в їх рівному праві на кваліфіковану юридичну допомогу з боку захисника у всіх, без винятку, кримінальних справах.

Рівність громадян перед судом і законом виявляється і в тому, що при порушенні , розслідуванні, розгляді, вирішенні кримінальних справ щодо, всіх громадян застосовується одне й те ж кримінальне і і(кримінально- процесуальне законодавство. Всі громадяни несуть рівну відповідальність перед судами, не маючи при цьому ніяких привілеїв і не .зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підслідність і підсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом. Громадяни не отримують ніяких привілеїв,у тих випадках, наприклад, коли кримінальна справа розглядається по суті вищестоящим судом. Щодо всіх справ встановлений єдиний і обов'язковий для всіх судів, органів прокуратури і попереднього розслідування порядок кримінально- процесуального провадження.

Як виняток, з принципу рівності громадян перед судом і законом можна розглядатиправила про недоторканість Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів та кандидатів у депутати до ВРУ, суддів.Такий виняток необхідний для забезпечення належного виконання вказаними особами функцій, незалежно від незаконних впливів.

Порушення принципу рівності громадян перед законом і судом тягне за сробою кримінальну відповідальність за ст. 66 КК України.

3.8. Принцип національної мови судочинства

Державною мовою в Україні є українська мова (ч.І ст.10 Конституції).Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України і визначається законом (ч.5 ст.10 Конституції). Детально цей принцип врегульований в Законі України "Про мови", ст. 19 КПК.

Зміст принципу національної мови судочинства розкривається в таких положеннях:

1. Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості (ч.І ст.19 КПК). Однією із вимог, що пред'являється до кандидатів у судді, є володіння державною мовою (ч.З ст.127 Конституції).

2. Особам, що беруть участь у справі (підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому, цивільному позивачу, їх представниками, експертам, свідкам та іншим), і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч.2 ст.19 КПК).

Хто є особою, яка. не володіє мовою судочинства, закон не вказує. Це оціночне поняття, тому питання про володіння або не володіння мовою судочинства в кожному конкретному випадку вирішує слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суд.

Володіння мовою передбачає здатність особи добре її розуміти і вільно нею висловлюватись.

3. Слідчі і судові документи, відповідно до встановленого законом порядку, вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє (ч.З ст.19 КПК).

Обвинуваченому вручаються в перекладі на його рідну мову тільки ті процесуальні документи, копії яких повинні обов'язково надаватися йому в силу прямої вказівки закону (наприклад, обвинувальний висновок - ст. 254 КПК, вирок - ст. 344 КПК).

Недотримання принципу національної мови судочинства тягне за особою скасування прийнятих по справі рішень. Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження додаткового розслідування, якщо порушені вимоги ст.19 КПК про забезпечення обвинуваченому, який не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, перекладача (підпункт "в" п.13 постанови №3 Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регулює повернення справ на додаткове розслідування", від 25 березня 1988р.)

Якщо справу розглянуто без участі перекладача в тих випадках, коли підсудний не володіє мовою на якій провадилось судочинство, це є істотним порушенням, відповідно до п.5 ч.2 ст. 370 КПК, кримінально-процесуального закону, який тягне безумовне скасування вироку.

3.9. Принцип гласності судового процесу

Одним з принципів судочинства є гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами (п.7 ч.З ст. 129 Конституції).

Гласність кримінального процесу полягає в тому, що, за загальним правилом, суд розглядає справи у відкритих засідання у присутності громадян, які не є учасниками процесу, представників засобів масової інформації, які мають вільний доступ до залу судового засідання.

Кожний громадянин України, який досягнув 16-го віку, вправі бути присутнім під час слухання кримінальної справи. Хід судового розгляду і його результати можуть висвітлюватись в пресі, по радіо, телебачення. З метою підвищення ролі судового процесу в необхідних випадках повідомляють громадян за місцем роботи або проживання підсудних про судові процеси, а також після вступу вироку в законну сили повідомляють про результати розгляду кримінальної справи. Частина 5 ст.20 КПК передбачає можливість проведення виїзних судових засідань за місцем роботи, навчання, проживання підсудного або потерпілого або за місцем вчинення злочину. Це так звана зовнішня гласність. Але навіть коли кримінальна справа слухається в закритому судовому засіданні, цей принцип зовсім не виключається, бо діє так звана внутрішня гласність, що знаходить вияв у присутності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, підсудного, захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, вироки судів у всіх випадках проголошується публічно. Їх зміст може бути доведений до відома населення і засобам масової інформації.

Однак у вироках щодо справ, які слухалися у закритих судових засіданнях не повинно міститися відомостей, які стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Діюче законодавство передбачає винятки з принципу гласності. Розгляд справ, в яких зачіпаються інтереси державної таємниці, завжди провадяться у закритих судових засіданнях (ч.І ст. 20 КПК),

Перелік зведень, що містять державну таємницю, вказані в законі України "Про державну таємницю".

Крім того за мотивованим рішенням суду, закритий судовий розгляд допускається у справах про злочини осіб, які не досягли 16-го віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 20 КПК). Закритий судовий розгляд може мати місце також у випадках коли цього вимагають інтереси •безпеки осіб, взятих під захист (ч. 1 ст.16 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві").

Дія принципу гласності при провадженні попереднього розслідування обмежена, оскільки в цій стадії застосовується правило про недопустимість розголошення даних розслідування (ст. 12,1 КПК

Але особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор в обсязі, який вони визнають можливим, мають право поінформувати громадськість про обставини вчинення злочину (ч.2 ст.10 КПК) або дозволити це зробити іншим особам.

Якщо судом порушені вимоги закону, які встановлюють відкритий судовий розгляд справи, це розцінюється як істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, що тягне за собою безумовне скасування вироку (п.9 ч.2 ст.370 КПК).

3.10. Принцип презумпції невинності

Особа вважається не винуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч.І ст.62 Конституції України). Це - загальний зміст принципу презумпції (припущення) невинуватості в кримінальному процесі. Ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню, не інакше як за вироком суду відповідно до закону (ч.2 ст.15 КПК).

Зміст даного принципу знаходить свій вияв у таких правилах:

1. Визнати особу винуватою у вчиненні злочину може тільки суд обвинувальним вироком, що ппбрап законної сили.

Презумпція невинуватості є виявом не особистої думки тієї чи іншої особи, яка здійснює провадження по справі, а об'єктивно-правовим положенням.

Слідчий, який формує обвинувачення, пред'являє його обвинуваченому, складає обвинувальний висновок, прокурор, який затверджує цей висновок і підтримує в суді державне обвинувачення, впевнені у винуватості обвинуваченого. Але їх висновок про винуватість обвинуваченого мають попередній характер.

Закон пов'язує можливість визнати особу винуватою у вчиненні злочину з обов'язковим проведенням судового розгляду - стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірка доведеності обвинувачення. Остаточний висновок про винуватість особи може бути сформульований у вироку суду тільки після дослідження всіх доказів судом. До набрання вироком законної сили обвинуваченого не можна називати злочинцем, оскільки обвинувачений це ще не винуватий.

Існуюча в діючому законодавстві можливість визнання особи винуватою в результаті закриття слідчим, прокурором кримінальної справи за нереабілітуючими підставами суперечить конституційному принципу презумпції невинуватості. Тому такі рішення повинен приймати тільки суд.

2. Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість.

Обов'язок доводити вину лежить на обвинувачеві. Вказане положення випливає з ч.2 ст.62 Конституції. Частина 2 ст.22 КПК забороняє прокурору, суду, слідчому, особі, яка провадить дізнання, перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.

3. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Всі сумніви стосовно вини особи тлумачаться на її користь (ч.2 ст.327 КПК).

4. Недоведена винуватість має юридично те ж значення, що і доведена невинуватість.

Кримінально-процесуальний закон передбачає таку підставу для постановлення виправдувального вироку, як недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ч.4 ст.327 КПК).

Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу і націлює всіх посадових осіб і органи держави на об'єктивне, неупереджене встановлення всіх обставин справи, без чого не можливе обґрунтоване і справедливе вирішення і справедливе вирішення кримінальної справи судом.

Відхилення від вимог презумпції невинуватості веде до порушення законності в правосудді і порушення прав і законних інтересів громадян.

3.11. Принцип всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи

Злочин, який є предметом дослідження по кримінальній справі, завжди є подією минулого щодо діяльності слідства і суду.

Слідчий приступає до розслідування справи, а суд до його розгляду після того, як злочин вже був вчинений. Тому їх діяльність має ретроспективний характер (звернена в минуле) і спрямована на відтворення обставин вчинення злочину.

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд, прокурор не може спостерігати досліджуєму ними подію, а встановлюють всі факти за допомогою доказів.

Всі обставини справи повинні бути досліджені повно, об'єктивно, всебічно, що гарантією встановлення істини у справі.

Частини 2 ст.22 КПК покладає на суд, прокурора, слідчого, особу, яка провадить дізнання, обов'язок вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити, як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність.

Вимога всебічного дослідження означає, що по кримінальній справі повинні бути висунуті і перевірені всі можливі версії про подію злочину, осіб, що його вчинили, мотиви злочину та інше. Така перевірка спрямовує доказову діяльність, запобігає однобічності і суб'єктивізму, забезпечує правильний хід доказування.

Повнота дослідження полягає у з'ясуванні всіх обставин, що входять в предмет доказування і мають значення для правильного вирішення справи (ст.ст.23,64,433 КПК).

Об'єктивність означає неупереджене дослідження посадового особою всіх обставин справи.

Провадження по справі повинно бути позбавлене як обвинувального, так і виправдувального ухилу.

Діючи на всіх стадіях процесу, вказаний принцип забезпечує законність і обґрунтованість всіх слідчих і судових актів. Його вимоги лежать в основі вимог правил про об'єднання і виділення кримінальних справ, притягнення особи як обвинуваченої, складання і затвердження обвинувального висновку, постановлення вироку.

Принцип всебічності, повноти і об'єктивності забезпечується рядом процесуальних гарантій, в тому числі правилами про відводи зацікавлених у результаті справи осіб (ст.ст.54-63 КПК), про визнання незаконними внаслідок однобічності і неповноти попереднього або судового слідства винесених по справі рішень (ст.ст. 246,281,368 КПК).

3.12. Принцип змагальності сторін та свобода в наданні ними свої доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

Пунктом 4 ч.З ст.39 Конституції України до основних засад кримінального судочинства віднесена змагальність сторі-н І свобода в наданні ними суду своїх доказів, і у доведенні перед судом їх переконливості.

Принцип змагальності найбільш чітко виявляється у стадії судового розгляду, особливо в такій його частині, як судові дебати. в досудових стадіях його дія обмежена.

Змагальність - це така побудова судового розгляду, в якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від суду, який вирішує справу і здійснюються сторонами, наділеними рівними процесуальними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд керує процесом і вирішує кримінальну справу по суті.

Основними елементами змагальності є:

1) відокремлення функцій обвинувачення і захисту від функції правосуддя і здійснення їх незалежними один від одного суб'єктами;

2) наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення свої функцій (ст.261 КПК);

3) керуючи положення суду в процесі і надання тільки суду права й приймати по справі рішення.

Одним з напрямків судово-правової реформи в Україні є подальший розвиток змагальності в кримінальному судочинстві, усунення обвинувального нахилу в діяльності суду.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. вказав, що статею 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін,

забезпечення доведеності вини та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно з ст.121 Конституції покладається на прокуратуру. Виходячи з цього при відданні особи до суду слід в всіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обов'язковою на підставі п.1 ст.253 КПК участь у судовому засіданні прокурора (п.18 Постанови)

Порушення принципу змагальності є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, який тягне за собою скасування вироку (п.9 ст.370 КПК).

3.13. Принцип участі представників громадських організацій і трудових колективів у кримінальному судочинстві

Цей принцип включає в себе:

- участь народних засідателів, громадських обвинувачів і громадських захисників у судовому розгляді (ч.З ст.17, ст.265 КПК);

- участь у судовому розгляді справ про злочини неповнолітніх представників підприємств, установ і організацій за місцем навчання або роботи неповнолітнього, представників громадських організацій за місцем роботи батьків підсудного (ст.443 КПК);

- передача особи на поруки громадській організації чи трудовому колективу (ст. 10 КПК);

- передача закритої кримінальної справи або матеріалів про злочин на розгляд товариського суду (ст.8 КПК);

- особиста і громадська порука як запобіжні заходи (ст.152.154 КПК);

- покладення на колектив обов'язку по нагляду за засудженими умовно або з відстрочкою покарання і проведенню з ним виховної роботи (ч.Ю і 12 ст.335 КПК);

- рішення суду про призначення неповнолітньому засудженому громадського вихователя (ст.445 КПК);

-розгляд судом клопотань громадських організацій чи судових колективів про довгострокове зняття судимості (ч.І ст.414 КПК).

Широкий суспільно-політичний світогляд, багатий і різноманітний життєвий і професійний досвід народних засідателів, громадських обвинувачів і захисників, представників підприємств, установ і організацій, свіжість сприйняття, активна участь у судовому розгляді сприяють повному, всебічному й об'єктивному дослідженню обставин страви, прийняттю законних, обґрунтованих і справедливих рішень суду, охороні справ і законних інтересів громадян та організацій, виявленню та вжиттю заходів до усунення причин та умов вчинення злочинів, розширенню гласності, сприяють підвищенню авторитету суду і виховному впливу судових процесів.

4. Характеристика принципів кримінального процесу, які закріплені в Кримінально-процесуальному Кодексі

4.1. Принцип публічності

Публічність кримінального процесу полягає в тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор, суд при порушенні, розслідуванні, розгляді і вирішенні кримінальних справ в межах своєї компетенції зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів і вчинити всі законні дії для розкриття злочину, викриття винних, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, незалежно від поглядів зацікавлених осіб.

Зміст принципу публічності розкривається в таких положеннях: 1. У публічних інтересах орган правопорядку гарантування безпеки, прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань

орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання або застосування інших видів впливу, а також до відшкодування заподіяної злочином шкоди незалежно від позицій будь-яких органів, установ, організацій, осіб, зокрема потерпілого і обвинуваченого (ст.4 КПК).

Таким чином, більшість кримінальних справ за загальним правилом не залежить від волі потерпілого.

Такі кримінальні справи відносять до категорії публічного обвинувачення.

Діюче кримінально-процесуальне законодавство в ч.І і в ч.2 ст.27 КПК передбачає виняток із загального правила.

Справи про злочини, передбачені ст.ст.106,ч. 1 ст.107, ч.І ст. 125,126, а також ст. 198 КК України щодо дій, якими заподіяна шкода правам і інтересам окремих громадян, порушуються тільки за наявності скарги потерпілого. Такі кримінальні справи відносяться до категорії справ приватного обвинувачення, оскільки право підтримувати обвинувачення щодо них належить самому потерпілому. Доля даної категорії кримінальних справ залежить від волі потерпілого/ Якщо до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку відбулося примирення потерпілого з підсудним, то провадження по кримінальній справі закривається (п.6 ч.І ст.6 КПК).

Справи про злочини, передбачені статтею 117 ч.І КК України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілої (як і справи приватного обвинувачення), але після порушення вони перетворюються на справи публічного обвинувачення і закрити їх за примиренням потерпілої і обвинуваченого неможливо. Такі кримінальні справи відносяться до категорії справ приватно-публічного обвинувачення.

Якщо справи, що віднесені до категорії справ приватного і приватно-публічного обвинувачення, порушує прокурор, то вони стають справами публічного обвинувачення. У випадку вступу прокурора в справу приватного обвинувачення з метою захисту державних або суспільних інтересів, або прав громадян, справа за примиренням потерпілого з підсудним закриттю не підлягає (ч.4 ст.27 КПК).

2. Слідчий, прокурор під час розслідування кримінальної справи зобов'язані встановити всі суттєві для справи обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази, не ставлячи з'ясування тієї чи іншої

обставини, отримання того чи іншого доказу в залежності від прохання про це зацікавленої особи і не залишаючи той чи інший факт не з'ясованим лише з тих мотивів, що особи, які беруть участь у справі, не заявили про це клопотання.

3. Розглядаючи кримінальну справу по суті, суд не повинен обмежуватись дослідження доказів, які зібрані на попередньому слідстві, а за власною ініціативою зобов'язані збирати і досліджувати додаткові докази для встановлення істини по справі, винесення законного і обґрунтованого вироку або іншого рішення.

4.2. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч.2 ст.63 Конституції).

Забезпечення даним суб'єктам права на захист відповідно до п.6 ч.З ст.129 Конституції є одним із основних принципів судочинства. Він закріплений в ст.21 КПК.

Під правом на захист розуміється сукупність процесуальних прав, які закон надає підозрюваному і обвинуваченому для заперечення висунути проти них підозр і обвинувачень, поданні доказів, що виправдовують їх або пом'якшують відповідальність, а також для захисту інших законних інтересів в кримінальній справі. Не слід зводити поняття права на захист до права підозрюваного і обвинуваченого мати захисника.

Зміст першого значно ширший. Право мати захисника - це один із виявів права на захист, його складова частина.

Зміст принципу забезпечення права підозрюваному і обвинуваченому на захист полягає в наступному:

1. Підозрюваний і обвинувачений як суб'єкти кримінального судочинства на кожній його стадії наділяються такою сукупністю процесуальних прав, яка дозволяє їм особисто захищатись від висунутих проти них підозр і обвинувачень у вчиненні злочину і відстоювати свої законні інтереси в кримінальній справі (ст. ст.43,43,142,263 КПК).

2. Закон надає вказаним особам можливість користуватись допомогою професійного захисника, а в деяких випадках визнає можливим здійснення правосуддя по справі без його участі (ст. 45,ч.З ст.46 КПК).

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при б.вирішенні справ у судах та інших органах в Україні діє адвокатура (ч.2 ст.59 Конституції).

Право на захист невід'ємне від його здійснення. Відповідно до ч.2 ст.21 КПК України особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Суб'єкти, що здійснюють провадження в справі, зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, в тому числі підозрюваному і обвинуваченому, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст.53 КПК). Про виконання даних дій робиться відмітка в протоколі затримання, постанові про притягнення особи, як обвинуваченої, у протоколі ознайомлення підозрюваного і обвинуваченого з постановою про призначення експертизи, протоколі судового засідання.

Суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані встановлювати по кожній справі, поряд з обставинами, що викривають підозрюваного і обвинуваченого, також обставини, що виправдовують або пом'якшують їх вину (ст.22 КПК), незалежно від того виявлені вони захистом чи ні.

Всі клопотання підозрюваного і обвинуваченого, їх захисника, спрямовані на оспорювання підозри або обвинувачення, отримання доказів, що виправдовують або пом'якшують відповідальність особи, повинні розглядатись і вирішуватись у встановленому законом порядку. Відмова в задоволенні таких клопотань повинна бути мотивована відповідною постановою (ст.129 КПК).

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист виявляється також і в забороні повороту до гіршого в кримінальному процесі.

Суд при розгляді кримінальної справи по суті не може вийти за межі того обвинувачення, яке було сформульовано на попередньому слідстві і за яким обвинувачений був відданий до суду.

Касаційна і наглядна інстанції при скасуванні вироку не вправі посилити міру покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Поворот до гіршого означає грубе порушення права на захист і тому в кримінальному процесі не допустимий.

Обвинувачений є суб'єктом права на захист на всіх стадіях кримінального процесу. Право на захист - не тільки гарантія інтересів особи, а й гарантія інтересів правосуддя. Тому обмеження права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист є істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства, яке тягне повернення кримінальної справи на додаткове розслідування (підпункт б п.13 постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 року "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регулює повернення справ на додаткове розслідування"), а також на безумовне скасування вироку (ст.370 КПК).

4.3. Принцип вільної оцінки доказів

Даний принцип полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий і особа, що провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК).

Зокрема, показання підозрюваного і обвинуваченого, в яких вони визнають свою вину у вчиненні злочину, не є вирішальним доказом.

Закон передбачає, що будь-які показання підозрюваного й обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ч.2 ст.73, ч.2 ст.74 КПК).

Навіть такий авторитетний, науковий доказ, як висновок експерта, теж не є обов'язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (ч.4 ст.75 КПК).

Якщо вони переоцінюють доказове значення визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, висновку експерта, не критично ставляться до них, це призводить до слідчих і судових помилок, неправильного прийняття рішення по справі, яке підлягає зміні або скасуванню.

Вільна за внутрішнім переконанням оцінка доказів слідчими органами, прокурором і судом не означає їх сваволі. Вона є контрольованою. Закон передбачає, що їх внутрішнє переконання повинно ґрунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, і керуватись вони повинні законом; всі рішення приймають в справі, повинні бути мотивованими і ґрунтуватись на аналізі всіх доказів, що є в справі, а не на враженнях, міркуваннях, припущеннях, цих органів.

Принцип вільної оцінки доказів (іноді в юридичний літературі його називають принципом оцінки доказів за внутрішнім переконанням, що є менш точним) діє у всіх стадіях кримінального процесу і поширюється не тільки на державні органи та особи, які ведуть процес, а й інших кримінально-процесуальної діяльності.

4.4.Принцип безпосередності дослідження доказів.

Принцип безпосередності означає, що суд першої інстанції при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо дослідити докази в справі а саме:

- допитати підсудних, потерпілих, свідків; - заслухати висновки експертів;

- оглянути речові докази;

- оголосити протоколи та інші документи (ч.І ст. 257 КПК).

Лише у випадках, передбачених законом, допускається відступ від й цього принципу.

Зокрема, дозволяється оголосити показання підсудного і свідка, які були дані під час дізнання, попереднього слідства або на суді, при наявності істотних суперечностей між показаннями, які вони, дали на суді і під час попереднього розслідування; коли підсудний відімовився

дати показання на судовому слідстві або справа розглядається В його відсутності; коли явка свідка в судове засідання з тих чи інших причин неможлива; якщо при відкладенні розгляду справи свідок був допитаний, то при розгляді цієї справи в тому ж складі суду повторний виклик свідка необов'язковий і його показання може бути оголошено (ст.ст. ЗО1, 306 КПК).

Принцип безпосередності дослідження доказів діє і в стадії попереднього розслідування, але, наприклад, при передачі справи органами дізнання слідчому (ст. 104 КПК), від одного слідчого іншому (п.9 ч.І ст.227 КПК), при розслідуванні справи кількома слідчими за окремим дорученням слідчого, в провадженні якого знаходиться справа (ст. 118 КПК), дія даного принципу обмежується.

В обмеженому обсязі діє принцип безпосередності дослідження доказів у стадіях касаційного і наглядного провадження, бо там суд не вправі допитати свідків, потерпілих, засудженого і виправданого, призначити і допитати експерта, але він може оглянути речові докази, оголосити показання, протоколи слідчих дій, інші документи.

Порушення цього принципу є підставою для скасування вироку або ухвали суду.

Усність процесу - це усна форма спілкування суду і учасників судового розгляду, усне обговорення всіх обставин кримінальної справи, заявлення клопотань, усне давання показань обвинуваченим, потерпілим, свідками, експертами, оголошення документів, що є у справі.

Таке ведення судового процесу робить його доступним для присутніх у залі судового засідання, для інших людей, якщо використовується радіо, відеозапис, магнітофон.

Не суперечить принципу усності право свідка, даючи показання в суді, мати при собі нотатки в тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які важко тримати в пам'яті (ч.І ст.305 КПК), оскільки і в цьому випадку показання даються усно.

На попередньому слідстві теж широко діє принцип усності, але клопотання можуть заявлятись письмово, обвинуваченому і свідку, коли вони того просять, надається можливість написати свої показання власноручно, про що робиться відмітка в протоколі допиту (ст. 146, ч.З ст.170 КПК).

ВИСНОВОК

Нормативні властивості принципів, імператив, закладений у них, визнаються в юридичній літературі усіма авторами. Але залишаються розбіжності з приводу способів нормативного закріплення принципів. Продовжуються дискусії про те, чи можна вважати принципом таке загальне положення, яке не одержало окремого формулювання в законна нормативний його зміст закріплений у низці норм.

Кримінально-процесуальний закон не містить конкретних вказівок щодо того, які з його положень є принципами судочинства. Це дозволяє будувати систему принципів, враховуючи ті чи інші приписи процесуального закону. При цьому, виходячи з нормативного характеру принципів процесу, необхідно враховувати, що форма закріплення їх в законі може бути різною. Одні принципи безпосередньо виражені в конкретних правових нормах, наприклад, здійснення правосуддя виключно судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК), гласність судового розгляду (ст. 20 КПК, ст. 129 Конституції України), інші можуть випливати з ряду процесуальних норм, наприклад, публічність процесу (статті 4, 29, 45, 47 КІІК та ін. ), законність (статті 1, 2, 5, 25.КПК).

Думається, розбіжності в прийомах законодавчого закріплення не положення принципом права. Погляди деяких авторів на те, що не можна вважати закріпленими положення, які в ньому як такі не сформульовані, а випливають з ряду норм, спростовуються аналізом чинного законодавства.

Дійсно, кримінально-процесуальний закон не формулює, навіть не містить такого поняття, як публічність. Однак вимоги щодо ініціативи офіційних осіб при розслідуванні ними кримінальних справ проглядаються у нормах закону, що регулюють кримінальний процес на всіх його стадіях. Аналогічно вирішується питання і про законність як принцип. У Конституції України в ст. 129 він не сформульований, а тільки проголошується. Та зміст статей КПК свідчить про верховенство саме закону над іншими нормативними актами, необхідність додержання його всіма суб'єктами кримінального процесу. Безперечно, це не виключає необхідності більш чіткого закріплення їх у законі. Враховуючи значущість принципів для кримінального процесу, в кодифікованому галузевому законі (Кримінально-процесуальному кодексі України) має бути окрема глава про принципи, в якій даватиметься визначення кожного з них.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України/УКодекси України: в 3-х кн.- К.: Юрінком Інтер.-1998.-кн.З.

4. Закон України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 року, стаття 3.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 1983р. "Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність".

6. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Науково-практичний коментар Криміналь-ного кодексу України від 5 квітня 2001 року.-К.: Каннон, 2002.-с.67-76.

7. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.- К.: Атіка, Академія, 2002.- 656с.

8. Бажанов М.І., Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України. Загальна частина.- Київ-Харків: Юрінком - Інтер - Право, 2002.-с.130-141.

9. Матишевський П.С., Андрушко П.П. Кримінальне право України. Загальна частина.-К.: Юрінком Інтер, 1999.-с. 150-168.

10. Коржанський М.Й. Кримінальне право України.-К., 1997.-С.89.

11. Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. Кримінальне право України. Загальна частина.-К.: Правові джерела, 2002.-с.219-232.

12. Коржанський М.Й. Нариси кримінального права.-К.: Атіка, 2001.с. 121- 136.

13. Михайленко П.П. Уголовное право УкраиньІ. Общая часть.-К., 1995.-с.96- 102.

14. Бажанов М.Й. Уголовное право УкраиньІ. Общая часть. Конспект лекций.- Днепропетровск, 1992.-168с.

15. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права.-Волгоград,1992.-216с.

16. Михеев Р.И. Вменяемость й невменяемость.- Владивосток, 1983.-300с.

17. Коржанський М.Й. Словник кримінально-правових термінів.-Київ, 2000.- 200с.

18. Шемшученко Ю.С. Юридичний словник-довідник.- К.: РЕМША, 1996.- с. 189, 263

19. Андерш Ф., Винник В., Красницька А. Словник юридичних термінів (російсько-український).-К., 1994р.

Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і непорушних свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення й юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.

У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі об'єкти правового захисту:особиста свобода і недоторканність;сфера особистого життя громадянина;житло людини;таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції;

непорушність права власності.

Недоторканність особи - система гарантій права людини на свободу пересування.

Недоторканність особи захищається законом. У ст. 5 Європейської конвенції з прав людини зазначено, що жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках: законне ув'язнення після її засудження компетентним судом; законний арешт або затримання на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину; законний арешт або затримання за невиконання судового рішення чи для забезпечення виконання законного обов'язку чи здійснення виховних дій стосовно неповнолітніх; законне затримання для запобігання поширенню інфекційних захворювань, затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг; законний арешт або затримання з метою депортації або екстрадиції.

Відповідно до міжнародних стандартів ст. 29 Конституції України зазначає: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".

Повага та захист честі і гідності людини- це принцип, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисник зобов'язані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників кримінального процесу і один до одного.У чинному законодавстві цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув правове закріплення в Конституції України, де визначено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю" (ст. 3); "Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню" (ст. 28); "Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації" (ст.32).

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права відзначається - всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, зобов'язує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи такі, що принижують гідність людини, форми стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затримуваних.

Повага та захист честі і гідності людини означає, по-перше, недопустимість дій, принижуючих честь і гідність людини (образ, погроз, насильства і т.д.); по-друге, недопустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою ставитись до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; нарешті - гарантованість відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої приниженням честі і гідності людини, гарантованість судового захисту честі, гідності і ділової репутації людини.

Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст. 62 Конституції України, а також знайшов відображення в окремих нормах КПК України.

Презумпція невинуватості - це об'єктивне правове положення, згідно з яким встановлюється таке : ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.

Обвинувачений (підслідчий, підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили.

Обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість, Ненадання нею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бута витлумачено як доказ вини.

Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні грунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів.

Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви щодо допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та розв'язуватися на користь обвинуваченого чи особи, що знаходиться під слідством.

Рівність людей перед законом і судом (ст, 21, 24, 26 Конституції України), Правосуддя у кримінальних справах здійснюється на засадах загальної рівності людей перед законом і судом незалежно від їх походження, громадянства, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, виду та характеру занять, місця проживання та інших обставин. Стосовно всіх громадян кримінально-процесуальне провадження здійснюється однаковим чином. Ніхто не може бути наділений додатковими правами або звільнений від будь-яких обов'язків.

Література

1.                             Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України - 1996. - №30. – Ст. 141.
2. Кримінально- процесуальний кодекс України: Офіц. Видання. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. – 272 с.
3. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Науково-практичний посібник. – К.: Вища школа, 2002. – 272 с.
4. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
5. Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України.-К., 1999. — 536 с.
6. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 400 с.
7. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.//Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1997.- №7 – 8. – 624 с.
8. Лісогор В. Щодо необхідності збереження слідчої таємниці.//Право України. – 2000. - №3. – С. 65.
9. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 576 с.

КОНСТИТУЦІЯ

Загальна характеристика Конституції України як основного закону держави

                                    Зміст

Загальна характеристика Конституції України як основного закону держави 2

Зміст 2

вступ 3

  1.1 Поняття і основні властивості Конституції  як основного закону держави

  6

  1.2 0сновні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.    8

  1.3 НОВІТНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ     11

2     Загальна характеристика Конституції України як політико-правового

документу.  14

  2.1 Ознаки Конституції.   14

  2.2 Структура Конституції.      17

3     Конституційний суд – правова охорона Конституції України.    19

  3.1 Що таке Конституційний Суд і який його статус?    20

  3.2 Які нормативні акти України регулюють діяльність Конституційного Суду?

  20

  3.3 Які повноваження Конституційного Суду ?      20

  3.4 Чи може Конституційний Суд вирішувати питання за власною ініціативою

  або на прохання суб’єктів права в Україні? 21

  3.5 Склад і структура Конституційного Суду.      22

Висновок    23

Література  25

                                    вступ

      Не можливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не  мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні  положення, на яких грунтуються найголовніші  форми  життя  суспільства.  Вона  закладає підвалини організації та  функціонування  держави  і  громадських  структур, формулює основи  правового  статусу  особи,  є  базисом  усієї  правотворчої діяльності. Необхідною передумовою  забезпечення  реальності  конституційних приписів, неухильного впровадження їх у повсякденну практику всіх  учасників

суспільних відносин є правильне розуміння сутності конституції, її місця  та ролі в житті суспільства й держави, знання її конкретних положень.  Сутність конституції — це її внутрішня  основа,  смисл,  найбільш  важливі  якості  і властивості, які визначають всі структурні та  функціональні  характеристики Основного закону суспільства й держави, що знаходять свій  предметний  вираз у його змісті. Це найбільш  узагальнююча  категорія,  яка  уособлює  істотні ознаки соціального, політичного призначення та  нормативно-правового  змісту конституції.

      Однак конституція — явище  історичне:  вона  постійно  розвивається  і вдосконалюється, її  сутність  не  може  розглядатися  як  щось  застигле  і незмінне.  І  це  не  випадково:  історія  засвідчує,  що  застиглість —  це деградація і смерть інститутів суспільства. Ось чому зміна  й  оновлюваність суспільства — неодмінна умова нормального його  функціонування  і  розвитку.

Тому усвідомлення сутності конституції, її соціальної ролі та призначення  в сучасних умовах набуває особливого значення.

      Сутність конституції  знаходить  своє  втілення  в  найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий,  перш  за  все,  соціальне —  політичний аспект   сутності   конституції.   Конституція —   це   фіксація   становища співвідношення політичних сил, що склались  на  час  прийняття  конституції.

Це —  своєрідний  суспільний  договір,  який  фіксує  і  узгоджує  політичні інтереси різноманітних соціальних  груп,  прошарків,  класів  тощо.  А  такі інтереси  дуже  різноманітні.  Багато  з  них  виникають  і  реалізуються  в політичній сфері, яка як відомо, є об’єктом  діяльності  політичних  партій, громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така  діяльність  знаходить свій  вираз  в  різноманітних  правових,  в  тому  числі  й   конституційних документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей,  не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без  такого  узгодження  неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

      В  сучасному  постіндустріальному  суспільстві  конституція  має  бути механізмом  здійснення   консенсусу   всіх   соціальних   груп,   суспільним договором, коли різноманітні верстви  суспільства  немов  передають  державі свої повноваження по забезпеченню соціальної  гармонії  і  злагоди  на  всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що  традиційні  соціальні  та  суспільні суперечності зникають  зовсім:  вони  пом’якшуються,  набувають  нових  рис, відступають на задній план.

      Проголошення 24 серпня 1991р незалежності України створило  умови  для радикальних  демократичних  перетворень  у  нашому  суспільстві  і  державі.

Змінилась організація державної влади — відбувся поділ  її  на  законодавчу, виконавчу,   судову.   Виникли   нові   інститути,    властиві    суверенній демократичній   правовій   державі,   зокрема,   інститути    президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалось  становлення сучасного українського парламентаризму  й  правосуддя  та  цілісної  системи органів   виконавчої   влади.   Водночас   відійшли   у   небуття    колишні

загальносоюзні державні органи  й  організації  та  численні  недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).

      У   суспільстві   почала   складатися    реальна    багатопартійність,

демократична  виборча  система,  місцеве  самоврядування  тощо.   Українська держава  поступово  входить  у  світове  співтовариство  як  повноправний  і рівноправний суб’єкт.

      Поряд із змінами в організації держави й  суспільства  і  завдяки  їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому.

      Важливим   етапом   в   українському   державотворенні,   у   розвитку українського суспільства і держави стало прийняття  28  червня  1996р  нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави — це  визначна подія в її історії, у житті її  народу.  Прийнята  Верховною  Радою  України Конституція  є  історичною  віхою  в  утвердженні   державної   суверенності України. Якою мірою і яку  роль  вона  відіграє  в  процесі  державотворення української нації покаже майбутнє. Разом з тим сьогодення вимагає  глибокого її   осмислення   з   тим,   щоб   позитив   Основного   Закону   оптимально

використовувався   і   спрямовувався   у    прогресивне    русло    процесів державотворення.  Тим  більше,  що  Конституція  у  деяких   її   положеннях неоднозначне  сприймається   різними   політичними   силами   та   верствами суспільства. Говорячи про це ми не  можемо  забувати,  що  якою  б  не  булла Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед  нею життя у перехідний період.

      Нова  Конституція  України  відображає  тенденції   і  закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких  тенденцій  є:

цілеспрямоване  регулювання  й  перебудова  внутрідержавних  і   міжнародних відносин;  

загальна   демократизація   конституції,   політичних   режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних  характеристик (рис)  правової  держави;

  впровадження  ідей  парламентаризму;  запозичення

досвіду конституційного будівництва інших  країн; 

орієнтація  на  людину  і загальнолюдські   цінності; 

правове   зміцнення    основ    громадянського суспільства,  розвиток   механізмів   узгодження   інтересів   різноманітних соціальних, національних, мовних  і  релігійних  груп;  посилення  виховної,

морально —  етнічної  ролі  конституції;   розширення   масштабів   і   сфер конституційного регулювання тощо.

      Конституція  України,  відповідаючи  загальнолюдським   конституційним стандартам,  втілює  в  життя  конституційні  ідеали:   здорове   екологічне середовище,  соціальну  захищеність,  відповідний  рівень  життя,  право  на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

                 1 Поняття і основні властивості Конституції

                         як основного закону держави

      Термін "конституція" походить від латинського слова  "constituto",  що буквально можна перекласти як " устрій, установлення, утвердження ".Разом  з тим існує думка, що він бере початок від звороту "  rem  publicum  co  ",  з якого починаються окремі акти римських імператорів. Конституція —  категорія

історична. Окремі її елементи були сформульовані  в  працях  древньогрецьких

філософів, зокрема Платона і Арістотеля,  указах  імператорів  Стародавнього

Риму, які мали силу джерела права, в актах  конституційного  типу —  хартіях

(Магдебурзьке і Любекське  право  13 —  18  ст.).  Сучасне  розуміння  слова

"конституція" (конституція держави) бере свій початок  із  періоду  зміни  в

Європі  феодального  ладу  на  буржуазний  (XVII  -XVIII  ст.)   і   кінцево

викристалізовується на початок XX  ст.  уже  як  сутність  основного  закону

держави.

      Першими (писаними) конституціями довгий час  вважали  Конституцію  США

1787 р.,  Конституції  Франції  та  Польщі  1791  р.  До  останніх  сьогодні

відносять і Конституцію Пилипа Орлика 1710.

      Наука  конституційного  права  знає  різні  підходи  (погляди   різних

правових   шкіл)   щодо   визначення   поняття   конституції.    Одним    із

найуніфікованіших вважають визначення, за  яким  "онституція —  це  Основний

Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою юридичною  силою,  які

закріплюють основи державного ладу, права,  свободи  та  обов'язки  особи  і

громадянина,   систему   та   принципи    організації    державної    влади,

територіальної організації держави тощо".

      Конституція — це Основний Закон держави, який регулює у  відповідності

з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні  відносини,

що  складаються  в  процесі  здійснення  основоположних  засад   організації

суспільства й держави.

      Конституція —  політико-правовий  документ,  в  якому  знаходять  свій

концентрований,  офіційний  вираз  і  закріплення  головні,   базові   устої

суспільного  і  державного  устрою:  належність  державної  влади,  характер

власності,   права   і   свободи   громадян,   національне —   державний   і

адміністративне —  територіальний  устрій,  а  також  система   і   принципи

діяльності  механізму  здійснення  повновладдя  народу.   Конституція —   це

особливий  інститут  правової  системи  держави,  якому   належить   правове

верховенство по  відношенню  до  всіх  її  актів.  Це  не  просто  закон,  а

особливий закон країни: закон законів, як називав її  Маркс.  Вона  оформляє

національну систему права,  стягує  воєдино  діюче  законодавство,  визначає

основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни — це  Основний

Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір  різних  положень.

В основі цієї системи — Конституція, що є не  тільки  установчим  документом

держави та  її  основних  інституцій:  парламенту,  уряду,  суду,  місцевого

самоврядування і те. ін.,  а  й  юридичним  актом.  Як  юридичний  документ,

Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення  не

повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії.

      Як  документ  установчий,  Конституція   повинна   містити   процедури

розв’язання суперечностей, що виникають у процесі діяльності  держави.  Одна

з  функцій  Конституції,  яка  випливає  із  її  суті, —   це   затвердження

справжнього  народовладдя.  Конституція  не  може   заважати   саморегуляції

суспільства: вона повинна бути  орієнтиром,  еталоном,  на  який  рівняються

його політичні, правові та моральні цінності. Завдання полягає в  тому,  щоб

через   усвідомлення   сутності   Конституції,    "поставити    на    місце"

співвідношення  суспільства  й  держави.  Це,  безперечно,  не  означає,  що

традиційні  класові  протиріччя   зникають   зовсім:   вони   пом’якшуються,

набувають нових  рис,  відступають  на  задній  план.  На  першому  плані  є

фактори, обумовлені кризою  сучасної  цивілізації,  необхідністю  збереження

людства від загибелі. Саме в таких умовах особливої ваги і значення  набуває

соціальний  консенсус,  де  Конституція  відіграє  особливу  роль,  виступає

головним політико-правовим засобом його забезпечення.

      З огляду цього змішуються  оціночні  характеристики:  Конституція  має

виражати  інтереси  не  стільки  держави,  скільки  інтереси  громадянського

суспільства, головною цінністю якого  є  людина.  Це  є  мірилом  соціальної

цінності і ефективності Конституції. Відтак, між  іншим,  вирішується  давня

суперечка відносно того, чим є Конституція: законом суспільства чи  держави.

Відповідь  однозначна:  вона   повинна   стати   основою,   правовою   базою

ефективного рішення загальних  справ  громадянського  суспільства,  могутнім

засобом його самозбереження  і  розвитку,  забезпечення  реалізації  прав  і

свобод  людини.  Будь —  яка  Конституція  виникає  і  діє  для  того,   щоб

врегулювати устрій держави, а не суспільства,  хоч  індиферентною  до  справ

суспільства вона не може бути.  Вона  не  може  стояти  осторонь  від  таких

спеціальних інституцій як власність, права і  свободи  громадян;  громадські

та  релігійні  об’єднання;  громадянське  суспільство  з  його   політичною,

економічною та соціально-класовими основами; влада  як  авторитарний  спосіб

організації  суспільства;  права  і  свободи  нації  тощо.   Це —   елементи

організації  суспільства,  а  не   державного   устрою,   його   прерогатив.

Закріплення таких  засад  суспільства  є  одною  з  функцій  Конституції  як

Основного Закону суспільства й держави. Основними рисами конституції є:

      1) її  основоположний  характер,  оскільки  предметом  конституційного

регулювання  є  фундаментальні,  найважливіші   суспільні   відносини,   які

визначають "лице" суспільства;

      2) народний характер, який полягає в тому, що конституція має  служити

народу, створюється  ним,  забезпечує  його  участь  в  управлінні  справами

суспільства і держави;

      3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним

відносинам;

      4) органічне поєднання стабільності й динамізму конституції.

         2 0сновні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.

      Конституційний процес — це важлива складова  політичного  процесу,  що

здійснюється у державі  взагалі,  тому  багато  рис  та  характеристик,  які

притаманні політичному процесові, у тому чи іншому  обсягові  поширюються  й

на конституційний  процес,  як  правило,  з  відповідними  особливостями.  У

зв’язку з цим такі, загального характеру складові  політичного  процесу,  як

політична  діяльність,   політичні   рішення,   парламентська   і   партійна

діяльність,  політична  стратегія  і  тактика,  політична   стабільність   і

політична конфліктологія, демократизм і  авторитаризм  у  політиці,  питання

політичної етики, так чи інакше  охоплюють  під  відповідним  кутом  зору  і

конституційний процес. Адже  конституційний  процес —  це  не  що  інше,  як

конкретний різновид політичного процесу.

      З  іншого  боку,  конституційний  процес  є   відповідною   соціальною

реальністю, становить, власне, унікальну щодо змісту соціальну систему.[1]

      Говорячи про конституційний процес в Україні та його особливості, перш

за  все  потрібно  згадати  про  передумови  його  розвитку.  І,  аналізуючи

політичні передумови, що  безпосередньо  впливають  на  хід  конституційного

процесу в Україні, ми маємо всі  підстави  стверджувати,  що  всі  політичні

сили,  в  тому  числі  й  антибільшовицькі,  добре  засвоїли  головну   тезу

ленінізму про те, що  найголовнішим  питанням  є  питання  про  владу.  Саме

завдяки цьому, а  конкретно  завдяки  тому,  що  в  цілому  діючі  закони  в

Україні, політичні сили зрівноважують одна одну, а програми  цих  партій  за

змістом протилежні, в Українській конституції процеси та взагалі  соціально-

політичні процеси перетворення йдуть дуже повільно.

      І  вже  стосовно  питань   соціалістичних   і   політичних   передумов

організації конституційного процесу в Україні у наш час маємо змогу  зробити

деякі основні висновки.

      Перший з них той, що жодна з  політичних  партій,  взагалі  політичних

сил,  що  діють  зараз  в  Україні,  не  мають  змоги,  і  це  дуже   добре,

впроваджувати у  соціально-економічне  і  політичне  життя  країни  виключно

свої, суто партійні постанови та ідеї. Вони мають змогу тільки  заперечувати

інші політичні сили, заважати їм, здійснювати політику,  яку  вони  вважають

за найкращу, але позитивні з їх погляду дії можуть бути загальмовані  іншими

політичними партіями, особливо тоді коли останні поєднують у  цьому  напрямі

свої зусилля.

      Виходячи з цього реальною програмою діяльності  партій  та  рухів,  що

діють в Україні, є здобуття встановлення компромісу з тих  чи  інших  питань

реальної  політики.  Не  треба  "поступатися  принципами",  але  треба  бути

реалістом у політиці і не ставити  воднораз  максималістських  цілей.  Треба

орієнтуватися на можливе, а  не  донкіхотствувати  у  реальному  політичному

житті.

      Нарешті, слід зробити і останній, третій висновок, який  безпосередньо

пов’язаний з  конституційним  процесом.  Життя,  сама  практика  політичного

процесу, коли її аналізувати саме з  демократичних  позицій,  свідчить,  що,

незважаючи на розбіжності, у цілому ряді  випадків,  значні  в  стратегічних

цілях різних політичних партій та  рухів,  останні  повинні  об’єднати  свої

зусилля для того, щоб закріпити  у  наступній  Конституції  України  справді

демократичні принципи і норми, а вже потім, діючи у рамках цих  принципів  і

норм, застосовуючи їх у реальному політичному житті, доводити  перевагу  тих

ідей та конкретних позицій,  які,  маючи  характер  унікальних,  входять  до

програм  зазначених  партій  та  рухів.   Саме   так   діють   у   більшості

демократичних країн і правлячі і опозиційні партії. Саме  в  цьому  проявляє

себе політична культура режиму парламентської демократії.

      Основні етапи становлення Конституції України. У часи Київської  Русі,

Галицько-волинської  та  Литовсько-Руської  держави  організація   державної

влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

      Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали  певні

риси конституції. До них можна зарахувати договори Богдана Хмельницького  та

Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою.

      5 квітня 1710 року у місті Бендери було укладено Пакти  й  конституції

законів  та  вольностей  Війська  Запорозького.  Цей   акт   отримав   назву

"Конституція Пилипа Орлика". Документ було написано  під  впливом  передових

на той час західноєвропейських наукових доктрин. Він передбачав таку  модель

організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах  принципу

поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, виконавча —  Гетьману,  а

судова — Генеральному Суду). На жаль,  положення  цього  документу  не  були

реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714  року.

Період  відродження  національної  Української  держави  (1917 —  1920  рр.)

позначений появою значної  кількості  конституційне —  правових  актів,  які

передбачали певні варіанти організації державної влади  в  Україні.  До  них

слід віднести Третій Універсал  Української  Центральної  Ради  від  7  (20)

листопада

      1917 року. Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22)

січня

      1918 року. Конституцію Української Народної Республіки від  29  квітня

1918 року, Закон про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня  1918

року, Закон про тимчасове верховне управління  та  порядок  законодавства  в

Українській Народній Республіці  від  12  листопада  1920  року.  Тимчасовий

основний закон  про  державну  самостійність  українських  земель  колишньої

Австро — Угорської монархії, ухвалений  Українською  Національною  Радою  на

засіданні 13 листопада 1918 року, та ін.

      Серед  цих  конституційне —  правових  актів  чільне   місце   посідає

Конституція УНР, яка  юридичне  оформила  відродження  державності  України.

Серед  основних  положень:  Україна  є  суверенною  самостійною,  незалежною

державою; вся влада УНР належить народові України; державна влада  базується

на засадах принципу розподілу влад. Але положення Конституції  УНР  1918  р.

не були реалізовані.  За  часів  гетьманату  діяли  тимчасові  конституційні

закони:

      Закон "Про тимчасовий державний устрій України "від 29 квітня 1918  та

ін.  Ці  закони  закріплювали  монархічну  форму  правління  в  Україні  при

збереженні  її  унітарного  державного  устрою.  Глава  держави —   гетьман.

Повалення   гетьманського   режиму    внаслідок    повстання,    очолюваного

Директорією, відкрило  шлях  до  конституційного  розвитку  України.  Велике

значення відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918  р.,

відповідно до якої Україна знову проголошувалась республікою,  скасовувалися

всі   закони   та   постанови   гетьманського   уряду,   поновлювалася   дія

демократичних принципів, проголошених Центральною Радою  в  її  Універсалах.

Верховна  влада  в  державі  мала  належати  Директорії.   Її   повноваження

підтвердив Трудовий Конгрес Народів України, який прийняв  28  січня  1919р.

Універсал, що відіграв роль "малої конституції" соборної УНР.

      В останній період існування УНР (12 листопада 1920р.) було прийнято ще

два конституційних акти: закон "Про тимчасове верховне управління і  порядок

законодавства в УНР" та  закон  "Про  Державну  Народну  Раду  УНР".  В  них

проголошувалося  верховенство  влади  народу,  яка  тимчасово  здійснювалася

Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на  засадах

поділу влад.

      Не реалізованими залишилися два проекти Конституції УНР,  підготовлені

Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О.Ейхельманом.

      За радянського періоду української державності  було  прийнято  чотири

конституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.).  Але  ці  документи  з  точки  зору

вимог теорії конституціоналізму  можна  вважати  "квазіконституціями".  Така

оцінка конституцій "радянського типу" пов’язана з тим, що вони:

      1) встановлювали належним чином організовану (радянську) модель влади,

яка заперечувала принцип поділу влад;

      2) конституції України радянського періоду мали повністю  відтворювати

структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце  серед  яких  займали

ідеологічні настанови щодо держави;

      3) радянські конституції регулювали відносини  людини  і  держави  без

належного  врахування  міжнародних  стандартів  у  галузі  прав  людини   та

надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина[2].

                 3 НОВІТНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

      Процес  творення   нового   Основного   Закону   нашої   держави,   що

супроводжувався низкою суттєвих змін від  сповнень  до  Конституції  1978р.,

розпочався 16 липня 1990р. Того дня Верховна Рада УРСР  прийняла  Декларацію

про державний суверенітет  України.  У  цьому  процесі  можна  виділити  три

основних етапи.

      Перший етап  новітнього  конституційного  процесу  в  Україні  охоплює

період  від  16  липня  1990р.  до  26  жовтня   1993р.   На   цьому   етапі

розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

      24 жовтня 1990р. Верховна Рада затвердила склад першої  Конституційної

комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР

      Л.М.Кравчука.  Роботу  цієї  Комісії  можна  умовно  поділити  на  два

відрізки: період активної праці (до  жовтня  1993р.)  і  період  формального

існування (до  10  листопада  1994р.).  У  середині  першого  періоду  чітко

виокремлюється ще кілька, етапів, пов’язаних з такими резонансними  подіями,

як  референдум  СРСР  17  березня  1991р.,  проголошення  Акту  незалежності

України  24  серпня  1991р.,  Всеукраїнський  референдум  1  грудня  1991р.,

всенарадне обговорення першого варіанту Конституції  (15  липня —  1  грудня

1992р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993р.

      Незважаючи на гостру політичну боротьбу,  19  червня  1991р.  Верховна

Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною  віхою

у конституційному  становленні  держави.  Тут  були  сформульовані  принципи

найновішого  українського  конституціоналізму,   зокрема,   що   Конституція

України мала  грунтуватися  на  Декларації  про  державний  суверенітет,  на

ідеалі правової держави,  на  соціалістичному  виборі  народу,  що  найвищою

соціальною цінністю в Україні  стає  людина,  її  права  та  свободи,  що  в

молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на  принципах

соціальної справедливості і пріоритету особи над державою.  24  серпня  1991

р. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний  суверенітет

проголосила  незалежність  України  та  створення  самостійної   української

держави — України. Акт незалежності наголошував,  що  на  території  України

мають чинність виключно Конституція  і  закони  України.  Ще  далі  у  цьому

напрямку пішов закон "Про правонаступництво України ", ухвалений 12  вересня

1991 р. До прийняття нової конституції він  визнавав  дію  Основного  Закону

УРСР 1978 р., перетворював Верховну  Раду  УРСР  на  Верховну  Раду  України

встановлював кордони надавав права громадянства всім особам, що  мешкали  на

території України за станом на 24 серпня 1991р.

      1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі 90,32  %  з  тих,  хто

взяв участь у голосуванні підтвердили Акт проголошення незалежності.

      1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту

Конституції  України  1  листопада  1992  р.  на   всенародне   обговорення.

Результатом всенародного обговорення і  праці  Конституційної  комісії  став

черговий проект Основного Закону в редакції від 26  жовтня  1993  р.  Та  на

жаль, проект Конституції  від  26  жовтня  1993  р.  став  не  новою  хвилею

конституційного процесу, а, навпаки  майже  повного  його  занепаду,  процес

було фактично перервано.

      Другий етап починається після завершення дострокових парламентських  і

президентських виборів і охоплює період з 10  листопада  1994  по  8  червня

1995р. Цей етап характеризується відновленням  конституційного  процесу.  10

листопада  1994  р.  створена  Конституційна  комісія,  яка  була  тимчасово

загальнодержавною  комісією,  співголовами  якої  стали  Президент   України

Л.Д.Кучма та Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.

      Одночасно з розробкою проекту Конституції  України  на  другому  етапі

необхідно було вирішити питання про встановлення (до  прийняття  Конституції

України) тимчасового конституційного правопорядку. Це  було  зумовлено  тим,

що до Конституції Української РСР 1978 р.  у  різний  час  вносилося  багато

неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона  перетворилася

на  внутрішньо  суперечливий  документ.  У  зв’язку   з   цим   виник   стан

конституційної невизначеності, коли  різні  статті  Конституції  України  по

-різному визначали принципові положення щодо  організації  влади  в  Україні

(наприклад ст.2 закріплювала радянську модель організації влади, а  ст.  93-

організацію влади на засадах принципу поділу влад).

      Завершився другий етап 8 червня  1995  р.  укладанням  Конституційного

Договору між Президентом України і Верховною Радою України  про  організацію

державної влади та місцевого самоврядування на  період  до  прийняття  нової

Конституції України. Конституційний Договір дав  змогу  створити  умови  для

прискорення конституційного процесу в Україні.[3]

      Третій  етап  охоплює  період  від   8   червня   1995   р.(Підписання

Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом  України

"Про  основні  засади  організації  та  функціонування  державної  влади   і

місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової  Конституції

України") до 28 червня 1996 р. —  прийняття  Конституції  України  Верховною

Радою У країни. Потрібно звернути  увагу  на  те,  що  на  останньому  етапі

конституційний процес в Україні  характеризується  істотними  особливостями,

які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

      а) створення Робочої групи  з  підготовки  проекту  нової  Конституції

України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

      б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24  листопада

1995 р. Робочої групи з  підготовки  проекту  нової  Конституції  України  з

числа членів Конституційної комісії  (фактично  для  доопрацювання  проекту,

поданого першою Робочою групою).

      в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який

представила  ця  Робоча  група,!  передача  його  разом  із  зауваженнями  й

пропозиціями членів Конституційної комісії  на  розгляд  до  Верховної  Ради

України;

      г) створення Верховною Радою  України  5  травня  1996  р.  Тимчасової

спеціальної  комісії  на  розгляд  для  доопрацювання  проекту   Конституції

України;

      д) колективне обговорення  (на  пленарному  засіданні  Верховної  Ради

України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту  Конституції  України

і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

      є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної  Ради

України і урочисте  підписання  тексту  Конституції  Президентом  України  і

Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

      Так   завершився    черговий    етап    багатоскладного    найновішого

конституційного  процесу  у  суверенній  Україні —  етап  підготовки  тексту

Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою.

      Але конституційний процес  в  цілому  тільки  набирає  сили:  попереду

прийняття десятків органічних та інших законів.  Він  взагалі  триває  увесь

час, поки існує держава і розвивається енергійно чи повільно, з  урахуванням

особливостей розвитку відповідного суспільства і держави.

      Загальна характеристика Конституції України як політико-правового

                                 документу.

      Розглядати Конституцію України лише як правовий акт було б  не  зовсім

правильно.  Вона  є  надзвичайно   важливим   політико-правовим   документом

довгострокової дії,  яким  збагатилася  наша  держава  фундаментом  не  лише

сучасних, але й майбутніх перетворень у  нашому  суспільстві,  основою  його

консолідації. Одночасно хотілося б звернути увагу,  що  в  ній  містяться  і

окремі моральні орієнтири соціальної справедливості у нашому  суспільстві  і

державі.

      Конституція  закріплює  в  Україні   основи   державної   політики   б

спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних  умов

її  життя.  Вона  заклала  серйозні  підвалини  для  розвитку  і   зміцнення

демократичної, соціальної і правової держави, в  якій  людина,  її  життя  і

здоров’я, честь і гідність, недоторканість  і  безпека  визнаються  найвищою

соціальною цінністю. Через зміст Конституції проводиться  надзвичайно  цінна

і гуманна ідея про те, що саме держава  функціонує  для  людини,  відповідає

перед нею за свою діяльність, а не навпаки. І це є головним  її  обов'язком.

Ми вже сьогодні усвідомлюємо, що інакше не повинно  бути.  Адже  Український

народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні  органи  державної

влади та  органи  місцевого  самоврядування.  Тому  держава  з  її  апаратом

повинна служити, перш за все, своєму народові.

      Крім політичного значення, нова Конституція  України  має  надзвичайно

велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все —  це  Основний  Закон

нашої держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони  та  інші  правові

акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй.  А  це  значить,  що

Конституція  є  основним  джерелом  нашого  законодавства  розрахованим   на

тривалий період.

                            1 Ознаки Конституції.

      З точки зору ознак  Конституції  України  як  правового  документу  її

юридичними властивостями є те, що:

      1. Конституція — це, насамперед, закон, тобто  акт  виключної  ваги  і

значення;

      2. Конституції властиве юридичне верховенство, найвища юридична сила у

порівнянні з іншими правовими актами:  ні  один  акт  не  може  перевищувати

Конституцію;

      3. Конституція є основою правової системи України,  її  законодавство,

поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;

      4. Конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни, тобто

це закон що має підвищений ступінь стабільності;

      5. Існує досить складний механізм реалізації Конституції, оскільки  її

дія відбувається на трьох рівнях: на рівні реалізації Конституції в  цілому;

на рівні реалізації окремих конституційних інститутів; на  рівні  реалізації

конституційних норм.

      Функції  Конституції  України.  Функції  Конституції   обумовлені   її

змістом, тією роллю, яку вона виконує  в  регулюванні  суспільних  відносин,

задоволенні  соціальних  потреб.  Багатство  змісту,  складність  суспільних

відносин обумовлює багатоплановість функцій та їх спрямованість. Одна  група

таких функцій "обслуговує" потреби Конституції, інша —  виходить  далеко  за

межі Конституції як політико-правового  феномену.  Конституція  виступає  як

невід’ємний  елемент  всієї  соціальної  організації,  як  соціальне  благо,

ефективний   регулятор   і   перетворювач   суспільних   відносин.   Функції

Конституції розкривають її сутність стосовно тих завдань  які  стоять  перед

суспільством на конкретному етапі його розвитку, при чому не  рідко  одне  й

те ж завдання вирішується за допомогою кількох функцій.

      Функції Конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, про що

свідчить зміст Основного Закону, на ті суспільні відносини, які  охоплюються

дією Конституції.

      Функції Конституції  мають  багато  спільного  з  основними  функціями

права; більше того вони базуються  на  них.  Однак  функції  Конституції  не

вичерпуються політичними, юридичними та іншими сферами.  За  сферами  впливу

Конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють  такі  її  функції

як, політичну, економічну, соціальну,  культурну,  ідеологічну.  Конституції

притаманні  також  установча,  правотворча,  системотворча,   методологічна,

прогностична та інші функції.

      Зміст економічної  функції  полягає  в  тому,  що  Конституція  фіксує

основоположні  суспільні  відносини,   які   складають   економічні   устрій

суспільства, базу, на якій функціонують всі інші  інститути.  Закріплення  в

Конституції фундаменту суспільства, різноманітних  форм  власності,  створює

умови для реалізації економічної політики України, успішного  функціонування

її господарського механізму.

      Зміст  і  особливості  політичної   функції   визначається   тим,   що

Конституція — не тільки правовий але й політичний документ,  який  закріплює

основні засади  політики  в  різноманітних  сферах  суспільства  й  держави.

Політична функція Конституції полягає в тому, що вона формує найсуттєвіше  в

політиці:  належність  влади  в  країні,  внутрішню  і  зовнішню   політику,

державний лад. Саме Конституція  закріплює  інтереси  і  волю  народу,  його

державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні.

      Конституція справляє величезний ідеологічний вплив на волю і поведінку

мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі  якого  лежить

ідея  народного  суверенітету.  Конституція  в  одночас  формує  певний  тип

суспільної свідомості,  невід’ємною  частиною  якої  є  правосвідомість.  Це

сприяє формуванню позитивних установок, подоланню  антигромадських  мотивів.

З цих позицій можна стверджувати про наявність  у  Конституції  ідеологічної

(культурної) функції.

      Установча  функція  спрямована  на  здійснення  первинного  юридичного

оформлення найважливіших соціальне —  економічних  і  політичних  інститутів

суспільства. За  допомогою  установчих  норм  визначається  устрій  держави,

впроваджується  в  життя  передусім  політичні  та  управлінські  структури,

різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних  органів,

визначаються їх повноваження.

      Роль установчої функції Конституції, таким чином, полягає в  тому,  що

вона встановлює найважливіші інститути суспільства і  держави,  визначає  їх

спрямованість.

      Правотворча функція Конституції реалізує себе за допомогою  норм,  які

визначають  основу  правового  статусу  суб’єктів  конституційних  відносин:

громадян, державних і громадських органів.

      Правоохоронна функція Конституції полягає у забезпеченні належної  дії

інститутів  і  норм  Основного   Закону,   що   досягається   за   допомогою

специфічного механізму відповідальності. В основі  такого  механізму  лежать

конституційні санкції: визнання поведінки  неконституційною,  скасування  чи

призупинення дії актів державних органів, тощо.

      Сутність інтегративної функції в тому, що  Конституція  відіграє  роль

своєрідного інструменту який об’єднує всі  ланки  правової  системи  в  одне

ціле, при чому таке об'єднання — не механічне,  безсистемне,  а  ґрунтується

на основі відповідних вимог і  принципів.  Типовими  в  цьому  відношенні  є

конкретні норми Конституції про економічну систему  які  визначають  вихідні

положення  для  цивільного,  земельного,  господарського  та  інших  галузей

права.

      Системотворча функція Конституції зводиться не  тільки  до  того,  щоб

забезпечити цілісність і збалансованість правової  системи,  її  динамізм  і

стабільність. Вона визначає принципові вимоги що до  призначення,  змісту  й

методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості  і  застосування

права, законності і правопорядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром.

      Таким чином, за місцем і роллю  Конституції  в  суспільному  житті  її

основні  функції  поділяються   на   соціальні   і   нормативне —   правові.

Соціальними  функціями  є:  політична,  економічна,   соціальна,   культурна

(ідеологічна)   та   інші.   Правові   функції:   установча,    регулятивна,

інтеграційна, охоронна.

      Головне призначення Конституції, що реалізується в її  функціях, —  не

політика, не ідеологія а фундаментальні засади вільного суспільства  вільних

людей.

                          2 Структура Конституції.

      Структура Конституції України являє системно —  структурну  цілісність

що складається з інститутів, які займають  логічно  обумовлене  місце  в  її

системі залежно від функціонального навантаження. Таким в  цілому  і  є  наш

Основний Закон. У своїй структурі Конституція України,  прийнята  на  п’ятій

сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з  15  розділів,  які

об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті  Прикінцевих  положень,  та  14

пунктів перехідних положень.

      Розділ I "Загальні положення " включає 20 статей (ст.ст. 1-20).

      Розділ  II  "Права,  свободи  та  обов’язки  людини   і   громадянина"

складається із 48 статей (ст.ст.21-68).

      Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

      Розділ IV "Верховна Рада України (ст.ст. 75-101)

      Розділ V "Президент України" (ст.ст.2-112).

      Розділ VI ”Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”

(ст.ст. 113-120).

      Розділ VII "Прокуратура" (ст.ст. 121-123).

      Розділ VIII "Правосуддя" (ст.ст. 124-131).

      Розділ IХ "Територіальний устрій України." (ст.ст. 132,133).

      Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139).

      Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст.ст. 140-146).

      Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153).

      Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " (ст.ст. 154-159).

      Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160-161).

      Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14).

      Таким чином, структура Конституції — досить чітка,  логічно  зумовлена

система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

      В преамбулі  Конституції  України  формулюються  цілі,  мета  побудови

держави, важливіші вихідні положення політико-правового характеру, зокрема:

положення про державне — політичне розуміння поняття український  народ,  за

яким його визначають як єдність  громадян  України  різних  національностей,

тобто всі особи, які належать  до  громадянства  України,  разом  становлять

український народ;

положення  про  те  що  дану  Конституцію  прийнято  на  основі   здійснення

українською нацією права на самовизначення.

Положення про те, що дану  Конституцію  прийнято  для  забезпечення  прав  і

свобод людини та гідних умов її життя;

Положення про  те,  що  парламентарії,  приймаючи  Основний  Закон  України,

усвідомлюють  усю  свою  відповідальність  перед  богом,  власною   совістю,

попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу.

Положення про визначення Конституції Основним Законом України.

Основна частина Конституції включає інститути та норми, які "вичерпують"  її

зміст.

      Після преамбули перший  розділ  Основного  Закону  закріплює  загальні

засади конституційного ладу,  як  керівних  начал,  що  визначають  сутність

Конституції в цілому, усіх її інститутів і кожної статті зокрема.

      Пріоритетність  людини  як  найвищої  соціальної  цінності  є  змістом

логічно  обумовленого  другого  розділу   Конституції.   Інтересам   людини,

захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної  влади

та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед  громадянами  за  свою

діяльність.

          Конституційний суд – правова охорона Конституції України.

      Правова  охорона  Конституції  є  неодмінною  умовою  забезпечення  її

верховенства і стабільності, високоефективності дії положень у  всіх  сферах

життєдіяльності нашої держави.

      Належний рівень  правової  охорони  Конституції —  необхідний  атрибут

правової держави,  яка  є  найважливішим  чинником  побудови  громадянського

суспільства.

      Правова  охорона,  як  свідчить  світова  практика,   здійснюється   у

різноманітних  формах,  головними  з  яких  є  конституційний   контроль   і

конституційний нагляд.

      Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи

можуть  безпосередньо  втручатись  у  діяльність   підконтрольних   органів,

скасовувати чи призупиняти незаконні акти.

      Розрізняють різні види й форми конституційного контролю.  Насамперед —

попередній, тобто коли нормативне —  правовий  акт  ще  розробляється  й  не

вступив  в  законну  силу,  і  наступний  контроль,  коли   така   перевірка

здійснюється після прийняття акта.

      За правовими наслідками контроль може  бути  як  обов’язковим,  так  і

факультативним.

      За  формою  розрізняють  абстрактний   і   конкретний   конституційний

контроль.  За  абстрактним —  питання   про   відповідність   певного   акта

Конституції розглядається поза конкретними  обставинами  його  застосування.

Орган конституційного контролю в такому  разі  підтверджує  конституційність

даного акта або позбавляє його юридичної сили. Цей вид  контролю  може  бути

як попереднім, так і наступним.

      При створенні Конституційного Суду України дискутувалось питання; який

варіант  кращий —  спеціальний  конституційний  суд  чи  покладення  функцій

конституційного контролю на загальні суди?  Обрано  першу  модель,  оскільки

загальні  суди   традиційно   пристосовані   до   вирішення   цивільних   та

кримінальних справ на основі норм  цивільного  й  кримінального  права.  Але

Конституційний  Суд  України  повинен  вирішувати  справи  на  основі   норм

конституційного права.

      Конституція України (ст. 147) визначає Конституційний Суд  України  як

єдиний   орган   конституційної   юриспруденції   в    Україні.    Завданням

Конституційного Суду є  гарантування  верховенства  Конституції  України  як

Основного Закону держави на всій території України.

      Конституція України виділяє норми про  Конституційний  Суд  України  в

окремий розділ. Цим підкреслюється  значення  Конституційної  юриспруденції.

Тобто  за  допомогою  Конституційного  Суду  може   бути   нарешті   здолане

становище, коли розуміння закону  окремим  державним  відомством,  могло  не

відповідати духу і букві закону, порушувати конституційні права особи!

              1 Що таке Конституційний Суд і який його статус?

      Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної  юрисдикції

в Україні,

      Конституційний Суд України вирішує питання про  відповідність  законів

та інших правових  актів  Конституцій  України  ї  дає  офіційне  тлумачення

Конституції України та законів України (Ст.147 Конституції України).

      Конституційний  Суд  України  є  юридичною  особою,  має  печатку   із

зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням  (Ст.  1  Закону

про Конституційний Суд України).

      Конституційний Суд України є судовим органом зі специфічними функціями

та ознаками. Це не просто орган, що здійснює правосуддя. Це інституція,  яка

наділена  повноваженнями  конституційного  контролю,  який  реалізується   в

судовому порядку.

  2 Які нормативні акти України регулюють діяльність Конституційного Суду?

      Статус  Конституційного  Суду,  основні  засади  його  формування   та

діяльності визначаються  Конституцією  України  (Статті  147-153,159).  Крім

Конституції України, порядок організації і діяльності  Конституційного  Суду

України,  процедура   розгляду   ним   справ   визначаються   законом   "Про

Конституційний Суд".

      Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують  організацію

його внутрішньої роботи відповідно до Закону "Про Конституційний  Суд"  (Ст.

З Закону).

                  3 Які повноваження Конституційного Суду ?

      Повноваження  Конституційного  Суду  України   визначаються   Статтями

150,151 Конституції України та Статтею 13 Закону "Про  Конституційний  Суд".

Відповідно до цих норм Конституційний Суд України  приймає  рішення  та  дає

висновки у справах щодо:

      1) конституційності (відповідності  Конституції  України)  законів  та

інших правових актів  Верховної  Ради  України,  актів  Президента  України,

актів Кабінету Міністрів України, правових акті  Верховної  Ради  Автономної

Республіки Крим;

      2) відповідності  Конституції  України  чинних  міжнародних  договорів

України або тих  міжнародних  договорів,  що  вносяться  до  Верховної  Ради

України для надання згоди на їх обов’язковість;

      3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи

про  усунення  Президента  України  з  поста  порядку  імпічменту  в  межах,

визначених Статтями 111 та 151 Конституції України;

      4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

      5) відповідності Статтям  157,158  Конституції  України  законопроекту

внесення змін до Конституції та нормативних актів  Президії  Верховної  Ради

України.

      Як визичається юрисдикція Конституційного  Суду  України?  Конституція

України прийнята 28 червня 1996 року.

      Але більшість законів в Україні  ухвалена  до  прийняття  Конституції.

Постає запитання — чи  може  Конституційний  Суд  розглядати  правові  акти,

прийняті   за   часів   дії   попередньої   Конституції   на   предмет    їх

відповідальності    нинішній?    Аби    розв’язати    питання     юрисдикції

Конституційного Суду у цій ситуації, розділ 4.  Закону  "Про  Конституційний

Суд України" разом із рішенням уже власне Конституційного Суду  №2  -зп  від

23.06.97р. встановили, що юрисдикція Конституційного Суду України  з  питань

про відповідність Конституції України (конституційність) поширюється на:

      1) закони України та інші правові акти Верховної  Ради  України,  акти

Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти  Верховної

Ради  Автономної  Республіки   Крим,   прийняті   після   набуття   чинності

Конституції України;

      2) закони  України  та  інші  правові  акти  Верховної  Ради  України,

нормативні акти Президії Верховної Ради України,  акти  Президента  України,

акти Кабінету Міністрів України,  правові  акти  Верховної  Ради  Автономної

Республіки Крим, прийняті до набуття чинності Конституції України;

      3) усі чинні міжнародні договори України або ті  міжнародні  договори,

що  вносяться  до  Верховної  Ради  України  для   надання   згоди   на   їх

обов’язковість.

4 Чи може Конституційний Суд вирішувати питання за власною ініціативою або

                   на прохання суб’єктів права в Україні?

      Конституція та ЗКС не передбачають випадків, за  якими  Конституційний

Суд за власною ініціативою може порушити  справу  з  питань,  віднесених  до

його компетенції.

      Конституційний Суд не вирішує питання щодо  законності  актів  органів

державної  влади,  органів  влади  Автономної  Республіки  Крим  та  органів

місцевого самоврядування, а також інші  питання,  віднесені  до  компетенції

судів загальної юрисдикції (Ст.  14  ЗКС).  Тобто  Конституційному  Суду  не

підвідомчі питання, які можуть  бути  розв’язані  в  загальних  судах  чи  в

адміністративному порядку, він не є "судом у останній  інстанції",  в  якому

можна оскаржити рішення Верховного Суду України.

      Конституційний Суд розглядає лише ті питання і лише за зверненням  тих

суб’єктів,  які  прямо  визначені  Конституцією  України  та  Законом   "Про

Конституційний Суд ".4

                  5 Склад і структура Конституційного Суду.

      Конституційний  Суд  України   складається   з   вісімнадцяти   суддів

Конституційного Суду України.

      Президент України, Верховна  Рада  України  та  з’їзд  суддів  України

призначають по шість суддів Конституційного Суду України (Ст.141 КУ).

      Порядок звернення до Конституційного Суду.

      Закон визначає відповідні  форми  звернення  до  Конституційного  Суду

залежно від характеру справи по якій визначені законом суб’єкти  звертаються

до Конституційного Суду.

      Формами звернення до  Конституційного  Суду  України  є  конституційне

подання та конституційне звернення (Ст.38 ЗКС).

      Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду

України   про   визнання   правового   акта    (його    окремих    положень)

неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору  або

про  необхідність  офіційного  тлумачення  Конституції  України  та  законів

України.

      Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради  України  про

дачу висновку  щодо  додержання  конституційної  процедури  розслідування  і

розгляду  справи  про  усунення  Президента  України  з  поста   в   порядку

імпічменту (Ст.39 ЗКС).

      Конституційне звернення — це письмове  клопотання  до  Конституційного

Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції  України  та

законів України з метою забезпечення реалізації  чи  захисту  конституційних

прав та свобод людини і громадянина, а також  прав  юридичної  особи  (Ст.42

ЗКС).

      Отже я вважаю, що Конституційний Суд України  відіграватиме  ще  більш

значну роль у житті  нашої  держави  за  умови,  коли  про  його  діяльність

знатиме якомога більше людей, коли кожен розумітиме  роль  і  місце  суду  в

системі   влади   в   Україні   й   можливості    використання    авторитету

Конституційного  Суду  в  захисті  конституційних  прав  і  свобод  всіх  та

кожного.

                                  Висновок

      Роки, що пройшли з часу проголошення Україною незалежності,  достатньо впевнено показали, наскільки важливим, особливо для держави, яка  переходить до нового суспільного устрою, захищає принципи демократії та  громадянського суспільства, є  існування  Основного  Закону  держави,  її  Конституція,  що відповідає цим ідеям.

      Україна дійсно вистраждала свою Конституцію, демократичну  Конституцію яке повинен виконати  наш  народ, —  поступово,  на  демократичних  засадах, неухильно   керуючись   принципами   Права   і   Справедливості,   поступово впроваджувати в  країні  засади  громадянського  суспільства,  демократичної соціальної правової держави. Ці завдання  повинні  бути  головними  у  житті

нашого народу, громадян вільної України.

      Ще раз наголошуючи на тому, що Конституція України є Основним  Законом держави необхідно  вказати  інша  психолого-ідеологічну  спрямованість  цієї тези. Конституції завжди справляли не тільки юридичний вплив на процеси,  що відбуваються у суспільстві.  За  певних  умов  вони  виконували  соціальне — інтегруючу роль. Ця роль не може бути здійснювана без  виховання  поваги  до держави, без сформування у громадян своєрідного  державницького  "рефлексу".

Для нас вирішення усіх цих питань є гостро актуальним.

      Водночас  слід  наголосити,  що  визначення  Конституції   України   і формування її змісту  як  Основного  Закону  держави,  аж  ніяк  не  означає одержавлення суспільного життя або потяг до нього. Навпаки,  зорієнтованість нормативне —  регулюючої  ролі  Конституції  у  суспільстві  насамперед   на державу засвідчує про намір розвиватися у напрямі до  сформування  реального громадянського   суспільства.   А   суспільство   лише   тоді   набуде   рис громадянського, коли воно само і кожна особа в ньому стануть  самоцінними  і достатньо  автономними  від  прямого  впливу  держави  держава  стане   його

справжньою складовою.

      Прийняття  Конституції,  яка   увібрала   в   себе   світовий   досвід

державотворення, зафіксувала основи міжнародного співробітництва,  є  першим і серйозним  кроком  на  цьому  шляху.  Тому  цілком  зрозумілим  є  те,  що міжнародне співтовариство  визнало  важливість  прийняття  Основного  Закону нашої держави.

      Конституція  України  створила   умови   для   практичної   реалізації закладених  у  її  тексті   принципів.   Оскільки   останні   є   нормативне закріпленими, то вони як й інші норми Конституції,  мають  найвищу  юридичну силу та є нормами прямої дії. Отже, можна звертатися  до  суду  за  захистом своїх прав, посилаючись безпосередньо на принципи конституційного права.

      З іншого боку, Конституція не має чіткого механізму, який забезпечував би  підпорядкованість  принципам  конституційного  права  інших  його  норм, оскільки  всі  норми  Конституції  мають  однакову  юридичну   силу —   Таке становище породжує можливість  ігнорування  принципів  названого  права  при зміні інших норм  галузі.  В  цьому  випадку  доцільно  навести  як  приклад Конституцію Російської Федерації, в якій даний механізм  реалізовано  у  ст.

16 таким чином:  "1.  Положення  цієї  глави  Конституції  складають  основи конституційного ладу Російської Федерації і не можуть  бути  змінені  інакше як у порядку, встановленому цією Конституцією.

      2.НІЯКІ інші положення цієї Конституції не можуть  суперечити  основам конституційного  ладу  Російської  Федерації  "Вчені  юристи  вважають,   що приблизно такого ж механізму потребують і принципи Конституції України.

      За своєю сутністю Конституція України  виходить  із  загальнолюдських, загальнонародних інтересів і потреб. Це акт, котрий на  найвищому  правовому рівні закріплює певний баланс інтересів усіх соціальних верств  суспільства, націй, етнічних груп. Усі люди є вільними і  рівними  у  своїй  гідності  та правах. Конституція не допускає жодних привілеїв  чи  обмежень  за  ознаками раси, політичних,  релігійних  та  інших  переконань,  статі,  етнічного  та

соціального походження.

      Отже, наша Конституція побудована на засадах, що найвищою  цінністю  в державі  є  людина.  Але  норми  записані  в  ній,  не  завжди  відповідають дійсності тому Конституція має постійно удосконалюватись, щоб  справді  бути Конституцією для народу.

                                 Література

      1. Погорілко В.Ф. Конституційне право  України —  Київ  Наукова  думка

1999р.

      2.  Авер’янов  В.Б.  Коментар  до   Конституції   України —   Інститут

законодавства Верховної Ради України Київ 1996р.

      3. Мелащенко В.Ф.Основи Конституційного права України —  Київ  Вентурі

1995р.

      4. Нор В., СтецюкП. Конституція — Основний Закон України у  запитаннях

і відповідях — Абрис Київ 1997р.

      5. Лисенков С.Л. Конституція України:  матеріали  до  вивчення —  Київ

Либідь 1997р.

      6. Біленчук П.Д.,Кампо  В.М.  Основи  конституційного  права  України:

навчально-методичні  матеріали  для  викладачів   та   студентів   юридичних

спеціальностей — Київ Вентурі 1997р.

      7. Медведчук  В.В.  Конституційний  процес  в  Україні  і  організація

державної влади та місцевого самоврядування -Київ Україна 1996р.

      8. Мироненко О.М. Історія Конституції України -Київ ін Юре 1997р.

      9. Шемшученко Ю.С., Мурашин Г.0. Конституційний Суд України  -Київ  іе

Юре 1997р.

      10. Ткачук А. Знайомтесь: Конституційний Суд  України  -Київ  Інститут

демократії ім. П.Орлика 1998р.

      11. Конституція України.

      12. Голос України 1996р. 22 жовтня / про Конституційний  Суд  України:

Закон України

      13. Голос України 1999р №59 / Конституційний  контроль  у  політичному

ракурсі.

      14. Право України 1999 №1 / Верховенство закону як принцип Конституції

України.

      15. Право України  1998р.№8/  Конституційне —  правове  регулювання  в

Україні.

      16. Право України 1998р. №5/ Окремі питання поділу влади і  юрисдикція

Конституційного Суду України.

      17.   Право   України   1998р.   №2/   Питання   теорії   і   практики

конституціоналізму в Україні.

      18. Право  України  1996р.№9  /  Конституція —  фундаментальна  основа

подальшого розвитку законодавства і правової системи України.

      19. Віче 1998р. №9 / Конституція У країни. Традиційне і нове.

      20. Закон і бізнес  1998р.  №42  /  Конституція  та  напрями  розвитку

національного законодавства.

-----------------------

[1] Медведчук В.В.Конституційний процес в Україні

[2] Погорілко В.Ф. Конституційне право України

[3] Мироненко О.М. Історія Констиуції України

Теоретичне питання:
1. Конституція України як джерело кримінально-процесуального права
Демократичні перетворення, що відбулися в нашій країні, прийняття Конституції України (1996 р.), курс на проведення правової реформи обумовили перегляд традиційних уявлень юридичної науки радянського і сучасного періоду про право і його джерела, у тому числі джерела такої галузі, як кримінально-процесуальне право. Тривале панування позитивістського праворозуміння визначило ставлення юриспруденції до форм вираження правових норм. Конституція має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (далі — Конституція) і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції). Наведені положення не усувають необхідності розкриття правотворчого та системоутворюючого потенціалу Конституції у сфері кримінального судочинства, виявлення її місця та ролі в системі джерел кримінально-процесуального права.
З метою забезпечення виконання країнами — учасницями Конвенції про захист прав та основних свобод людини (Рим, 1950), яка була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. (далі — Конвенція), створено Європейський Суд з прав людини. Юрисдикція Європейського Суду з прав людини (ст. 45 Конвенції) поширюється на всі справи, що стосуються тлумачення та застосування цієї Конвенції і які Високі Договірні Сторони передають йому на розгляд відповідно до ст. 48