Історія виникнення авторського права

     Із  впровадженням друкарства різко  виріс обсяг продажів, а отже і доход друкарів і продавців. Тому автори книг поруш питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни – перший закон про авторське право (копірайт): «Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що встановлюється відтепер». Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

     У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи  авторського права. На відміну від  англійської системи, у французькій  права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

     Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Іммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше – як частину своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

     Пріоритетне значення інтелектуальної власності  серед інших об'єктів власності  було втілене в законодавстві  деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 p. відзначено, що «немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці». Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі С.Ш.А. 1976 року, що передбачає захист здобутків протягом усього життя автора і 50 років після його смерті.

     Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

     Правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося в основному підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV – «Авторське право» і розділ VI «Винахідницьке право» Цивільного кодексу УРСР, а також «Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції», затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 p.

     Загальне  законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів  творчої праці громадян в інтересах  держави і суспільства. Наприклад, основною формою охорони винаходів  був не патент, а авторське свідоцтво, що давало виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності не їхнім творцям, а державі. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських прав. Воно дозволяло вільно використовувати випущені у світ твори на телебаченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє використання.

     У той же час механізм захисту порушених прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура – складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ була мізерною.

     Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

     Початком  становлення законодавства України  про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України «Про власність», тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України.

     Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про промислову власність було «Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій», затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. Відтепер ця дата стала професійним святом винахідників і раціоналізаторів України.

     Однак основними джерелами права промислової  власності, що складали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали закони України; «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», які набули чинності 15 грудня 1993 року.

     У той самий період були прийняті закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (18 грудня 1992 року), «Про охорону прав на сорти рослин» (21 квітня 1993 року, «Про захист від недобросовісної конкуренції» (7 червня 1996 року), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (5 листопада 1997 року).

     Для розвитку зазначеного законодавства  про промислову власність Державним  патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних  актів, що регулюють відносини у  сфері набуття прав на об'єкти промислової  власності.

     Основним  законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, став Закон України «Про авторське право і суміжні права» (23 грудня 1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед яких: «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» та «Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва» (2003), а також у нормативних актах Державного підприємства «Українське агентство з авторських і суміжних правах».

     Принциповим моментом у розбудові законодавства  про інтелектуальну власність стало  прийняття у 1996 році Конституції  України, яка проголосила: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності». Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву «Право інтелектуальної власності». Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна. Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота по її вдосконаленню та гармонізації з міжнародним законодавством.

     ВИСНОВКИ

     Право інтелектуальної власності є  однією з найдавніших складових  суспільно-правових відносин, і проблеми, що стосуються цієї галузі права, часто виходили на перший план у європейському суспільстві. Необхідність охороняти інтелектуальну власність виникала через бажання авторів зберегти право отримувати вигоду зі свого твору, а також через постійні випадки зазіхання на продукцію інтелектуальної власності.

     Незважаючи  на те, що проблема права інтелектуальної  власності та її охорони була завжди досить актуальною, античність і середньовіччя  не знали універсальних кодексів, які б забезпечували відповідне правове підґрунтя права інтелектуальної власності. В цей час прецеденти надання тій чи іншій особі права на отимання вигід зі своєї продукції, а також охорони авторського права траплялися окремо, завдяки індивідуальній правотворчій діяльності владних осіб, наприклад, монархів.

     Новий час і суттєвий прогрес у виробництві  призвели до розгалуження права інтелектуальної  власності, оскільки виникає необхідність регулювати ускладнені правовідносини як у сфері промислових винаходів, так і в сфері авторського права на художні твори. З розвитком міжнародних відносин система реєстрації авторських прав ускладнюється та глобалізується, виникають міжнародні інститути регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної власності. Поступовий розвиток цієї сфери триває досі та буде тривати в подальшому через постійний розвиток технологій виробництва та трансляції інформації.

      СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Белов В.В., Виталиев Г.В., Денисов Г.М. Интеллектуальная собственность. Законодательство и  практика применения. — М., 1977. – 286 с.
2. Вишневецкий Л.М., Іванов Б.И., Левин Л.Г. Формула приоритета: возникновение и развитие авторского и патентного права. – Ленинград: «Наука», 1990. -205 с.
3. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.
4. Новик Ю.И. Психологические проблемы правового регулирования. – Мн. : Изд-во БГУ, 1989. – 346 с.
5. Пиленко А.А. Право изобретателя / А.А. Пиленко; МГУ им. М.В. Ломоносова. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Статут, 2005. – 779 с.
6. Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 336 с.