Процес доказування та його стадії

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ 
 
Кафедра правосуддя 

 

 

 

 

 
РЕФЕРАТ 
з курсу «Проблеми цивільного процесу» 
на тему: 
«Процес доказування та його стадії» 
 

 

 

 

 

 

 

Виконав: студент I курсу ОКР «Магістр» 
денної форми навчання 
IІ потоку 11 групи 
Мельник Павло Анатолійович  
 
Керівник: кандидат юридичних наук,  
доцент кафедри правосуддя 
Ізарова Ірина Олександрівна 
 

КИЇВ – 2012

 

ЗМІСТ

Вступ

І.  Поняття доказування  в цивільному процесі 

та його особливості

ІІ. Стадії процесу доказування

Висновки

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми. З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України, а також проведенням судової реформи у 2010 р., актуальність дослідження у сфері доказування зросла. Цивільний процес став більш змагальним: суттєво змінилися підходи до проблематики судового доказування, використання засобів доказування. Однак актуальність обраної теми зумовлюють: недосконалість національного українського законодавства та недостатність його тлумачення судовою практикою.

Мета  реферату полягає в тому, щоб, ґрунтуючись на результатах дослідженого матеріалу, виявити засади сучасного розуміння інституту  доказування у цивільному судочинстві України.  А також, виявлення проблемних питань, пов'язаних зі стадіями процесу доказування в цивільному процесі Україні.

Завданням даної роботи, дослідження проблемних аспектів в процесі доказування цивільного судочинства та його стадій і визначення можливих шляхів їх вирішення.

Наукова новизна одержаних  результатів полягає у тому, що доказування є одночасно і правом, і обов'язком осіб, які беруть участь у справі, оскільки у змагальному процесі саме від розсуду сторін залежить, чи захищати власні права, чи доводити свою позицію, а відповідно чи надавати суду докази.

Стадії розгляду цивільної  справи науковці визначають по-різному, проте процес доказування не збігається з процесом розгляду цивільної справи, а починається раніше. Тому діяльність суду в цивільному процесі зводиться до виконання передбачених ЦПК України дій тоді, коли процес доказування має здійснюватись суб'єктами процесу доказування.

Доказування - це діяльність, що врегульована цивільно-процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання, дослідження та оцінювання.

Теоретичною базою реферату стали праці Д.О. Бочарова, О.С. Захарової, В.В. Комарова, Д.Д. Луспеника, Р.В. Тертишнікова, С.Я. Фурси, Т.В. Цюри, присвячені дослідженню питань доказів і доказування.

Деякі автори вважають, що стадійність  у доказуванні має збігатися  з теоретичною концепцією стадійності  цивільного процесу та в основному  не звертають уваги на особливості процесу доказування. Водночас властивим для судочинства є втручання суду в процес доказування лише у випадку, коли сторонам необхідно сприяти у витребуванні доказів. Відповідно до п. 4 ст. 10 ЦПК України, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть учать у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених законодавством. В інших випадках суд не може впливати на процес збирання доказів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 І.  Поняття  доказування в цивільному процесі  та його особливості.

 

Доказування як інститут цивільного процесуального права - це сукупність норм цивільного процесуального права, що регулюють предмет і межі доказування, права і обов'язки осіб, які беруть участь у процесі доказування, повноваження суду у цьому процесі, зміст стадій процесу доказування, поняття, види та порядок дослідження засобів доказування, умови належності, допустимості, достовірності та достатності доказів. Доказування як процес - це діяльність осіб, які беруть участь у справі щодо подання доказів, доведення їх переконливості, дослідження їх спільно із судом, а також діяльність суду щодо оцінки цих доказів [6, с.48].

Для зміцнення змагальності та забезпечення повноцінної реалізації права на судовий захист потрібно: 1) запровадити в Україні механізми розкриття і виявлення доказів до початку судового розгляду (шляхом обміну сторонами інформацією, яка може мати доказове значення для справи, звернення сторін із запитом про визнання певної обставини, вимогою про ознайомлення з письмовими та речовими доказами); 2) повернути обов'язкове проведення попередніх судових засідань в усі цивільні справи позовного провадження, адже їх необов'язковість обмежує змагальні права сторін щодо ознайомлення з доказами один одного до початку судового розгляду, з'ясування спільно з судом кола доказів, якими потрібно доводити або спростовувати спірні обставини, отримання консультацій суду щодо обставин, які не потребують доказування. Крім цього, суд не може своєчасно реалізувати можливість щодо примирення сторін.

Сукупність обставин, які  мають значення для ухвалення  рішення (обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи) складають предмет доказування. Обставини, які сторони та інші особи, які беруть участь у справі не оспорюють (визнають) є безспірними і їх доказувати не належить. Визнання є результатом волевиявлення особи і може виражатися у формі дії чи бездіяльності. Тому для забезпечення своєчасного вирішення спору необхідно запровадити у цивільному судочинстві України презумпцію визнання стороною обставини, яка нею не заперечується. Також слід врегулювати питання доказування обставин, заявлених однією зі сторін, з якими інша сторона не може погодитися і які не може заперечити. Такі сумнівні обставини не є безспірними і їх повинна доводити особа, яка на них посилається.

Крім існуючої у теорії цивільного процесу України класифікації доказів, їх також можна поділити за цілями доказування на основні (підтверджують наявність чи відсутність певної обставини) та протилежні (контрдокази, які спростовують основні докази). Наявність основного і протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки за допомогою інших доказів. За відсутності такої можливості і за однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною обставину, що підтверджується основним доказом. Потрібно також законодавчо удосконалити перелік письмових доказів, включивши до них електронні документи, а також інші документи, отримані за допомогою електронних засобів зв'язку[7, с.321].

У ЦПК слід передбачити  загальне правило допустимості усіх належних доказів. Недопустимими є докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Крім цього, недопустимим є подання великої кількості доказів, дослідження яких не матиме суттєвого доказового значення для доведення певної обставини, а лише буде призводити до затягування процесу. Підставою недопустимості доказу є також порушення без поважних причин встановленого законом строку для його подання.

Достовірними є докази, які переконують суд у правдивості  обставин, що входять до предмету доказування. У разі виникнення сумнівів у достовірності доказу, вони можуть бути усунені через його співставлення з іншими доказами та встановленими обставинами або проведення експертизи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності переконують у наявності або відсутності певної обставини, що має значення для вирішення справи. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

У національному судочинстві  слід запровадити два стандарти  оцінки доказів - «ймовірність» та «переконливість». Стандарт «ймовірність» доцільно застосовувати у деяких випадках при попередній оцінці доказів, коли немає необхідності в тому, щоб докази переконували в існуванні або відсутності певної обставини, а лише дозволяли припустити певний висновок (наприклад, при вирішенні питання про забезпечення позову чи забезпечення доказів). Водночас при остаточній оцінці доказів суддя має дотримуватися стандарту «переконливості», адже при ухваленні судового рішення докази мають впевнювати суд в існуванні певної обставини.

Якщо є докази на користь  протилежного твердження - про відсутність таких обставин, то вони не повинні породжувати вагомих сумнівів у тому, що ці обставини дійсно були. Інакше суд має зробити висновок про недоведеність певної обставини. Але при цьому потрібно враховувати законодавчі презумпції, відповідно до яких певну обставину потрібно вважати встановленою, якщо не буде наведено переконливих доказів щодо відсутності цієї обставини [6, с. 49].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Стадії процесу  доказування.

 

Є декілька поділів процесу  доказування на стадії. Найбільш класичним  і поширеним серед юристів  є такий:

• визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;
• виявлення  та збирання доказів по справі;
• дослідження доказів;
• оцінювання доказів;
• перевірка правильності судового доказування при перегляді судових актів.

Але в цій класифікації робиться спроба розглядати процес доказування  як абстрактну, а не конкретну діяльність певних суб'єктів. Виходить, що особа, яка здійснює доказування по конкретній справі, не тільки збирає їх, а й перевіряє правильність судового доказування. Тобто можна констатувати, що на таку класифікацію значний вплив справила класифікація стадій цивільного процесу, але вона не враховує відносини, що перебувають на межі виникнення цивільних процесуальних правовідносин і полягають у тому, що суддя має визначати обґрунтованість вчинення провадження по справі [8, с. 115].

За другого поділу процесу  доказування на стадії теж існує:

• формування предмета доказування;
• збирання доказів;
• процедура їх надання;
• аналіз доказів на предмет їх належності до справи;
• аналіз допустимості як доказу по конкретній справі;
• аналіз достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини;
• аналіз значущості як доказу по конкретній справі та переваги над доказами іншої сторони.

Цією класифікацією визначено  лише загальні риси найпростішого процесу доказування, який у кожній конкретній справі буде мати свої особливості, відрізнятиметься складністю й може трансформуватись залежно від таких чинників, як: суб'єктивна позиція судді, який може помилково не приймати заяву, і буде потрібно надавати додаткові докази; суб'єктивна позиція позивача; стадії цивільного процесу, коли справа розглядається в суді загальної юрисдикції чи в порядку перегляду.

Важливим є питання, на доведення яких обставин спрямовано доказ: матеріальних (обставин правопорушення, завданої шкоди тощо) або процесуальних (наприклад, підстав відводу судді, секретаря судового засідання тощо). Частіше за все в юридичній практиці позивачі звертаються із заявами, в яких обставини не обґрунтовані доказами або робиться посилання на докази, які не можуть бути прийняті судом для доказування конкретних обставин справи.

Процес доказування (на достовірність  знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних  форм і структурно, складається з декількох елементів або етапів, взаємопов'язаних і взаємозумовлених. Ступінь доказування складається із сукупності процесуальних дій, що виконуються суб'єктами доказування й об'єднуються спільністю мети.

Слід зауважити, що виділяють  і третій поділ процесу доказування  на стадії:

• твердження про факти;
• визначення зацікавлених осіб щодо доказів;
• подання доказів;
• вимога доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою;
• дослідження доказів;
• оцінювання доказів.

Перша стадія передбачає, що позивач й інші особи, які пред'являють  вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 2 ст. 137 ЦПК України), тобто в заяві повинні зазначити, який саме доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити зацікавлену  особу одержати доказ для пред'явлення  його суду (п. 3 ст. 137 ЦПК України) [3, ст. 137].

Друга стадія - сторони й  інші зацікавлені особи зазначають докази, що стверджують позов. Зазначення доказів - це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін. Норми ЦПК України не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, необхідно лише зазначити ті, що стверджують вимогу: показання свідка і його виклик до суду - зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання й обставини, які він може підтвердити, письмові докази і обставини, що вони можуть підтвердити. Зазначення на докази можна зробити не тільки на стадії порушення цивільного процесу у справі, а й на наступних стадіях проведення судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) зазначити додаткові докази, а відповідач - докази, які підтверджують його заперечення (ст. 128 ЦПК України). У судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити нові докази й заявити клопотання про їх витребування [3, ст. 128].