Історія розвитку інститути адвокатури і сучасність

     Адвокат  може  здійснювати  й  інші  види юридичної допомоги, передбачені  законодавством.

     За  ст. 2 Адвокатом  може  бути  особа,  яка  має вищу юридичну освіту, підтверджену  дипломом  України  або  відповідно  до   міжнародних договорів  України  дипломом  іншої  країни,  стаж роботи у галузі права  не  менше  двох  років,  володіє  державною  мовою,  склала кваліфікаційні  іспити,  одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською  діяльністю  та  прийняла  Присягу  адвоката України.

     Адвокат  не  може  працювати  в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах  внутрішніх  справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом  не  може бути особа, яка має судимість.

     Важливою  гарантією забезпечення належного  рівня професійного захисту, консультування та іншої правової допомоги є наявність  спеціальних професійних прав (ст. 6 ЗУ «Про адвокатуру»), встановлення професійних обов’язків (ст. 7 цього ж закону), правил адвокатської етики (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури в 1999р.), передбачено адвокатську таємницю (ст 9. ЗУ «Про адвокатуру»), а головне, передбачено відповідальність за незалежне здійснення адвокатом своїх професійних обов’язків або зловживання своїми адвокатськими правами (ст. 16 цього ж закону). Процес притягнення адвоката до юридичної відповідальності відбувається за визначенною процедурою (за Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положенням Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, затвердженим Указом Президента України від 5 травня 1993 р. № 165/93).

     Однак, існує ряд проблем у закононодавстві, яке регулює діяльність адвокатського корпусу. Перш за все, вищенаведенне визначення поняття адвокатури є узагальнюючим і не повністю відповідає загальним цілям, професійним правам ті обов’язкам адвокатури як незалежного правового інституту. Законодавець одночасно визначає адвокатуру і як професійне, і як громадське об’єднання, при тому що існує ряд відмінностей та суперечливостей між цими поняттями. Згідно з законом України від 16 червня 1996 р. «Про об’єднання громадян» громадські організації – об’єднання громадян – створюються ними для задоволення і захисту своїх законних спільних інтересів. А об’єднання адвокатури, відповідно до своїх завданнь, перш за все створюються для захисту інтересів інших юридичних та фізичних осіб.

     Не  зважаючи на те, що у ст. 59 КУ зазначається, що кожний є вільним у виборі захисника  своїх прав, тобто надання правової допомоги не є виключно функцією адвокатури, основне навантаження із захисту прав і інтересів суб’єктів правових відносин покладається саме на адвокатів. Головною причиною тому є те, що Верховною Радою України ще не визначені критерії, які мають свідчити про  відповідний рівень кваліфікації осіб, не маючих статутсу адвоката, які мають бути допущені до судового захисту.

     На  сьогоднішний день ще одним зі значних  прогалин в законодавчому врегулюванні діяльності адвокатури є порядок надання правової допомоги безоплатно, що передбачено ст. 59 КУ. Відповідно до цієї норми ст. 47 КПК передбачає обов’язковість для керівника адвокатського об’єднання призначення адвоката для надання такої допомоги на вимогу органу дізнання, слідчого чи суду. Оплата праці такого адвоката здійснюється за рахунок державного бюджету в розмірі 15 гривень за повний робочий день (за положеннями постанову Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 р. № 821 «Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з наданням громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави»). Такий низький рівень оплати призводить до непоодиноких випадків відмови надання безоплатної правової допомоги, що мотивується ст. 12 Закону «Про адвокатуру», яка передбачає оплату праці адвоката на підставі угоди між адвокатом і громадянином, а адвокати свою діяльність здійснюють індивідуалньо. В де-яких випадках посилаються на Конституцію, де не передбачена безкоштовна праця адвоката, і голови адвокатських об’єднань не можуть примушивати адвоката працювати безоплатно, бо це суперечить ст. 43 КУ, де забороняється використання примусової праці.

     Слід  зазначити, що на розгляді в Верховній Раді України в цей час знаходяться законопроекти № 1430 від 25 грудня 2008 р, № 3549 від 24 грудня 2008 р., № 4353 від 14 квітня 2009 року, № 4353-1 від 06 травня 2009 року, якими також запропоновано внесення суттєвих змін до Закону України «Про адвокатуру» і навіть викладення цього Закону в новій редакції. [7]

     За  таких обставин доцільно було б розглядати усі ці законопроекти одночасно з подальшим використанням слушних положень кожного з них у тексті проекту, який буде прийнято за основу, або у тексті нового об’єднаного законопроекту з цих питань (якщо парламентом буде прийнято рішення про підготовку такого об’єднаного законопроекту).

     Крім  того, Кабінетом Міністрів України  подано на розгляд Верховної Ради України законопроект № 4406 від 24 квітня 2009 року «Про безоплатну правову допомогу», який доцільно було б розглянути одночасно  з цим законопроектом, враховуючи їх споріднену тематику та предмет регулювання.[7]

     Таким чином, адвокатура України у сучасний період є одним з інститутів правової системи держави і є посредником  між державою та суб’єктами у громадському суспільстві. Існує чимало проблем, пов’язаних із законодавчою базою діяльності адвокатського корпусу, над чим зараз ведуть свою роботу законодавчі органи України.

      Висновки 

     Українська  адвокатура почала свій розвиток ще за часів Київської Русі і не припиняє його і сьогодні. Як і будь-який правоохоронний орган ії діяльність залежала від тих історичних обставин, в яких вона існувала. А зважаючи на те, що історична доля України була досить складною, українська адвокатура до періоду незалежності зазанала впливу різних держав, політичних та правових систем. До XV в. це був вплив Руської держави, протягом XV – XVII вв. – Литви, Польщі, Гетманьщини, у XVIII – на поч. XIX ст. – Російської імперії, з 20-х рр. XX ст. – до 1991 р. – СРСР, а адвокатура ЗахідноУкраїнських земель також зазнала впливу Австро-Угорщини, Румунії, Угорщини, Словаччини.

     В незалежній Україні адвокатура є  важливим правоохоронним органом, на який покладено завдання захисту конституційних прав і свобод громадян України, іноземних  громадян та осіб без громадянства, та надання ім юридичної допомоги. Відповідно до цих завдань адвокатура виконує свої спецефічні функції, наділена рядом прав, повноважень та обов’язків.

     Для поліпшення роботи адвокатури необхідним є ряд заходів:

• вдосконалення закону «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., перегляд і перегляд всіх пропозицій і законодавчих ініціатив з цього приводу;
• чітке визначення осіб, які можуть виконувати функції захисту у суді, не маючи при цьому адвокатського свідоцтва, іх прав, повноважень, обов’язків, відповідальності за неналежне виконання своїх обовєязків;
• врегулювання процесу надання безкоштовної адвокатської допомоги, заохочення адвокатів до такої діяльності.

Список використаних джерел 

1. Юзікова Н. С. Судові та правоохоронні органи України: навч. посіб. для студентів вузів / Н. С. Юзікова. – Вид. четверте, перероб. і допов. – К.: Істина, 2006. – 320 с.
2. Святоцкий О. Д. Адвокатура: история и современность / О.Д. Святоцкий, В. В. Медведчук. – К.: Ін Юре. – 1997. – 326 с.
3. Рогожин А. Й. Історія держави і права України : підручник. – У 2-х т. – Том 1. / А. Й. Рогожин, В. Д. Гончаренко, О. Д. Святоцький. – К.: Ін Юре. – 2003. – 656 с.
4. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV. – Х.: Весна, 2007 – 48 с.
5. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р., № 2887-XII // відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 62.
6. Про де-які заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури: Указ Президента України від 30 вересня 1999 р., № 1240/99 // Офіційний вісник України. – 1999. – 15 жовт. – № 39. – ст. 1936.
7. Про адвокатську діяльність: проект Закону України від

          25 грудня 2008 р., № 1430 // Відомості Верховної Ради України. – 2008.  

      Відгук керівника 

1. Мета і актуальність (MAX. 1,5 Б)

• Визначена мета __________________________________б.
• Обгрунтування актуальності _______________________б.
• Не сформульована _______________________________ б.

2. Зміст (MAX. 1,5 Б)

• Складені всі необхідні документи ___________________б.
• У цілому істотних зауважень немає__________________б.
• Є істотні зауваження   _____________________________б.
• Зміст СРС не відповідає темі (або цілі) роботи_________б.

3. Висновки (MAX. 1,5 Б)

• Аргументація (відповідають цілі)____________________б.
• Загальні   ________________________________________б.
• Відсутні _________________________________________б.

4. Джерела (MAX. 1 Б)

• Відповідають вимогам_____________________________б.
• Не оформлені ____________________________________б.
• Відсутні_________________________________________б.

5. Оформлення і дотримання  термінів календарного  плану (MAX. 1 Б)

• Оформлено відповідним чином, терміни дотримані__________б.
• Є зауваження щодо оформленням і дотримання термінів _____б.

Допустити до захисту з рейтинговим балом _______________________

Підпис викладача:

«___»____________ 2010 р.