Джерела права інтелектуальної власності

    Вступ 

    Творчість людини виникла разом з людиною. Людина починає творити, як тільки вона усвідомлює навколишній світ і вирізняє себе із середовища, в якому живе.

    Без будь-якого сумніву створене людиною  навіть у дуже далекі часи, як особисто нею самою, так і тими, хто її оточував, усвідомлювалося, як її власність. Уже в ті далекі часи власність  визнавалася священною і недоторканною. Отже, з цього випливає, що уже  в ті далекі часи існували засоби охорони  своєї власності, у тому числі  і результати своєї творчості. Відомо, що у Стародавньому Римі і в  Греції плагіат та літературна крадіжка досить суворо каралися, а про застосування і охорону товарних знаків відомо ще раніше. Якщо існували ці об'єкти, то існувала і їх охорона. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія становлення і  розвитку законодавства  про інтелектуальну власність

    В історії розвитку науки, літератури, мистецтва, техніки тощо щодо їх охорони  простежуються чотири етапи, які  істотно відрізняються один від  одного і послідовно змінюють один одного.

    Перший  етап – найдавніший – фактично нам невідомий. Його правові засади в історичній літературі не простежуються. Ми можемо лише припускати, якщо були результати творчості, то були і засоби їх охорони. Цей етап існував приблизно до XII ст.

    Другий  етап становлення правової охорони  результатів творчої діяльності характеризується привілеями. Цей період охоплює приблизно XII – XVIII ст. Привілей надавався певній особі, як правило, наближеній до першої особи, надавав їй певне виключне право, певну перевагу перед іншими. Разом з тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, цар, імператор, князь та ін.).

    Так, у Росії перший нормативний акт  про привілеї був прийнятий у  1723 р. під назвою «Правила выдачи привилегии на заведение фабрик». Цим актом певною мірою було упорядковано видання привілеїв. 17 червня 1812 р. було прийнято Закон Росії «О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах». Цим Законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи і ті, що завозилися із-за кордону, строком на три, п'ять і десять років.

    У кінці XVIII ст. система охорони промислової власності у формі привілеїв почала помітно втрачати своє значення і масштаби. Вона ще не відмерла повністю, але в економічно розвинених на той час країнах рішуче вступає у силу патентна система. Перший патентний закон у 1790 р. приймають Сполучені Штати Америки, у 1791 р. такий самий закон приймає Франція. Французький патентний закон заклав принципово важливу засаду. Стаття і французького патентного закону від 7 січня 1791 р. проголосила: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора; внаслідок цього закон повинен гарантувати йому всебічне і повне використання ним відповідно до умов і на строк, які будуть встановлені далі».

    Проте патентні закони тих часів були далеко не ідеальними. Промислова революція, що відбулася у ряді країн наприкінці XIX – на початку XX ст., зумовила різке зростання винахідницької активності. Кількість виданих патентів також невпинно збільшується. У період 1815 – 1820 pp. США, Франція, Британія видавали по 100 патентів на рік, а в період 1850 – 1854 pp. кожна з названих країн уже видавала більше 1000 патентів на рік.

    Патентна  система охорони промислової  власності все більше поширюється  у світі й одночасно удосконалюється. Проте патентування мало і негативні  наслідки. Воно певною мірою обмежувало свободу торгівлі, адже запатентовані  вироби, в яких було використано  запатентований винахід, не можна було ввозити до країни патентування без  дозволу патентовласника.

    Третій  етап у розвитку системи правової охорони промислової власності  характеризується її інтернаціоналізацією. Початок етапу був покладений названою Паризькою конвенцією. Принциповими засадами Конвенції є національний режим, право пріоритету, загальні правила.

    Відповідно  до положень про національний режим  прирівнення Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності  кожна із країн, що вступила до цього  Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися  чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає  власним громадянам. Зазначене правило  поширюється також і на тих  осіб, які не є громадянами країни-члена  Союзу, але мають постійне місце  проживання або дійсне і неефективне  промислове чи торговельне підприємство у країні-члені Союзу.

    Право пріоритету – принцип, закладений Паризькою конвенцією, полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн-членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни-члена Паризького Союзу з пріоритетом за першою заявкою. Це правило стосується також усіх інших об'єктів промислової власності, але строки, протягом яких зберігається право пріоритету, різні – 12 місяців для винаходів, 6 місяців для промислових зразків і товарних знаків.

    Загальних правил, встановлених Конвенцією, є  кілька. Щодо патентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн – 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Інтернаціоналізація, безперечно, поширилася і на сферу літературно-мистецької діяльності.

    У 1886 р. було підписано Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, якою був заснований Міжнародний союз про охорону літературних і художніх творів. Бернська конвенція набула чинності на території України 25 жовтня 1995 р. Станом на 15 січня 2001 р. учасницями цієї Конвенції були 147 держав.

    Бернська  конвенція ґрунтується на трьох  принципах:

    1) на принципі «національного режиму»,  відповідно до якого створені  в одній із країн-учасниць цього  Союзу твори повинні отримувати  в усіх інших країнах-учасницях  Союзу таку саму охорону, яку  ця країна надає своїм громадянам;

    2) на принципі «автоматичної охорони», відповідно до якого національний  режим не залежить від яких-небудь  формальних умов, охорона надається  у міру факту створення твору  і не обумовлюється реєстрацією,  депонуванням тощо;

    3) на принципі «незалежності охорони», відповідно до якого володіння  наданими правами та їх реалізація  не залежать від надання охорони  в країні походження твору.

    У 1952 р. в Женеві була підписана ще одна конвенція – Всесвітня конвенція про авторське право. У 1971 р. в Парижі на засіданні Міжнародної конференції держав-членів ЮНЕСКО прийнята нова редакція цієї Конвенції, що набула чинності у 1974 р. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 р.

    Більш ефективній міжнародній охороні  результатів творчої діяльності сприяють багато інших міжнародних  угод. Для координації їх діяльності з метою посилення міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної, творчої діяльності в 1967 р. у Стокгольмі була підписана Конвенція про утворення Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), яка набула чинності з 1970 p., а з 1974 р. одержала статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй. 

    2. Законодавство України про інтелектуальну власність

    У процесі розбудови правової держави  Україна надзвичайно важлива  роль цивільного законодавства, складовою  частиною якого є законодавство  про інтелектуальну власність. В  ієрархії права друге місце після  Конституції України (Основного  Закону) має посідати цивільне право. І це справді так. Воно регулює  ті суспільні відносини, які за своїм  змістом є життєвою тканиною суспільства.

    Україна ніколи не мала законодавства про  промислову власність. Тільки після  проголошення незалежності в Україні  почалися активні кодифікаційні  роботи, у тому числі й щодо законодавства  про промислову власність. Очевидно, першою ластівкою в цьому напрямі  варто вважати Закон України  «Про власність», який у статтях 13 і 41 проголосив два важливих положення: 1) результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності; 2) дав  приблизний перелік результатів  інтелектуальної діяльності, яким надається  правова охорона передусім цим  Законом.

    Указом  Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджене Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Одночасно велась розробка пакета законів про правову охорону об'єктів промислової власності.

    Водночас  Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала чинною для себе Паризьку конвенцію про охорону  промислової масності. Мадридську угоду  про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію. Проте основу законодавства про  промислову власність, мабуть, склав  Закон України «Про основи державної  політики в сфері науки і науково-технічної  діяльності» від 13 грудня 1991 р. Хоча в цілому цей Закон має декларативний характер, проте він проголосив ряд принципових засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визначаються об'єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці самі засади було покладено в основу Закону України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову власність, серед яких закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 р.). Цього ж дня було прийнято Закон України «Про племінне тваринництво». Трохи раніше був прийнятий Закон України «Про охорону прав на сорти рослин». Зазначені закони склали правову основу захисту прав на об'єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.

    Зокрема були прийняті закони України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р., «Про захист інформації в автоматизованих системах» від 5 липня 1994 р., «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. У зв'язку з прийняттям пікету законів про промислову власність внесено відповідні зміни до ЦК України, Кодексу законів про працю України, Митного кодексу та ін. Відповідні зміни внесено також і до раніше прийнятих законів України.. 

Висновки 

    Процес  становлення законодавства про  інтелектуальну власність України  продовжується. З прийняттям нового ЦК України виникне необхідність розробки ряду інших законодавчих проектів.

    Прийняття законів України про інтелектуальну власність – це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони у ряді випадків недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття – явище надзвичайної ваги.

    По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна  розробити і прийняти власне законодавство  про інтелектуальну власність, якого  вона до цього часу не мала.

    По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближене  до вимог ринкової економіки. Воно визнало  результати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в  розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо.

    По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися  в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з  європейським співтовариством.

    По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України не відокремлене від відповідного законодавства  країн СНД.

    П'ятою визначальною рисою цього законодавства  є те, що воно проголосило результати інтелектуальної діяльності об'єктами права інтелектуальної власності. 
 
 
 
 
 

    Список  використаної літератури

1. Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність: Підручник / В. Д. Базилевич. – К.: Інститут інтелект. власності і права, 2005.
2. Драпак Г. Основи інтелектуальної власності: Навчальний посібник / Г. Драпак, М. Скиба. – К.: Кондор, 2007.
3. Підіпригора О. А. Право інтелектуальної власності України / О. А. Підіпригора, О. Д. Святоцький. – К.: ІнЮре, 2004.
4. Цибульов П. М. Основи інтелектуальної власності / П. М. Цибульов. – К., 2005.