Власність

Всі види власності недержавних  юридичних осіб віднесені згідно із Законом України “Про власність” до колективної форми власності.

Перелік майнових об’єктів, джерела формування власності юридичних  осіб передбачені в Законах України  “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію” “Про об’єднання громадян” та інших.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Поняття оренди та лізингу.

Структура орендних відносин та їх різновиди.

 

Відповідно до ст.. 2 Закону України «Про оренду державного і  комунального майна» орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, яке необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Лізинг (ст..292 Господарського Кодексу, ст..1 Закону України «Про лізинг») – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо

Державну  політику  у  сфері  оренди  здійснюють: Кабінет  
Міністрів України,  а також Фонд державного  майна  України,  його  
регіональні  відділення та представництва - щодо державного майна;  
органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, -  
щодо  майна,  яке  належить  Автономній  Республіці  Крим;  органи  
місцевого самоврядування - щодо майна, яке перебуває в комунальній  
власності. 

Правове регулювання лізингу  здійснюється відповідно до Господарського Кодексу України та Закону України «Про лізинг» та інших законів.  Відносини,  що виникають у зв'язку з договором фінансового  
лізингу,    регулюються  положеннями  Цивільного  кодексу  України  
про лізинг,  найм (оренду),  купівлю-продаж, поставку з  
урахуванням особливостей.

Характерні ознаки орендних відносин:

• наявність двох суб'єктів  цих відносин — власника й користувача (орендаря). В ролі того, хто надає  оренду, може бути лише власник землі. Орендарями можуть бути фізичні і  юридичні особи, їх коло чинним законодавством України не обмежується;

• орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні, вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Власність  залишається за первинним власником, тому орендні відносини будуються  на принципі повернення;

• власник передає орендарю право продуктивно використовувати  землю, тобто потенційну можливість отримати від оренди землі певний дохід. Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;

• орендні відносини завжди мають договірний характер. Орендна  плата — це заздалегідь визначена  певна величина доходу орендаря, яка  встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) й виплачується власнику землі щороку або щокварталу залежно від умов договору.

За  ГК України лізинг має наступні ознаки:

• є господарською діяльністю;
• має інвестиційний характер (передбачає інвестування власних чи залучених фінансових коштів) та містить елемент кредитних відносин у разі залучення коштів третіх осіб;
• характеризується участю трьох суб’єктів (лізингодавця, лізингоодержувача та продавця);
• предметом лізингу може бути як майно, що належить лізингодавцю, так і спеціально набуте з метою лізингу у власність (господарське відання);
• предмет лізингу і продавець визначаються лізингоодержувачем;
• характеризується виключністю та строковістю використання предмета лізингу;
• має оплатний характер (лізингові платежі).

Відповідно до ст. 3 ГК України  господарська діяльність - це діяльність суб’єктів господарювання у сфері  суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісногохарактеру, що мають цінову визначеність.

     Відповідно до статті 4 ЗУ «Про оренду державного і комунального майна» об'єктами оренди є:

• цілісні  майнові  комплекси   підприємств,   їх   структурних  
  підрозділів   (філій,   цехів,   дільниць).   Цілісним    майновим  
  комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом  виробництва  
  продукції  (робіт,  послуг)  з наданою йому земельною ділянкою, на  
  якій  він  розміщений,  автономними   інженерними   комунікаціями,  
  системою енергопостачання. У разі  виділення  цілісного  майнового  
  комплексу   структурного   підрозділу   підприємства   складається  
  розподільчий баланс.
• Грошові кошти та цінні папери з урахуванням  дебіторської  та  
  кредиторської  заборгованості  орендодавець  надає  орендареві  на  
  умовах  кредиту  за  ставкою  рефінансування  Національного  банку  
  України,   а   інші   оборотні  матеріальні  засоби  викуповуються  
  орендарем.  Порядок  викупу  оборотних  матеріальних  засобів   та  
  використання  грошових  коштів,  одержаних від їх викупу,  а також  
  грошових коштів,  наданих орендареві на умовах кредиту  відповідно  
  до цієї статті, визначаються Кабінетом Міністрів України;
• нерухоме  майно  (будівлі,  споруди, нежитлові приміщення) та  
  інше  окреме  індивідуально  визначене  майно підприємств;
• майно,  що  не  увійшло  до  статутного (складеного) капіталу  
  господарських   товариств,   створених   у   процесі  приватизації  
  (корпоратизації). 
• Нерухоме  майно органів виконавчої влади та органів місцевого  
  самоврядування,  Збройних Сил  України,  Служби  безпеки  України,  
  Державної      прикордонної      служби     України,     Державної  
  кримінально-виконавчої    служби    України,    Державної   служби  
  спеціального зв'язку та захисту інформації України, правоохоронних  
  і  митних органів, що не використовується зазначеними органами для  
  здійснення  своїх  функцій,  може бути передано в оренду без права  
  викупу орендарем та передачі в суборенду.  
       2. Не можуть бути об'єктами оренди:
• цілісні майнові    комплекси    державних   підприємств,   їх  
  структурних підрозділів (філій,  цехів,  дільниць),  що здійснюють  
  діяльність,  передбачену  частиною  першою статті 4 Закону України  
  "Про підприємництво"
• цілісні майнові комплекси  казенних  підприємств;
• цілісні майнові  комплекси  структурних  підрозділів  (філій,  
  цехів, дільниць) казенних підприємств,  що здійснюють  діяльність,  
  передбачену частиною   першою   статті   4   Закону  України  "Про  
  підприємництво"; 
• об'єкти   державної   власності,  що  мають  загальнодержавне  
  значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої  
  статті 5 Закону України  "Про  приватизацію  державного     майна"  
  (крім  пам'яток  культурної  спадщини,  нерухомих  
  об'єктів,   які   знаходяться   на  території  історико-культурних  
  заповідників),  а  також  об'єкти,  включені  до переліку об'єктів  
  права   державної   власності,   що  не  підлягають  приватизації,  
  затвердженого   Законом   України   "Про  перелік  об'єктів  права  
  державної  власності,  що  не підлягають приватизації" які   випускають  підакцизну  продукцію,  крім  цілісних  майнових  
  комплексів,  які  випускають  підакцизну  продукцію,  переданих  в  
  оренду  до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до  
  Закону  України  "Про  оренду  державного  та  комунального майна"
• майно,   що  забезпечує  цілісність  об'єднаної  енергетичної  
  системи   України   та   диспетчерське   (оперативно-технологічне)  
  управління; 
• майно підприємств урядового, фельд'єгерського та спеціального  
  зв'язку; 
• майно підприємств,    що   провадять   діяльність   у   сфері  
  метрології, сертифікації та стандартизації;
• об'єкти  космічної  діяльності
• захисні  споруди  цивільної оборони;
• установи  виконання  покарань  та слідчі ізолятори;
• полігони, будови,  споруди,  устаткування   для   захоронення  
  твердих   промислових   та  побутових  відходів,  скотомогильники;
• автомобільні дороги,  крім тих,  що належать підприємствам до  
  першого  розгалуження  їх  за  межами  території  цих підприємств;
• злітно-посадкові   смуги,   що  мають  стратегічне  значення;
• акваторії портів, гідрографічні споруди, захисні гідроспоруди  
  (греблі,  дамби,  вали,  моли,  насипи)  та  системи сигналізації,  
  портові  системи  інженерної  інфраструктури  і  споруди  зв'язку,  
  енерговодопостачання   та  водовідведення,  залізничні  колії  (до  
  першого розгалуження за межами  території  порту),  навчальний  та  
  гідрографічний  флоти; 
• водосховища та     водогосподарські    канали    комплексного  
  призначення,  міжгосподарські меліоративні системи,  гідротехнічні  
  захисні  споруди; 
• магістральні та    міждержавні   електричні   мережі   (лінії  
  електропередачі); 
• магістральний трубопровідний транспорт, що обслуговує потреби  
  держави  в  цілому; 
• магістральні нафто-,  газо-, аміакопроводи та підземні нафто-  
  та  газосховища. 

3. Законодавчими  актами  України може бути доповнено перелік  
   підприємств, майнові  комплекси  яких  не  можуть  бути  об'єктами  
   оренди. 

Об'єктом  лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. 

Майно, зазначене в частині  першій цієї статті, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об'єктом  лізингу тільки за погодженням з  органом, що здійснює управління цим  майном, відповідно до закону. 

Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові  комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.  Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу. 

Орендарями  згідно  з Законом можуть бути господарські  
товариства, створені  членами  трудового  колективу  підприємства,  
його структурного підрозділу, інші  юридичні  особи  та  громадяни  
України, фізичні та юридичні особи  іноземних  держав,  міжнародні  
організації та особи без  громадянства. 

     Фізична   особа,  яка  бажає укласти  договір оренди державного  
майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до  
укладення  договору   зобов'язана   зареєструватись   як   суб'єкт  
підприємницької діяльності.

     2. Особливості оренди майна для здійснення  підприємницької  
та іншої діяльності громадянами та  юридичними  особами  іноземних  
держав та особами  без  громадянства  визначаються  законодавством  
України.

Суб'єктами лізингу можуть бути:

• лізингодавець - юридична особа,  яка передає право володіння  
  та користування предметом лізингу лізингоодержувачу;
• лізингоодержувач - фізична або юридична  особа,  яка отримує  
  право   володіння   та   користування   предметом  лізингу    від  
  лізингодавця;
• продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої  
  лізингодавець набуває  річ,  що  в  наступному  буде  передана  як  
  предмет лізингу лізингоодержувачу;
• інші юридичні    або   фізичні   особи,   які   є   сторонами  
  багатостороннього договору лізингу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Банкрутство: поняття, підстави, зміст, суб’єкти.

Судові процедури  банкрутства.

 

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації 
підприємств регулюється Законом “Про підприємства в Україні” (ст.ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких 
юридичних осіб — (суб’єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство. Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також і законодавством України про організацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у 
справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону “Про банки і банківську діяльність”.

Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття 
якого містить стаття 1 Закону “Про банкрутство”. Це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю 
продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Субєкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб’єкта — активів у ліквідній формі — не вистачить для їх задоволення.

Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому, 
що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові 
правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта 
підприємництва.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає 
комплекс процесуальних правовідносин: провадження у 
справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення 
справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний 
правовий процес щодо суб'єкта  підприємництва.

Субєктами банкрутства закон визнає лише юридичних 
осіб, причому осіб однієї категорії — суб’єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в 
Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях 
провадження у справі про банкрутство, банкрутом — після 
того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання 
боржника банкрутом.

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або 
більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів.

Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього 
органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет — 
необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні 
кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта 
підприємництва є економічний фактор, визначеним статтею 1 Закону “Про банкрутство” — неспроможність суб'єкта як юридичної особи задовольнити своєчасно пред'явленідонього майнові вимоги кредиторів і виконати зобов'язанняперед бюджетом. Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова заява до Арбітражного суду, яка називається “заява про порушення справи про банкрутство юридичної особи”. З такою заявою до Арбітражного суду може звернутися будь-хто з кредиторів — громадянин чи юридична особа, яка має підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, або кілька кредиторів. Як уже зазначалося, такого права не мають ті кредитори, майнові вимоги яких забезпечені заставою.

Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи 
про банкрутство юридичної особи лише у тому разі, якщо 
остання неспроможна задовольнити визнані нею претензійні 
вимоги (або сплатити борги за виконавчими документами) 
протягом одного місяця.

Із заявою про порушення  справи про банкрутство до Арбітражного суду може звернутися боржник із власної ініціативи. Боржник реалізує таке право у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Боржник 
додає до заяви список своїх кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс, іншу інформацію про його фінансове і 
майнове становище.