Шпаргалка по "Теорія соціальної комунікації"

№2 Комунікаційні аспекти еволюції культури.  
 
Культура будь-якого суспільства є, по-перше, культурною спадщиною (сукупністю матеріальних та духовних культурних цінностей), по-друге, культурною діяльністю, спрямованою на створення, збереження, поширення та освоєння культурних цінностей. Отже, культура = культурна спадщина + культурна діяльність. В свою чергу, культурна діяльність складається із творчості (створення культурних цінностей) + соціальної комунікації (збереження й поширення культурних цінностей) + практичне використання (освоєння) цих цінностей. Таким чином, соціальна комунікація це невід’ємна частина культури, а еволюція світової культури, в той же час, є соціально-комунікаційною еволюцією.  
 
У процесі еволюцію культури виділяють п’ять етапів, що тісно пов’язані з комунікаційними аспектами. 1. Пракультура (1,5 млн. р. т. н. – 40 тис. р. т. н. ) – період антропосоціогенези, коли предки людини почали виготовляти кам’яні знаряддя праці й розвинули мову. 40 тис. р. т. н. з’явилась людина сучасного вигляду, творець власної культури. В цей період виникли перші чотири комунікаційні канали. Два природні канали – невербальний і вербальний. 2. Археокультура ( 40 тис. р. т. н. – ІІІ тис. р. до н. е. ) – охоплює період верхнього палеоліту, мезоліту й неоліту, коли в первісних общинах дістала розвиток не тільки матеріальна, а й духовна культура (міфологія, релігійні вірування, образотворче й музичне мистецтво). Розвиваються перші штучні комунікаційні канали – іконічний та символьний. 3. Палеокультура (ІІІ тис. до н. е. – ХV ст. ) – це час виникнення перших цивілізацій, розвитку античної й середньовічної культури. Важливими віхами культурного прогресу людства на той час були - перші ієрогліфи й друкарський верстат Й. Гутенберга. У цей період виникли такі нові комунікаційні канали як упорядкована писемність та художня література. 4. Неокультура ( ХV – середина ХХ ст. ) – коли західноєвропейська культура пройшла стадії Високого Відродження, Просвітництва та модернізму. У цей період з’являються такі нові комунікаційні канали як книгодрукування, періодика, перші технічні канали (телеграф, телефон, радіо). Завершується він появою телевізійного комунікаційного каналу. 5. Період постнеокультури розпочався в середині ХХ ст. й продовжується по наш час. Це комп’ютерний світ з мультимедійними глобальними комунікаційними каналами й культурною спадщиною, яка зберігається в пам’яті комп’ютерних мереж. Сьогодні відбувається перехід до часу панування електронних комунікацій, що витіснять документну комунікацію на периферію суспільного життя. В цей час виникають такі нові комунікаційні канали як комп’ютер, Інтернет, супутниковий зв’язок та інші.  
 
Звідси випливає, що на всіх етапах розвитку культури простежується закономірність: вдосконалення комунікаційний каналів супроводжувалось суспільним прогресом, а суспільний прогрес, в свою чергу, стимулював розвиток комунікації.

№ 5 Буденне та наукове розуміння поняття "комунікація".  
 
B нашій країні можна простежити за довідковою літ-рою,опуб. у 18ст серед довідковою500 іншомовних слів вперше зустріч. слово" К"-це переговори і повідомлення. В 19ст. в толковом словнику Даля-"К"-пути,дороги,способы святи разных мест. В радянські часи К не визнавалася,засуджув. як буржуазна наука;у словнику 1986р. "К"-це категорія ідеологіч. філософії. У сучасних енциклопедіях і словниках надається 2 значення "К":1)шляхи сполучення;2)спілкув-ня,передача інфо від однієї люд. до іншої. Незважаючи на наукові визначення К під ними ротипа зуміють таку Ком-ну діял-ть,що може бути визначено наступною схемою:1учасник комуні кант(суб’єкт);2уч. повідомлення(об’єкт);3уч. реципієнт(суб’єкт). К має такі відмінні ознаки:а)у якості учасників К 2 суб’єкти,які можуть бути і особи,і групи,і сус-во. б)обов’язковим учасником К є об’єктом,який передається. в)К повинна бути доцільною,функціон-ю,мати певний смисл. Існує 4 типа К: а)матеріальна(транспортна); б)генетична(біологічна); в)суспільна(суспільна). Смислова К відбувається через людину. Тому смислова К –це рух смислів в соц. часі і просторі.  
 
Слово "комунікація" походить від латинського "соmmunicatio", що означало "наділяти". "розділяти" чи "робити спільним". В Стародавньому Римі воно не було пов’язане зі здатністю людей спілкуватися за допомогою символів, чи з ідеєю порозуміння. Як і в латинській мові, в англійській – одне з основних значень "комунікації" передбачає наділення, що також може означати "участь", як у слові "соmmunicant"(той, хто причастився), - особа яка стала частиною священної спільності.  
 
Буденне тлумачення комунікації, що сформувалося в наш час можна простежити за довідковою літературою. У першому словнику іншомовних слів "Лексикон вакабулам новым по алфавиту", який вийшов в Росії у ХVІІІ ст. за редакцією Петра І, серед 500 нових слів наводиться й "комунікація" у значенні "переговор", "сообщение". В "Толковом словаре живого великорусского языка" В. Даля (1881 р. ) слово "комунікація" тлумачиться як "шляхи, дороги, засоби зв’язку місць". Саме в такому контексті використовував його М. Гоголь, який, одному із творів, писав: "Невський проспект є загальна комунікація Петербургу".  
 
З початку ХХ ст. слово "комунікація" використовується в багатьох сферах людської діяльності. Поступово викристалізувалося сучасне розуміння терміну "цивілізація", яке в загальнокультурному контексті інтегрується в значеннях: а) передача чогось в просторі або шляхи сполучення, а також мережі підземного господарства; б) форми зв’язку – сигнального, електромагнітного, світлового, звукового або засобів – мови, письма телеграфу-телефону-факсу, креслень, книг, інструкцій і т. п. ; в) міжособистісне спілкування, засноване на прагненні до взаєморозуміння або на простому взаємоінформуванні; в) масова комунікація як процес обміну інформацією через використання технічних засобів масової інформації (преса, електронні ЗМІ, кіно, Інтернет).  
 
На сьогодні в світі існує понад 160 дефініцій поняття комунікації. Зростання інтересу до поняття та явища комунікації зумовлене "спалахом-вибухом" комунікації в ХХ ст. Термін "комунікація" використовується багатьма суспільними, біологічними, технічними науками. При цьому найчастіше використовується елементарна схема комунікації.  
 
Елементарна схема вказує, що комунікація передбачає наявність не менше трьох учасників: суб’єкт, який передає повідомлення (комунікант) – об’єкт, що передається (повідомлення) – суб’єкт, який приймає повідомлення (реципієнт).  
 
Отже, комунікація – це різновид взаємодії між суб’єктами, об’єднаними спільним об’єктом. Характерними рисами комунікації є наступні ознаки: а) в якості учасників комунікації виступають два суб’єкта, якими можуть бути: окрема людина або група людей, чи суспільство в цілому; б) обов’язковим має бути наявність об’єкта, що передається, який може мати матеріальну форму (книга, мова, жест, подарунок), або її не мати (почуття поваги, довіри, симпатії). Особлива форма комунікації – це спілкування людини з самим собою або автокомунікація (внутрішня мова, роздуми, спогади); в) комунікації властива доцільність або функціональність, тому маячіння – це не комунікаційний акт. Звідси випливає, що комунікація це опосередкована й доцільна взаємодія двох суб’ктів. Ця взаємодія може представляти собою рух матеріальних об’єктів в трьохмірному геометричному просторі та астрономічному часі або рух ідеальних об’єктів (смислів, образів) у багатовимірному віртуальному просторі та часі.  
 
Розрізняють три багатовимірних хронотопа (просторово-часових координат). Перший, генетичний хронотоп, де відбувається рух біологічних образів та генетичних програм в біологічному часі й просторі. Другий – психічний, де існують смисли, засвоєні даною людиною, це сфера духовного життя, що формується життєдіяльністю людини. І, третій, соціальний хронотоп, де відбувається рух смислів в соціальному часі та просторі, тобто в певному людському суспільстві. Виходячи з цього можна виділити наступні типи комунікації: матеріальна (транспортна, енергетична), генетична (біологічна, видова), психічна (автокомунікація), соціальна (суспільна).  
 
Таким чином, соціальна комунікація це рух смислів в соціальному часі та просторі.

№ 6 Проблема смислу та проблема розуміння. 
 
Проблема смислу (або сенсу) була й залишається одним з ключових філософських питань в дискусіях між ідеалістами та матеріалістами. 
 
Для того, щоб об’єкт ком-ції (повідомлення) був зрозумілий реципієнту необхідно правильно (адекватно) розшифрувати ту інформацію, яка надходить від комуніканта. 
 
В цілеспрямованій, а не хаотичній соціальній комунікації комуніканти й реципієнти свідомо переслідують три мети:  
 
1). пізнавальну – поширення (комунікант) або набуття (реципієнт) нових знань і вмінь;  
 
2). спонукаючу – стимулювання інших людей до будь-яких дій або отримання необхідних стимулів;  
 
3). експресивну - відображення або набуття певних переживань і емоцій.  
 
Для досягнення цих цілей зміст комунікаційних повідомлень має включати: знання й вміння, стимули та емоції. 
 
Саме ці продукти духовної діяльності людини ми й називаємо смислами. Коли йдеться про соціальну комунікацію, мається на увазі рух в соціальному просторі й часі знань, вмінь, стимулів і емоцій. 
 
Для того, щоб почалась соціальна комунікація комунікант повинен упредметнити свої смисли, тобто втілити їх в зміст комунікаційного повідомлення. Комунікаційне повідомлення рухається в матеріальному просторі й часі, досягаючи свого реципієнта. Для того, щоб соціальна комунікація завершилася, реципієнту необхідно розпредметити смисловий зміст повідомлення, тобто зрозуміти його й включити зрозумілі смисли в свою психіку, а точніше – в індивідуальну пам’ять. 
 
У соц. ком. існує три рівні ком. розуміння: 
 
1. ком-не пізнання – реципієнт отримує нове для нього знання; комунікаційне розуміння зливається з пізнавальним й має місто комунікаційне пізнання; 
 
2. ком-не сприймання – реципієнт, який отримав повідомлення не розуміє його глибинний зміст, а обмежується лише комунікаційним сприйманням (наприклад: текст байки зрозумілий, а її мораль не зрозуміла); 
 
3. псевдокомунікація – реципієнт запам’ятовує, повторює, переписує окремі слова або речення, не розуміючи навіть поверхневого змісту повідомлення; тоді має місце псевдокомунікація, так як відсутній рух смислів, а є лише рух матеріальної оболонки знаків. 
 
Комунікаційне пізнання – це творчий пізнавальний акт, бо реципієнт не тільки усвідомлює глибинний зміст повідомлення, але й оцінює його з точки зору власних естетичних переконань й прагматичної користі. 
 
Проблему розуміння ускладнює й той факт, що воно часто супроводжується суб’ктивним тлумаченням реципієнта, який "приписує" повідомленню власні смисли, що створює ситуацію "суперрозуміння". 
 
Отже, проблема комунікаційного пізнання, ще залишається відкритою, на відміну від проблеми комунікаційного сприймання. Навіть не усвідомлюючи глибинних мотивів комуніканта, реципієнт може підтримувати діалог з ним і навіть розуміти думку автора. Стосовно "псевдокомунікації", то вона - є буденним явищем в нашому житті й часто стає причиною багатьох непорозумінь і конфліктів.

№8 Соціальний простір і час 
В соціальних комунікаціях використовують соціальний хронотоп, а не матеріальний трьохвимірний простір та астрономічний час. Адже члени суспільства мешкають в географічному трьохвимірному просторі, а час рахують за календарями, що узгоджені з рухом небесних тіл. Соціальні комунікації не мають матеріального хронотопа, а користуються умоглядним хронотопом простору та часу. Це пояснюється ідеальною природою смислів, якими оперують соціальні комунікації. Смисли належать не матеріальній, а ідеальній реальності, тому їх рух не можна простежити в земній атмосфері або виміряти будь-яким хронометром. Їх варто фіксувати ідеальними, а не матеріальними інструментами. Такими “ідеальними інструментами” є поняття “соціальний простір” та “соціальний час”. 
 
Соціальний простір – це система соціальних відносин, що інтуїтивно відчувається людьми у соціальних відносинах між ними. Соціальні відносини численні й різноманітні – родинні, службові, приятельські, товариські і т. п., тому соціальний простір є багатовимірним. Коли говорять, що людина “пішла догори”, або “опустилася на дно життя”, - мається на увазі соціальний простір. 
 
Поширення смислів в соціальному просторі означає сприймання їх особами, які знаходяться в певних соціальних відносинах з комунікантом. Він ніколи не має на меті передати повідомлення з пункту А до пункту Б, а йому важливо, щоб смисл повідомлення дійшов до соціально зв’язаних з ним людей й був ними правильно зрозумілий. В іншому випадку виходить несмислова взаємодія, а соціальної комунікації не відбувається. Так, читацьке призначення книги - це її соціально-комунікаційна адреса, а не поштова адреса, за якою направили книжку, тобто матеріально-просторові координати читача. 
 
Соціальний час – це інтуїтивне відчуття плинності соціального життя, яке переживають сучасники. Це відчуття залежить від інтенсивності соціальних змін. Якщо в суспільстві змін мало, соціальний час спливає повільно, якщо змін багато, час ніби прискорює свою ходу. Соціальні смисли (знання, емоції, стимули) мають властивість старіти, тобто втрачають цінність з часом. Але не з календарно-астрономічним часом, що вимірюється добою, роками, століттями, а з соціальним часом, що вимірюється швидкістю суспільних перетворень. Смисли старіють тому, що з’являються нові, більш актуальні смисли, що заволодівають увагою суспільства. Тому одні смисли, наприклад математичні теореми або закони фізики, зберігають свою цінність століттями, а інші, наприклад, прогноз погоди на завтра, нікого не цікавить вже через день. Рух смислів в соціальному часі – це тривалість збереження смислами своєї цінності.

№ 9 Комунікаційні дії та їх форми.

 
Комунікаційна діяльність – це завершена  операція смислової взаємодії, що проходила  без зміни учасників комунікації. Суб’єкти, які вступили в комунікацію, можуть переслідувати наступні цілі. По-перше , реципієнт прагне отримати від комуніканта деякі привабливі для нього смисли . По-друге, комуні кант прагне повідомити реципієнту деякі смисл, якіс впливають на поведінку останнього. По-третє , і комуні кант, і реципієнт зацікавлені і взаємодії з метою обміну певними смислами. 
 
Відповідно до цього існує три форми комунікаційної дії: 
 
а) Наслідування – одна з найдавніших форм передачі смислів, що використовується навіть тваринами і птахами (зоокомунікація). Під наслідуванням розуміють відтворення реципієнтом рухів, дій, звичок комуні канта. Наслідування може бути довільним або мимовільним (несвідомим). Довільне наслідування (імітація) використовується при шкільному навчанні, оволодінні новими технологіями, майстерністю. Мимовільне наслідування –головний метод первинної соціалізації дітей дошкільного віку. 
 
В суспільному житті за допомогою наслідування відбувається поширення модних новацій, популярних ідей, поглядів. Разом з тим, завдяки наслідуванню передаються традиції, звичаї, стереотипи поведінки. Можна сказати, що наслідування це один із способів існування живої соціальної пам’яті. 
 
Е. Фромм серед специфічних людських соціально-культурних потреб відзначав прагнення до уподібнення, пошуку об\єкту поклоніння, ототожнення себе з кимось більш сильним, розумним, красивим. В дитинстві діти уподібнюють себе з батьками, в дорослому віці – з літературними героями, акторами, музикантами, кінозірками. Цю потребу можна назвати потребою в кумиротворчості ( знайти або створити собі кумира). При цьому реципієнт цілеспрямовано обирає собі комуні канта й використовує його як джерело смислів, а комуні кант досить часто не усвідомлює своєї участі в комунікаційній дії. Наслідування – це такеоб’єкт-суб’єктивне відношення, де активну роль відіграє реципієнт, а комуні кант –пасивний об’єкт для наслідування. 
 
б) Діалог – форма комунікаційної взаємодії, засвоєна людьми в процесі антропогенезу при формуванні мови. Учасники діалогу ставлять один до одного як до рівноправних суб’єктів, які володіють певними смислами. Між ними складаються суб’єкт-суб’єктивні відносини, а взаємодія їх має творчий характер, в тому сенсі, що досягається соціально-психологічна спільність партнерів. Діалогова комунікація складається із послідовних висловлювань учасників, які змінюють один одного в ролі комунікатора та реципієнта. Висловлювання це не слово, не речення, не абзац, а одиниця смислу, що дозволяє відповісти на нього. Учасники діалогу спільно створюють драматургічний театр, який має односну смислову завершеність. Відносність діалогу характеризується тим, що реакція на те або інше висловлювання може проявитися в поведінці реципієнта набагато років пізніше. Література, театр, лекції –розраховані на відповідь уповільненої дії. Незавершений діалог переростає в комунікаційний дискурс, що охоплює багато суб’єктів й продовжується безкінечно. Отже, дискурс –це мультисуб’єктивний безкінечний діалог. 
 
в) Упраівління – це така комунікаційна дія, коли комуні кант розглядає реципієнта як засіб досягнення своєї мети, як об’єкт управління. У цьому випадку між комуні кантом й реципієнтом встановлюються суб’єкт-об’єктивні відносини. Управління відрізняється від діалогу тим, що суб’єкт має право монологу, а реципієнт не може дискутувати з комуні кантом, він може тільки повідомити про свою реакцію за каналом зворотного зв’язку. 
 
Управлінський монолог може бути: у формі наказу (комуні кант має власні повноваження, які визнаються реципієнтом); у формі навіювання, коли використовується примусова сила слова за рахунок неодноразового повторення одного й того ж монологу ( реклама, пропаганда, проповідь); у формі переконання, що апелює не до підсвідомих мотивів , а до розуму та здорового глузду за допомогою логічно вибудуваної аргументації. Окремою формою управлінської комунікативної дії є зараження, яке стихійно виникає в масах людей. Воно характеризується емоціональним піднесенням й агресивністю. Його джерелами можуть бути ритуальні танці, музичні ритми, релігійний екстаз, спортивний азарт, ораторське мистецтво. При зараженні велику роль відіграють підсвідомі спонукання. 
 
Діалог близький до поведінки за схемою «стимул-реакція», він не вимагає такого рівня програмування та організації, як монологічний виступ. Тому саме діалог вважається першою формою мови, що виникла ще у пітекантропів, а монологічна мова – більш пізним комунікативним досягненням, яке вимагало більш пізним комунікативним досягненням, яке вимагало більш пізнім комунікативним досягненням, яке вимагало більш високої культури мови й деяких ораторських навичок. 
 
Не варто абсолютизувати кордони між різними комунікаційними формами. Наслідування, діалог, управління можуть зливатися один з одним, доповнювати один одного. Так, будь який діалог має своєю метою управлінський вплив на свідомість співбесідників. Наслідування – це діалог, що виродився так як комунікант байдужий по відношенню до реципієнта, а реципієнт веде уявний діалог з комунікантом.