Застосування права

     Суб’єкти  використання, виконання і дотримання – державні та громадські об’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.

     Проте не всі норми держава може дозволити  реалізувати суб’єктам права  безпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можуть претендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначених законом критеріїв. Таким чином, в окремих випадках суб’єктивні права та юридичні обов’язки осіб не можуть бути реалізовані безпосередньо. Для цього потрібне втручання певного державного органу. Саме тому виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ЗАСТОСУВАННЯ  ПРАВА ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ, ЩО ВІДРІЗНЯЮТЬ  ЙОГО ВІД ПЕРШИХ ТРЬОХ СПОСОБІВ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ 

     Застосування  норм права являється однією із форм реалізації права. В першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб'єкти, які застосовують норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином, термін «застосування правових норм», який закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню.

     У юридичній літературі існує декілька визначень поняття правозастосування, а саме:

     1) це – особлива форма реалізації  права, яка здійснюється державними  та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

     2) це – владна діяльність органів  держави чи інших органів, повноваження  яких делегує держава, які видають  індивідуальні акти на основі  норм права;

     3) це – форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб’єктів. Владна діяльність компетентних органів⁴.

     Таким чином, застосування права - це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів, уповноважених на те громадських об'єднанань та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Вона полягає у встановленні формально обов'язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм

     Такий підхід до розуміння цього терміну  обумовлений і тим, що в нас  існує система писаного права, де основною формою є нормативно-правовий акт. Інші форми права — правовий звичай, нормативний договір — малорозповсюджені в республіці, а правовий прецедент офіційно не визнаний державною владою, хоча в окремих випадках фактично існує. Нині немає рації змінювати або уточнювати цей термін як в теорії права, так і в правозастосувальній діяльності, оскільки практично всі юристи розуміють його значення як застосування нормативно-правових актів.

     Якщо  сказати спрощено, то застосування правових норм — це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта — акта застосування норм права.

     Характерними  рисами застосування правових норм є  те, що:

     1) воно здійснюється у певних процесуальних формах, являє собою офіційний порядок дій. Так, у певних випадках норми, які закріплюють відповідну процесуальну форму, є грунтовно деталізовані і утворюють окремі самостійні процесуальні галузі права (кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне), в інших — передбачають тільки загальну форму правозастосувального акту. Здійснюється компетентними органами та посадовими особами, що наділені владними повноваженнями;

     2) процес застосування правової  норми складається з ряду чітко  визначених стадій і завершується  виданням передбаченого законодавством  правозастосувального акту, в якому  фіксуються індивідуально-конкретні  правові приписи;

      3) правозастосувальна діяльність базується на чітко визначених принципах законності, обгрунтованості, доцільності, що забезпечує її правомірність, справедливість та ефективність⁵;

     4) має владний характер, тому що  це діяльність компетентного  органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності;

     5) має індивідуально-конкретний, персоніфікований  характер, тому що являє собою  вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин;

     6) має творчий, інтелектуальний  характер, тому що це завжди  інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій;

     7) у своїй результативній частині  (правозастосовний акт) завжди  відіграє роль юридичного факту,  який породжує, змінює або припиняє  конкретні правовідносини (наприклад,  вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини);

     8) такі правові приписи обов’язкові  до виконання та в необхідних  випадках забезпечуються примусовою  силою держави;

      9) у цій діяльності органи правозастосування  виступають як суб’єкти управління, особи, щодо яких застосовується право, як суб’єкти управлінського

впливу, винесені рішення (правозастосовчі  акти) є засобами управління.

      Розглядаючи засотсування права, виникає запитання: в яких випадках виникає

необхідність  у застосуванні норм права?

     1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки виникають лише після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладення на інших суб'єктивних юридичних обов'язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).

     2. Коли є спір про право (у  майнових відносинах, при оподатковуванні)  і сторони самі не можуть  виробити узгоджене рішення про  наявність або міру суб'єктивних  прав і юридичних обов'язків  (поділ майна між подружжям,  вирішення спорів між учасниками цивільного договору).

     3. У разі правопорушень, тобто  коли не виконуються обов'язки, існують перешкоди для здійснення  права і необхідно вдатися  до примусових заходів (наприклад,  стягнення штрафу, конфіскація майна).

     4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

     5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої  діяльності органів держави і  органів місцевого самоврядування — вирішення кадрових питань (зачислення до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.

     6. При здійсненні державним органом,  організацією, установою яких-небудь  дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження, присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилого приміщення).

     7. При вирішенні питань, про статуси  об'єднань (реєстрація уповноваженим  органом громадських, некомерційних  і комерційних корпорацій);

     8. При вирішенні організаційних  питань (наприклад, постанова Верховної  Ради України про порядок висвітлення  роботи сесії та ін.) тощо⁶.

     Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, що правозастосування  полягає у:

     • наділенні одних учасників правовідносин  суб'єктивними юридичними правами  і покладенні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;

     • вирішенні спору про право  — про наявність або міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних  обов'язків;

     • визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ОСНОВНІ СТАДІЇ ПРОЦЕСУ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА 

     Процес  застосування норм права може починатися з ініціативи органу чи особи, уповноваженої  застосовувати правові норми, а  також за вказівкою вищестоящого органу чи за заявою зацікавлених осіб, і являє собою систему послідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування правових норм. Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до п'яти.

   Першою  стадією процесу застосування правової норми є аналіз фактичних обставин справи або встановлення юридично-значимих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб’єктів до скоєного тощо). На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення, пізнання⁷. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

• його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;

порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальним законодавством;

• знання, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною об'єктивною істиною;

   Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії застосування юридичної  норми, можна поділити на три групи:

   I. фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких юридичні норми пов'язують виникнення юридичних наслідків;

   II. дані, що характеризують правовий статус суб'єктів, що стосуються розгляду даної справи;

   III. причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення певних обставин та поведінку зацікавлених суб'єктів за цих обставин.

     Це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення, тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини у даній справі⁸.

            Друга стадія— це вибір, аналіз і тлумачення правової норми, перевірка достовірності та правильності тексту норми права, її аналіз щодо меж дії у часі, просторі та за колом осіб. На цьому етапі відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація⁹ (оцінюється конкретна життєва ситуація та встановлюється норма права, яка її регулює та підлягає застосуванню у даному випадку). Тобто відбувається поширення правозастосувальним суб'єктом законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми Тобто, юридична кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб'єктів тим ознакам, які зафіксовані у нормі права. До цієї ж стадії можна віднести і тлумачення правової норми, тобто з'ясування її змісту, хоча тлумачення можна вважати і окремою стадією застосування правової норми.