Аналіз прозового твору П.Куліш «Чорна рада»

 

 

 

 

 

Аналіз прозового  твору

П.Куліш «Чорна рада»

 

 

Студентки групи  УАФ -11

Приходько Тетяни

 

 

 

 

 

 

 

 

1,2.Пантелеймон Олександрович Куліш - письменник, історик, етнограф, журналіст, перекладач, літературознавець, видавець, котрий був найвизначнішим представником “нової української інтелігенції”, що стояла у витоків вітчизняного культурного відродження. Навіть в умовах обмеження інтелектуальної свободи Російською імперією він доклав чимало особистих зусиль для вивчення і популяризації української історії, мови, культури. Феномен П.О.Куліша перебуває на межі різнопланових сфер суспільного буття й творчої діяльності - історії, літератури, публіцистики, культурології. Він стояв у витоків філософії української ідеї, яка є результатом рефлексії національної свідомості та розв'язує життєві питання щодо буття, самовизначення і самореалізації нації. Стимулом для нього було збереження традицій української культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він раніше від багатьох почав розглядати історію й культуру України в загальноєвропейському контексті, що є особливо актуальним на сучасному етапі. Це переконання було його життєвим кредо, головним стрижнем діяльності та творчості, підґрунтям його україноцентричного світогляду. Величезну працю П.Куліша, котра доводила оригінальність і неповторність української культури у цілому й таких її складових частин, як релігія, історія, мова, література, було знецінено через “надмірний націоналізм” за радянської доби, припинено видання його науково-творчого доробку, а на самого вченого було поставлене тавро “сепаратиста”.

   Епоха, в яку жив та творив П.Куліш, характеризувалася формуванням нового світогляду, серцевиною котрого була національна ідея. Вона визначила культуру як головного носія національної окремішності й детермінанти вітчизняної історії. 
   Саме П.Куліш взяв на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм котрих було селянство. Антропоцентризм, притаманний його світобаченню, зумовив сприйняття навколишнього світу - природи, історії та культури - крізь призму переживань, бажань, потреб людської особистості. Для П.Куліша його уособлює Україна. Це для останнього екзистанційний стан буття. У суті його поезії лежить міфологічне мислення і сприйняття України; в історіософському баченні письменника українська тема широкому смислі являє собою надзвичайно цілісну, майже герметичну символічну систему, що відбиває глибинні особистісні й “універсальні” істини; йому притаманне зображення України в трьох головних стадіях, з яких давнє минуле й майбутнє являє собою світ гармонії, а середина, тобто тогочасний йому світ, - це світ глибокої дисгармонії. У минулому часовому просторі вона - це ідилічний край миру та гармонії. На сучасній стадії Україна прямує до морального ідеалу, а це передбачає насамперед очищення суспільства від структури й ієрархії. 
   Світ її для П.Куліша утворюють два головні компоненти - це українське село і козаччина. Якщо другий уособлює минуле, то перший - передусім світ сакрального ідеалу, котрий витворює модель України як ідеальної” дійсності. Але до такої картини він не зводиться. Світ села, України - це світ, у своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається П.Кулішем як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані. Таким же конфліктним уявляється йому й минуле, котре уособлює світ козацтва. Разом із тим заповітною мрією П.Куліша було створення самостійної української держави, віру у відновлення якої - шляхом духового, культурного відродження суспільства - він висловив іще 1843 р. в “Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького” та проніс через усе життя: “... Народ, поселенный Богом в прекраснейшей и обильнейшей стране, рано или поздно явится царем, достойным пышного царства. Пусть только малороссияне почувствуют, какую душу они носят в своем теле, ... они воскреснут духом ... внезапно подымутся, заговорят языком божественным, они преобразятся”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Створення в 40-х роках XIX ст. історичного роману "Чорна рада" було значною подією в історії української літератури. Джерелами твору була народна творчість та козацькі літописи. Події, змальовані в ньому, відбуваються після смерті Богдана Хмельницького, коли на Україні загострилася боротьба за гетьманування. Претендентами на гетьманську булаву виступають представники різних політичних орієнтацій, в тому числі й представник польсько-щляхетської — Павло Тетеря. На Лівобережній Україні козацька старшина, ворожа польській орієнтації, вислала на посаду гетьмана переяславського полковника Якима Сомка. Сомко дотримувався програми об'єднання Правобережної і Лівобережної України в тісному союзі з Росією і здійснював старшинську політику, намагаючись приборкати народні рухи. Такою політикою було незадоволене міщанство та незаможна частина козацтва. Вони висунули на посаду гетьмана кандидатуру Івана Брюховецького.  
 
Ця складна політична боротьба призвела до Чорної ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто наказного (тимчасового) гетьмана Сомка і обрано Івана Брюховецького. В раді, крім козацької старшини, брали участь запорожці, селяни, міщани ("чернь"), тому її й названо Чорною радою. Невдовзі Брюховецький не тільки виявив зневагу до народних мас, а й став на шлях зради, за що був покараний козаками.  
 
У цей час по Україні почалися повстанські рухи незадоволеного селянства. Значну роль у них відігравали міські ремісники, дрібне міщанство. Ці антифеодальні рухи були спрямовані проти заможної старшини і її ставлеників — гетьманів. Ворогування між окремими групами козацької верхівки, боротьба між претендентами на гетьманську булаву — все це було характерним для того часу. Такі історичні події лягли в основу роману "Чорна рада".