Завідомо незаконне затримання (кримінально-правовий аспект)

Завідомо  незаконне затримання

(кримінально-правовий аспект) 

     Прийнята 28 червня 1996 року Конституція України [1], будучи політико-юридичним та ідеологічним фундаментом реформи правової системи  України, у ст.ст. 3 і 29 заклала підґрунтя  створення в галузевому законодавстві  дієвих правозахисних механізмів, які б забезпечували захист невід’ємного права людини, як право на свободу та особисту недоторканність. Забезпечення зазначених гарантій покладено на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру й суд. Саме правозастосовна діяльність цих органів у сфері кримінального судочинства, здійснювана в режимі неухильного, чіткого і якісного виконання вимог законів та інших нормативних актів, повинна створити необхідні умови для вирішення завдань правосуддя, основною метою якого є реальне утвердження в суспільстві верховенства права, сутність якого полягає в тому, що права людини та основоположні свободи є тими цінностями, що формують зміст і спрямованість діяльності держави [2].

  Разом із тим, зрозуміло, що для успішного виконання такої ролі повинні існувати відповідні фактори, які покликані забезпечити ефективність діяльності органів правосуддя та запобігти вчиненню проти нього протиправних дій, що перетворюють правосуддя із засобу захисту суспільних інтересів у об’єкт злочинних посягань, який, зазнаючи агресивного впливу діянь антисоціальної спрямованості, сам потребує охорони, а отже, об’єктивно втрачає правозахисні властивості. При цьому вчинення таких дій службовими особами, безпосереднім призначенням яких є охорона законності та забезпечення реалізації конституційних принципів, дискредитує всю правозахисну систему держави, обертаючи правосуддя в його антипод, що породжує конфлікти та зневажає права людини.

     Тому  поряд із низкою процесуальних норм, якими закріплено формальні вимоги щодо порядку застосування правообмежувальних процедур, окреме місце в системі правових гарантій посідають кримінально-правові норми, зокрема ст. 371 КК України [3], як адекватний засіб запобігання та протидії спробам блокувати дієвість правозахисних механізмів і привнести безладдя у сформований правопорядок[4].

     У теорії кримінального права проблемам  відповідальності за злочини проти  правосуддя приділялася певна увага. Однак, у спеціальній літературі законодавчих новел останніх років, дана проблема майже не проаналізована. Ряд питань застосування законодавства про злочини проти правосуддя роз'яснено в постановах Пленуму Верховного Суду України: від 26 березня 1993 р. № 2 «Про судову практику у справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі»; від 26 червня 1992 р. № 3 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів»; від 4 червня 1993 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про порушення правил адміністративного нагляду». Проте в цих постановах немало неясних чи спірних положень. Без сумніву, таке становище в кримінально-правовій літературі та постановах Пленуму Верховного Суду України негативно впливає на стан практики, ускладнює вивчення відповідної теми курсу Особливої частини кримінального права України, та створює проблеми в правозастосовній діяльності владних органів на практиці.

       Під терміном затримання в статті 371 КК, слід розуміти саме кримінально-процесуальне затримання тієї особи, яка підозрюється у вчиненні певного злочину. Слід зазначити те що кримінально-процесуальне затримання та адміністративне затримання це однозначно різні поняття, і їх суттєва відмінність полягає у тому, що адміністративне затримання застосовується виключно коли є конкретні данні що саме ця особа вчинила правопорушення, а кримінально-процесуальне застосовується тоді, коли є підозра що особа вчинила злочин, за який передбачено покарання в вигляді позбавлення волі.

      Визначивши, що під „затриманням” у його кримінально-правовому аспекті слід розуміти захід процесуального примусу, що полягає в короткочасному обмеженні волі особи, підозрюваної у вчиненні злочину, слід зауважити, що в умовах сьогодення дослідження об’єктивної сторони аналізованого злочину шляхом з’ясування умов правомірності застосування цього примусового заходу має об’єктивно проблемний характер, зумовлений перш за все станом реформування, у якому перебуває зазначений кримінально-процесуальний інститут. Так, реформуючись, він уже трансформувався від невідкладної слідчої дії до тимчасового запобіжного заходу, але все ще залишається скупченням парадоксів. Причиною цього є стійке небажання законодавця інкорпорувати в галузеве законодавство положення ст. 29 Конституції України, яка чітко визначає в якості єдиної підстави затримання – рішення суду, одночасно вказуючи на винятковість випадків затримання без судового рішення в разі нагальної потреби запобігти злочину або його перепинити.

      Що  до суб’єкта даного злочину, то ним  може бути особа, діяльність якої входить  в рамки тієї процесуальної діяльності, що складає зміст такого примусового  заходу як кримінально-процесуальне затримання, тобто суб’єктами є особи виконуючі  владні функції держави.

      З огляду на це до суб’єктів завідомо незаконного затримання за ознакою  службової особи, що має процесуальне право на затримання особи, що підозрюється у вчиненні злочину, прийнято відносити  службових осіб органів дізнання, а також слідчого та прокурора.

      На  перший погляд коло суб’єктів окреслене  і чітко визначене, але все-таки є спірні питання, що до визначення суб’єкта серед кола осіб органу дізнання, це зумовлено тим, що згідно зі ст.ст. 106 та 165² КПК України, правом затримання особи що підозрюється у вчиненні злочину, згідно зі ст.101 КПК України наділені не конкретні службові особи а певні правоохоронні органи, такі як міліція, податкова міліція і т. д., це суттєво затрудняє визначення конкретної фізичної особи, яка повинна нести відповідальність.

      Але завдячуючи принципу єдиноначальності органів державної влади, характерною ознакою якого є персональна відповідальність начальника органу за прийняття рішень цим органом, суб’єктом визначається начальник органу дізнання.

      Що  ж до суб’єктивної сторони діяння, то вона служить для відокремлення  злочину від інших неправомірних  діянь. Більшість вчених які досліджували цю проблему схиляються до думки що діяння, визначене ст. 371 КК України, має характер прямого умислу, про  що свідчить така ознака як «завідомість», яка є інтелектуальною частиною прямого умислу, саме такий підхід, на нашу думку, і дозволяє відмежувати злочин від проступку, а межею буде сама «за відомість».

      На  фоні вищесказаного вбачаються спірними деякі питання щодо пропозиції окремих  працівників практичних органів, щодо криміналізації незаконного затримання особи, якщо такі дії вчинені з необережності, якщо це спричинило тяжкі наслідки.

      Розглядаючи суб’єктивну сторону діяння передбаченого  ч. 1 ст. 371 КК України неможна оминати  увагою і той факт, що при вчиненні даного злочину особа повністю усвідомлює протиправність свого діяння хоча згідно з принципом ignorantia juris non excusat¹ усвідомлення протиправності діяння традиційно не включається в поняття умисної форми вини. Тут можна згадати і про презумпцію обізнаності кваліфікованих кадрів працюючих в органах досудового слідства, прокуратурі та суді, але й законодавець не завжди надає вищеназваним органам конкретний перелік підстав, для застосування примусових заходів, найчастіше правоохоронцеві потрібно самому на підставі свого внутрішнього переконання, визначити рівень достатності підстав для застосування тих чи інших примусових заходів.

      Отже, завідомо незаконне затримання особи, повинно і надалі зберігатися  у КК України, до числа суб’єктів можуть бути віднесені лише службові особи органів розслідування, судового контролю, прокуратури та органів попереднього ув’язнення, що мають право затримувати особу за підозрою в скоєнні злочину, обирати стосовно неї запобіжний захід у вигляді взяття під варту або утримувати її під вартою. 
 

Використана  література: 

1. Конституції  України : прийнята на п’ятій  сесії Верховної Ради України  28 червня 1996 р. // Відомості Верховної  Ради України. – 1996. – №  30 – ст. 141.

2. Концепція  вдосконалення судівництва для  утвердження справедливого суду  в Україні відповідно до європейських  стандартів: схвалено Указом Президента  України від 10 травня 2006 року №  361/2006. [Електронний ресурс]. – Режим  доступу : http://zakon.rada.gov.ua/.

3. Кримінальний  кодекс України : прийнятий 5.04.2001 р., набрав чинності з 01.09.2001 р. // Відомості Верховної Ради України.  – 2001. – № 25–26. – ст. 131.

4. Мельник Руслан Іванович. Кримінально-правова характеристика завідомо незаконних затримання, приводу, арешту та тримання під вартою (ст. 371 КК України). : Дис... канд. наук: 12.00.08 - 2008.

5. Кримінально-процесуальний  кодекс України поточна редакцiя вiд 16.09.2011 на пiдставi 3393-17, чинний.