Виды правовых норм

3) Мінімальна  дієздатність. Такою дієздатністю  відповідно до ст. 14 ЦК наділені  неповнолітні, що не досягли 15 років. Мінімальна дієздатність  складається з таких елементів:                                                                                                                                            - права вчиняти дрібні побутові угоди. Такі неповнолітні є цілком неделіктоздатні. Всю відповідальність несуть батьки або органи, де він знаходиться.                                           - право самостійно вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатись ними.

4) Обмежена дієздатність. Така дієздатність можлива при умовах (ст. 15 ЦК):                     а) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;                                    б) наслідком є важке становище самого громадянина і його сім'ї.

              До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК У), тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

               Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

               В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це – суть угоди. Іноді для укладання угод, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії, як то передача речі і т.п. Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмово, поведінкою (???? дії), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством (юридичного значення набуває факт відсутності заперечення).

                  Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законом.

               Угоди бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Так, якщо для виникнення угод достатньо волевиявлення однієї сторони – вона є односторонньою (заповіт, прийняття і відмова від спадщини (ст. 548, 549 і 553 ЦК)).

          Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається договором (купівлі-продажу).

          Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і більше сторін.

          Залежно від способу укладання угоди поділяється на консенсуальні і реальні.

      Консенсуальні (від лат. згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (ст. 153 ЦК). Більшість угод є консенсуальними.

       Для укладання реальної угоди (від лат. річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (ст. 243, 358, 374 ЦК).

           За особливостями мети угоди поділяються на платні, безплатні, каузальні і абстрактні.

      У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію ( купівлі-продажу). Двосторонні угоди за певними винятками, є платними.  У безплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій (дарування, безплатного користування майном).

         Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними (від лат. мета).

       Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольнити ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать:                    а) про форму;                                                                                                                           б) про сторони;                                                                                                                        в) про зміст угоди;                                                                                                                    г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

            Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсною (ст. 48 ЦК),

             Угоди можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон вимагає укласти угоду у певній формі. Так, угоди купівлі-продажу, застави, даруванню будівель, дарування іншого майна на суму понад 500 крб. та валютних цінностей понад 50 крб., договори довічного утримання підлягають нотаріальному посвідченню (ст. 227, 244, 426).

                 Угоди з приводу будівель нотаріально посвідчуються:                                                а) якщо вони за змістом не суперечать чинним законам;                                                    б) якщо їх укладання не порушує прав третіх осіб;                                                          в)якщо об’єкт угоди є оборотоздатним, не заставлений і не заборонений.

                  Угоди державних, кооперативних та громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди між громадянами на суму понад 100 крб. укладаються у письмовій формі. Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок хвороби, фізичної вади не може підписати угоду, її підписує довірене лице цього громадянина, особу якого посвідчує організація, де працює громадянин або ЖСО за місцем проживання.

       У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. У випадку неодержання вимог законодавства угода може бути визнана недійсною. Однак у практиці відомі випадки, коли одна сторона намагається нотаріально оформити угоду, а інша – перешкоджає цьому. За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково виконала угоду, суд має право на її вимогу визнати угоду дійсною.

               У цивільному законодавстві поряд із вищезазначеною класифікацією угод, передбачену також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють угоди:

а) нікчемні або  абсолютно недійсні. Вони підписані  з моменту укладання. До нікчемних угода належать:                                                                                                       - укладені з порушенням обов’язкової нотаріальної чи простої письмової форми (ст. 46 і 47);                                                                                                                                                - укладені неповнолітніми, які не досягли 15 років (ст. 57);                                                                - укладені недієздатними громадянами (ст. 52);                                                                       - укладені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49);                     - юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст. 50);                                                           - мнимі та удавані угоди (ст. 58) – не має справжньої волі укласти угоду або з метою приховання іншої угоди.

б) заперечні:                                                                                                                                      - неповнолітніми віком від 15 до 18 років (ст. 53);                                                                               - громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртним чи наркотичними засобами ( ст. 54);                                                                                            - громадянами нездатними розуміти значення своїх дій (ст. 55);                                         - внаслідок помилки (ст. 56);                                                                                                    - внаслідок обману, насильства, погрози або збігу тяжких обставин (ст. 57).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Види правових норм та їх характеристика.

                         Поняття і ознаки норми права

Норма права  — це загальнообов'язкове, формально-визначене  правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване  державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи  і справедливості відповідно до суспільних, групових тіндивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми  права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

     Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки  регулятивного характеру — норма  права вводить нове правило,  фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.                                                      2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.                                                                               3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).                                                                         4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.                                     5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.                                                                6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

                 Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид і міру поведінки);

2) норма вбирає  в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має  чітко виражену структуру, складається  з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

                Поряд із цим норма права  має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і справедливості;                                                                     — є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

— має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічі індивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

                                    Види норм права 

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права  за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кри­мінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права  за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної  поведінки суб'єктів права) : імперативні, диспозитивні

     Імперативні  — норми, що виражають у  категоричних розпорядженнях держави  чітко позначені дії і не  допускають ніяких відхилень  від вичерпного переліку прав  і обов'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують  правила поведінки. 

    Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин са­мим визначати права й обов'язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсут­ність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки[2].