Наукові засади і поняття державного управління

    Наукові засади і поняття державного управління.

Теоретичні положення  науки управління виконують значну методологічну роль у дослідженнях державного управління як окремо-наукові  методи пізнання. Тому доцільно визначити  ці знання як окремо-методологічні  основи відповідних досліджень

Методологічний аспект досліджень такого явища, як державне управління, за своїм змістом охоплює використання гносеологічних, тобто теоретико-пізнавальних, знань різного рівня. Як відомо, методологічні  знання (на відміну від так званих онтологічних) — це знання щодо принципів, методів, шляхів й інших засобів  вивчення, пізнання досліджуваних об'єктів.

Розмежування методологічних (гносеологічних) і онтологічних знань  має умовний характер, оскільки не може бути онтології, тобто пізнання безпосередньо реально існуючих явищ і процесів, поза гносеології, рівно як і навпаки. Одночасно  кожен з цих різновидів знань  набуває відносної самостійності.

Розробка методологічних аспектів має надзвичайно важливе  значення для кожної науки, оскільки не тільки знання, а й шляхи їх набуття мають бути істинними, обґрунтованими та раціональними. Така розробка є досить складною й охоплює величезне  коло проблем, вимагає значної наукової ерудиції, понятійно-термінологічної  культури, широких узагальнень, дисципліни мислення.

Суттєво також і те, що саме тлумачення "методологічного  аспекту" не є однозначним. Оскільки теоретико-пізнавальний арсенал, що використовується суспільними науками у дослідженнях державного управління, має різноманітний  характер, доцільно виділяти різні  рівні (інакше кажучи, "поверхи") методологічних знань щодо пізнання управлінських  об'єктів.

Насамперед слід виділити найбільш високий рівень, тобто систему  філософських знань, що служать теоретичною  базою, методологічним орієнтиром для  усіх суспільних наук стосовно державно-управлінських  досліджень. Це — рівень загально-методологічних основ даних досліджень.

До зазначеного рівня  наближається також використання універсальних  наукових принципів та понять нефілософського  значення, наприклад, пізнавальних методів  кібернетики, загальної теорії систем тощо. Методологічна цінність цих  засобів майже така ж, як і філософських категорій, що в даному випадку мають  переважно загально соціологічний  характер.

Наступний рівень методологічних знань пов'язаний із теоретичними положеннями  так званої "науки управління". Нагадаємо, що за суттю цей термін є узагальнюючим поняттям і визначає певну систему конкретних управлінських  наук, кожна з яких вивчає управління в рамках свого предмета дослідження. Предмет науки управління може бути розглянуто як складову частину предмету ще більш загальної науки —  так званої "організаційної науки". (Про це докладніше говориться у  § 4 цієї глави).

Теоретичні положення  науки управління виконують значну методологічну роль у дослідженнях державного управління як окремо-наукові  методи пізнання. Тому доцільно визначити  ці знання як окремо-методологічні  основи відповідних досліджень.

Ще один рівень методологічних знань можна характеризувати  як спеціально-методологічні основи досліджень державного управління. Йдеться  про такі розробки у рамках власне теорії (науки) державного управління, які відіграють роль спеціальної  методології в межах власне даної  науки.

Важливість даного рівня  обумовлюється, насамперед, тим, що в  силу специфіки формування вказаної науки в її змісті досить суттєве  місце посідають окремі пізнавальне  значущі, але, на жаль, не досить досконалі  теоретичні результати деяких суміжних наукових дисциплін, зокрема, загальної  теорії соціального управління, теорії держави та теорії права, науки адміністративного  права, теорії соціальної інформації тощо. Тому при розробці проблематики спеціально-методологічного  рівня гостро відчувається потреба  у використанні багатодисциплінарного (міжгалузевого) підходу.

Зазначимо, що на будь-якому  рівні методологічних знань обов'язковим  є достатня визначеність у пізнавальному  об'єкті, тобто у тому, яке саме суспільне явище розуміється  як державне управління.

Акцентування на цьому  необхідне тому, що у вітчизняній  юридичній літературі тривалий час  дискутувалось питання про співвідношення так званих "широкого" та "вузького" тлумачень поняття "державне управління". Причому в останні роки переваги набувала тенденція широкого його розуміння. Проте кожний з цих варіантів  е виправданим лише на чітко визначеному  теоретико-пізнавальному рівні використання даного поняття. Інакше кажучи, у кожному  випадку те чи інше тлумачення державного управління повинно мати відповідне методологічне обґрунтування.

Так, широке тлумачення державного управління як сукупності усіх видів  діяльності держави (тобто усіх форм реалізації державної влади в  цілому) правомірно лише на рівні аналізу  в цілому системи соціального (суспільного) управління, виділення її відносно самостійних підсистем. У даному випадку категорія державного управління дає змогу відокремити державні інститути управлінського впливу на суспільство від інших — недержавних.

На другому рівні аналізу  загальний суб'єкт управління —  держава — представлений вже  диференційовано, тобто як сукупність державно-владних органів, між якими  розподілені різні види державної  діяльності. Тут категорія державного управління має використовуватися  у вузькому, більш спеціалізованому значенні: як особливий та самостійний  різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних  органів — органів виконавчої влади.

Стосовно ж фактичної  наявності у змісті діяльності —  причому не лише внутрішньої, а й  зовнішньої — всіх інших державних  органів окремих функцій, елементів  або проявів управлінської діяльності, слід зазначити, що головне призначення  цих органів зводиться не до управління. Управління якісно відмінне за своєю  суттю від того, що мають здійснювати  різні державні органи, які відносяться  до інших форм реалізації державної  влади. Державне управління — це діяльність особливого роду, зміст якої полягає  у виконанні законів та інших  актів органів державної влади  шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси.

На такому рівні наукового  узагальнення пропонувати ще одне —  широке — розуміння змісту державного управління немає потреби. Доцільніше знайти інший придатний термін, наприклад, "державне регулювання суспільних процесів" для визначення всієї  сукупності напрямів реалізації державної  влади з боку держави в цілому в інтересах організуючого впливу на життєдіяльність суспільства.

Отже, саме "вузьке" розуміння  державного управління є вирішальним  у спеціалізованих державно-управлінських  дослідженнях, включаючи й однойменну навчальну дисципліну. Хоча слід пам'ятати, що пізнавальні межі таких досліджень не є чимось незмінним, нерухомим. Залежно  від дослідницьких потреб до аналізу  можуть включатися і більш широкі аспекти державно-управлінської  дійсності.

Це, зокрема, властиве предмету теорії державного управління, яка  нині активно формується як цілком самостійна наука.

Наявність у її змісті великої  частки юридичних знань є загальновизнаною. При цьому слід зважати на своєрідність умов, в яких зароджувалася вказана  теорія. Це відбувалося хоч і в  формальних рамках юридичної науки, але фактично під інтенсивним  впливом науки управління, яка  складається, як вже зазначалось, із сукупності управлінських наук.

Серед них найбільший вплив  на формування теорії державного управління спостерігалося з боку так званої загальної теорії соціального управління. А вона, зрозуміло, відображає саме той рівень наукового узагальнення, на якому доцільне застосування "широкого" тлумачення державного управління. Це цілком природно і позначилося на вказаній властивості предмета одноіменної  теорії.

Але це не поодинокий приклад  розглядуваного впливу на становлення  теорії (науки) державного управління. Відомо, що виникнення та розвиток самої  науки управління було тісно пов'язано  з кібернетикою — найбільш універсальною  наукою про системи управління взагалі. Звідси легко зрозуміти таку особливість  державно-управлінських досліджень, як потреба активного застосування в них багатьох пізнавальних засобів  системного підходу. Він виступає одним  із провідних шляхів наукового пізнання суспільних явищ і як такий перебуває  у стані початкового осмислення.

Для державно-управлінських  досліджень засоби системного підходу  е важливим елементом загально-методологічних основ: вони сприяють більш глибокому  усвідомленню у структурно-функціонального  змісту управлінських явищ, 'їх багатогранних  взаємозв'язків між собою та оточуючим  соціальним середовищем, дій різноманітних  системостворюючих факторів, їх існування та розвитку. Це надзвичайно важливо насамперед для юридичних досліджень державного управління, оскільки в юридичній науці філософське осмислення державних явищ і процесів слабо вивчено. Хоча порівняно з іншими суспільними науками юридична наука — одна з тих, що найбільш здатна сприйняти кібернетичні принципи, підходи та методи.

Пізнавальні переваги системного підходу зовсім не означають, що у  всіх випадках слушно розглядати кожний управлінський об'єкт із системних  позицій. Без чіткого дослідницького наміру, досягненню якого сприяє застосування саме системних поглядів, такий підхід сам по собі нічого цінного не дає.

На жаль, це не завжди враховується у державознавчих дослідженнях. Інколи їх "системологічна насиченість" зводиться лише до проголошення системних  принципів і термінів. Причому  недостатній поки що "коефіцієнт корисної дії" системного підходу  у державознавчих дослідженнях зумовлений зараз зовсім не слабкою загальнонауковою його розробкою.

Створився певний розрив між  досить розвиненою методологією системного підходу як складовою частиною загально-методологічних основ досліджень державного управління, з одного боку, та рівнем використання його можливостей у вирішенні  спеціально-наукових дослідницьких  завдань — з іншого. Він поглиблюється, зокрема, тим, що трапляються випадки  механічного застосування системних  категорій до досліджуваних державно-правових явищ та процесів.

Маючи на увазі специфіку  системного підходу, слід повною мірою  враховувати, що адекватне застосування системного підходу обов'язково передбачає побудову спеціального понятійного  апарату, що забезпечує перехід від  загальних методологічних принципів  до конкретних проблем відповідної  галузі знань.

Головне призначення системного підходу полягає не просто в аналізі  якихось систем, а в системному розгляді деяких сукупностей елементів  і зв'язків між ними, які дослідник  відповідно до своїх завдань визначає саме як системи.

Причому на підставі одного й того ж досліджуваного об'єкта можуть бути змодельовані різноманітні системи: залежно від обраного критерію, тобто того його компонента або властивості, що буде визначено як тах звана  системостворююча ознака. Наприклад, апарат державного управління можна уявити як систему органів, систему службовців (посадових осіб), систему функцій, систему повноважень і т. ін.

Одначе сама постановка питання  щодо будь-якого управлінського об'єкта як системи втрачає сенс без чіткого  розуміння категорії "система", що є базовою у системному підході.

Найбільш суттєвим та визначальним атрибутом будь-якої соціальної системи  є її цілісність. А це означає  наявність інтегративного ефекту (його ще позначають як синергетичний, або  емерджентний) взаємодії елементів  системи, який не дорівнює результат  простого підсумування дій цих елементів  окремо один від одного. Отже, у державно-управлінських  дослідженнях доцільно оперувати визначенням  поняття системи як цілісного  утворення з новими інтегративними якостями, що не властиві його компонентам  окремо, а виникають завдяки їх взаємодії в системі [І].

Ще одна особливість застосування пізнавальних засобів системного підходу  в дослідженнях державного управління випливає з того, що використання системного підходу в усій повноті складаючих його аспектів — це, так би мовити, програма-максимум системного пізнання. Залежно від поставлених дослідницьких  завдань, у кожній конкретній пізнавальній ситуації необхідно визначитися  стосовно вибору окремих аспектів системного підходу та відповідного обмеження  рамок використання його понятійного  апарату.

Уся сукупність системних  категорій, що виражають складний зміст  будь-якої реальної системи, розподілено  на певні групи, кожна із яких характеризує відносно самостійні аспекти системного підходу. Основними такими аспектами  прийнято вважати розгляд:

структурної побудови (структурний  аспект);

процесів функціонування {функціональний аспект);

розвитку (генетика-прогностичний  аспект) системного об'єкта.

Кожний із цих аспектів можна розкрити й більш диференційовано, що залежить від рівня деталізації  сторін та проявів конкретної системи.

Питання застосування системного підходу далеко не вичерпує зміст  методологічних знань стосовно вивчення державного управління. Наприклад, надзвичайно  актуальною і практично важливою є потреба вивчення діалектичних суперечностей у державному управлінні. Адже, вчення про суперечності, як відомо, складає основу діалектичного методу наукового пізнання.

Категорія суперечностей  має вирішальне значення для адекватного  тлумачення сутності управлінських  явищ та процесів. "Бачення" суперечностей  у державному управлінні поглиблює  розуміння об'єктивних закономірностей  його функціонування, розвитку та удосконалення. Тому аналіз суперечностей необхідний у кожному дослідженні, яке спрямоване на виявлення суттєвих ознак пізнавального  об'єкта, зовнішньої та внутрішньої  обумовленості його розвитку, методів  та засобів вирішення актуальних проблем.