Українська національна культура в світовому контексті

      Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М. Грушевського грунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголошенні перед усім світом і практичному становленні української державності, що включає всі компоненти суспільного життя, зокрема культуру. Саме ця ідея продовжує рухати процес активізації формування нового ідейного підґрунтя всієї культури, всіх духовних чинників. Вже стало аксіомою те, що загальнолюдські цінності яскравіше виступають там, де культура творить своє, національно специфічне. 

      Разом з тим жодна національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес. 

      Не випадково, захищаючи право українців мати гідне місце серед народів світу, ще у 1918 р. український економіст М. Туган-Барановський, який зробив вагомий внесок у світову економічну науку, писав, що передусім необхідно визнати право за українцями бути синами своєї вітчизни і працювати над розвитком своєї національної культури. Тим паче, що нині у світі проживає більш як 60 млн українців, які не відмовилися від своєї мови, від своєї землі, від своєї культури. А тому, як підкреслює академік М. Жулинський, у цивілізованій багатоманітності розвитку людства ми повинні посісти своє культурно-цивілізоване місце. Для цього нам слід здійснити соціально-культурну модернізацію суспільства і відкрити перед ним багатобарвну варіантність сприйняття світу. 

      Вже у роки державної незалежності пересічному громадянинові України стає зрозумілим, що тривала дія царського і радянського імперіалізму проти всього українського відчужувала народ від традицій української культури, релігії, від національних цінностей і світових гуманітарних досягнень. Тому явно проявляється недовір'я у самих українців до своїх звичаїв і традицій, національних пріоритетів. У своїй статті про державну мову, датованій квітнем 1995 p., доктор філософських наук К. Шудря, виступаючи проти закріплення в законодавстві українське-російської двомовності, наголошувала, що слід найближчим часом повернути українську мову у дитячі садки, школи, вищі заклади освіти, армію, судочинство, виробничу сферу, адміністративні та державні заклади, але найголовніше — дати належну моральну оцінку зневажливому ставленню до української мови державних діячів, окремих депутатів, представників дипломатичного корпусу. Таким було становище мови великого європейського народу на четвертому році державної незалежності України. 
 

      Якщо подивитися на інші компоненти культури, то не можна не помітити і ту картину, яку зобразив колишній міністр культури І. Дзюба: «... постала реальна загроза втратити ті духовні цінності, що протягом століть надбали і передали нам як найцінніший національний скарб минулі покоління: пошкоджуються історико-культурні пам'ятки, розкрадаються світового значення скарби, гинуть народні промисли, руйнуються клуби та будинки культури, убожіють бібліотеки, розпадаються колективи, від'їздить з України чимало кращих митців». Найбільш доказовим аргументом у цьому є те, що книжковий ринок України заполонили російськомовні книги, в газетних кіосках переважає преса російською мовою. Хоч уже й видано немало творів з історії України, однак їхній тираж був мінімальний і до широкого загалу не доходив, їх не вистачало навіть студентам вищих закладів освіти та учням шкіл. До цього часу не створена система державної координації випуску та реалізації літератури. 

      Низка проблем в культурному будівництві потребувала правового забезпечення його здійснення. Не було враховано досвід сучасних розвинених країн у визначенні пріоритетів у процесі побудови постімперсь-кої демократичної цивілізованої держави. Наприклад, досвід таких держав, як Німеччина, Японія, США, свідчить, що не можна ставити на передній план лише економічні засоби. 

      Протиставлення економічного і політичного розвитку культури неможливе, оскільки без розвитку саме культурних засад державотворчої, економічної та політичної діяльності неможливим видається і національне відродження України. Культура має входити до первинних чинників державного влаштування, а не до вторинних після економіки й політики. Поняття культури в епоху відродження не може обмежуватися культурно-мистецькою сферою, а включає ціннісні орієнтації, регулює тип і спосіб мислення, диктує ту чи іншу картину світу, суспільства, держави, особистості. Глибокі культурні реформи неможливі без зміни свідомості народу, який проголосив свою незалежну державу. 

     Безперечно, що сучасна Україна успадкувала від попередніх часів певну систему культурних і просвітницьких закладів, творчих об'єднань, спілок, колективів, які мають відповідну інфраструктуру. Поряд з тим входження культурного процесу в Україні в загальносоюзну систему обумовило значні негативні наслідки у фаховій оптимізації осередків культури, надмірну централізацію культурно-освітніх закладів та програм їх культурних заходів, що гранично обмежувало можливість усвідомлення українським народом своєї історії, культури, етнографії, досягнень з усіх галузей знань і сучасної науки. 

     Природно, що в умовах панування однопартійної політичної структури і моноідеологічної системи з орієнтацією на «старшого брата» насувалась лавина небаченої світом догматизації культурно-освітньої роботи. Це не могло поставити українську культуру на рівень з передовим світом. Згадаймо, якщо ХІХ ст. увійшло в історію національно-визвольних змагань як «весна народів», то кінець XX ст. ознаменувався розпадом останніх на планеті імперій під гаслом національно-визвольної боротьби внаслідок піднесення національної свідомості. Щоб Україна стала повноправним членом світового співтовариства, потрібно було у всіх сферах, особливо в культурно-освітній, здійснювати розбудову демократичної української державності. До цієї роботи взялися ряд політичних партій і рухів. Активний націоналістичний рух в Україні в 90-ті роки теж почав активно допомагати процесові загальної демократизації суспільних відносин, адже відомо, що усюди в країнах колишнього комуністичного блоку розвиток саме націоналістичного руху привів до зацікавленості власною історією та національною культурою. 

     На терени України перенесли свою діяльність Організація українських націоналістів та Конгрес українських націоналістів. Національно-демократична преса, зокрема журнали «Розбудова держави», «Неопалима купина», «Український засів», альманах «Хроніка-2000», газети «Українське слово», «Шлях перемоги», «Народна газета», «Нас» допомагають формувати у громадян загальнолюдське розуміння патріотизму та справжньої дружби і співробітництва між народами на основі розвитку і утвердження власної культури. 

     Відроджуючи і розвиваючи українську культуру, всі державні інституції повинні розраховувати на національну ідею, національний характер і духовні підвалини одного з найбільших народів Європи. Як влучно зазначив Ш. Монтеск'є: найкраще ми робимо те, що робимо вільно й у згоді з нашим природним генієм. 

      По-перше, це дасть змогу перешкоджати намаганням проімперських сил розколоти український народ за етнічною, мовною та ідеологічною ознаками. 

     По-друге, інтенсивніше запроваджувати поряд з політичною освітою різних верств населення України на основі українознавства в кожному селі, районі, місті широку культурницьку і мистецьку діяльність; відроджувати як у побуті, так і в усьому суспільному житті звичаї та традиції українського народу і національних меншин, народні та релігійні свята. 

      Лише знання власної історії та культури може дати громадянам України силу позбутись культурного невігластва, повернути втрачену самосвідомість. 

      По-третє, формуючи національну еліту, спираючись на наявні інтелектуальні сили українського народу, наповнити українську суспільну свідомість національним змістом, витіснити з неї комплекс меншовартості перед іншими народами, зневіру у власних силах. Цим закладалась основа для поступового повернення громадянам відчуття власної національної гідності, усвідомлення себе творчими особистостями, активними учасниками побудови Української держави і її входження у повноправні члени світового співтовариства. В незалежній державі неминуче настане той час, коли український народ подолає занепад в економіці, в системі освіти і культури, інфляцію, ідейний хаос, деморалізуючі рецидиви, зростання злочинності тощо. 

      По-четверте, сформувати в суспільстві імідж громадянства української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим державам. Зваживши на те, що українська культура і надалі розвиватиметься в багатомовному середовищі культур національних меншин, виникла гостра потреба виховати національну і соціально-класову толерантність як можливість уникнути соціальних конфліктів і громадянської війни. Засобами культури і освіти утверджувати свободу слова, совісті як чинників подолання труднощів посттоталітарного періоду. 

      За роки незалежності відбулися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Воно простувало від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду. 

      Однак маса першого перекривала паростки останнього. У 1991 — 1994 pp. культурна політика в Україні залишалась патерналістсько-просвітницькою, тобто залежною від держави, що певною мірою відбилося в «Основах законодавства України про культуру» (лютий 1992 p.), де на потреби розвитку культури передбачалось виділяти 8 відсотків валового національного доходу. Життя показало нереальність цих планів. Через гостру фінансову кризу реальні державні асигнування на культуру у 1993 р. становили 1,8 %, у 1994 р. — 1,3 %, а на 1995 р. прогнозувалось в обсязі не більш як 1 % бюджету. Не реалізовані також положення про пільгове оподаткування спонсорства. 

      Інерційна державна культурна політика виявилась згубною. Пошуки альтернативних шляхів її функціонування привели до того, що колегія Міністерства культури у жовтні 1994 р. розглянула Основні положення концепції державної культурної політики, які були винесені на широке громадське обговорення. 

      У взаєминах Української держави з культурою цей документ виходив з потреби подолання двох головних небезпек: 1) надмірного патерналізму держави, бо за умов бюджетної кризи держава підтримувала б тих митців, які обслуговували її на цьому відтинку часу. Така політика не сприяла б піднесенню суто національної культури, оскільки ніхто не може гарантувати, яка політична сила прийде до влади; 2) відходу держави від регулювання процесів у сфері культури. Це загрожувало цілковитою культурною колонізацією, руйнуванням інфраструктури галузі культури, що загрожувало подальшому існуванню самостійної Української держави. 

      Отже, виходячи з визначених проблем відродження української культури в умовах початкового періоду незалежності України, розглядаючи її в контексті світового культурного процесу, можна зробити висновок, що український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури для: 1) піднесення національного престижу; 2) створення освітньо-виховної галузі культури з метою відродження у свідомості народу духовно-моральних універсалій національної культури, піднесення національного самоусвідомлення громадян, консолідації їх в єдину політичну націю; 3) побудови індустрії культури для посилення ділової активності трудящих в містах і селах, що зазнали культурного занепаду. Лише таким чином український народ зробить свій вагомий внесок у культурну скарбницю світової цивілізації, адже, як свідчить аналіз минулої історії, «всяке відречення од змагань до національно-політичної незалежності йшло все в парі з національною руїною, із занепадом національної культури і найстрашнішим для нас ренегатством найбільш активних верств українського народу». 
 

Висновок

     Сутність та історія культури українського народу пеки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихологічних, геополітичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й історична зміна типів української національної культури.

     Протягом століть український етнос розвивався у несприятливих умовах.        Імперські та тоталітарні режими економічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійливих процесів.