Інститут комерційної таємниці

– відомості про зміну місця  знаходження компанії;

• відомості про ліквідацію компанії, у тому числі відповідне рішення суду;
• відомості про призначення ліквідатора, інформація про останнього [24, с. 110].

Огляд міждержавних угод, що стосуються охорони комерційної  таємниці, свідчать про те, що така охорона більше не є справою виключно національного законодавства.

Міжнародна торгівля та інвестиції створили передумови для розвитку правових інструментів комерційної конфіденційної інформації. Основною рушійною силою цих змін стали глобальні інвестиції розвинутих країн, які не мають бажання інвестувати закордон та розкривати своє «секретне знання», якщо відсутній певний рівень охорони комерційної таємниці, визнаний учасниками міжнародної торгівлі. Саме торгові та інвестиційні угоди стали імпульсом розвитку нових систем заходів охорони комерційної таємниці в законодавстві країн світу.

1.3. Комерційна таємниця в російському законодавстві

 

Відповідно до Цивільного кодексу Російської Федерації інформація складає службову або комерційну таємницю у випадку, коли інформація має дійсну або потенційну комерційну цінність у силу її невідомості третім особам, до неї немає вільного доступу на законній підставі і володілець інформації вживає заходів для охорони її конфіденційності. Відомості, які не можуть становити службову або комерційну таємницю, визначаються законом та іншими правовими актами. Особи, які незаконними методами отримали інформацію, яка складає службову або комерційну таємницю, зобов’язані відшкодувати завдані збитки. Такий же обов’язок покладається на працівників, які розголосили таємницю усупереч трудовому договору, у тому числі контракту, і на контрагентів, які зробили це всупереч цивільно-правовому договору. Перелік відомостей, які не можуть складати комерційну таємницю, визначено постановою Уряду РСФСР від 05.12.1991 №35 [9, с. 75].

Кримінальним кодексом РФ встановленому відповідальність за: збирання відомостей, які становлять комерційну або банківську таємницю, шляхом викрадення документів, підкупу або погроз, а також іншим незаконним способом з метою розголошення чи незаконного використання цих відомостей; незаконні отримання та розголошення або використання відомостей, які становлять комерційну або банківську таємницю, без згоди їх власника, вчинені з корисливої або іншої особистої зацікавленості, та які завдали великої шкоди. Законом РФ «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації» введено визначення конфіденційної інформації, різновидом якої є комерційна таємниця.

У Росії вже тривалий час здійснюються спроби прийняття спеціального акту - закону «Про комерційну таємницю». Відповідний законопроект розглядався Федеральними зборами не один раз у 1997-2001 роках, кілька разів приймався і потому ветувався Президентом РФ. Останній такий законопроект був внесений у березні 2003 року Урядом РФ, схвалений Державною думою 19.11.2003, відхилений Радою Федерації 26.11.2003 з пропозицією створення узгоджувальної комісії, яка й була створена на засіданні Державної думи 26.03.2004. [9, с. 77].

Основи правового режиму комерційної  таємниці також мають бути визначені  окремою Частиною Цивільного кодексу РФ, присвяченою інтелектуальній власності, кілька проектів якої знаходиться на розгляді російського парламенту.

1.4. Комерційна таємниця в доктрині англосаксонських правових систем

 

У країнах англосаксонської правової сім’ї (насамперед, Великобританії та США) триває дискусія навколо природи охорони комерційної таємниці і існують, переважно, такі чотири підходи до розуміння цього правового режиму (Padilla Torres, Pedro A. Overview of International Trade Secret Protection), окремі з яких мають значення і для континентальних національних правових систем, у тому числі української.

Теорія договірного зобов’язання. Обов’язок не розкривати або не використовувати комерційну таємницю виводиться з договірних відносин між правоволодільцем та особою, якій надано доступ до відповідної конфіденційної інформації. Таким чином, конфіденційність походить з договору, базується на доктрині pacta sunt servanda (лат. – «договорів слід дотримуватись») і не потребує нічого більше для захисту інформації, що передається відповідно до його положень. Таким чином, захист комерційної таємниці у цьому випадку залежить від договірного застереження про захист конфіденційної інформації [31, с. 60].

Ця теорія охоплює, зокрема, ліцензійні договори на передачу права використання інформації, що становить комерційну таємницю, та трудові договори. Останні часом зумовлюють конфлікт між правами володільця права на комерційну таємницю та правами працівника використовувати знання, набуті в ході роботи за трудовим договором. Так, наприклад, Апеляційний Суд США відзначив, що в справах про комерційну таємницю суди шукають баланс між між правами працедавця на володіння інформацією та правами працівника використовувати свої знання, навички та досвід для здобуття засобів існування. При цьому судами США враховуються такі чинники як попередній загальний досвід та навички працівника, здатність працедавця відокремити конфіденційну комерційну інформацію від таких знань та навичок.

Теорія фідуціарних (довірчих) відносин. За цією теорією, окремі види відносин передбачають презюмований обов’язок зберігати секретність. Отже, конфіденційність інформації не залежить від укладення попередньої угоди. Обов’язок не розкривати секретну інформацію випливає не з договору,  але з довіри, що покладається володільцем комерційної таємниці на отримувача при передачі конфіденційної інформації. Із самого початку розвитку цього інституту, у більшості англосаксонських правових систем охорона комерційної таємниці ґрунтувалась саме на теорії довірчих відносин. Ця теорія зберігає своє значення також для відносин працедавця та працівника, коли відсутня окрема домовленість про нерозкриття конфіденційної інформації і вважається, що інформація надається за довірчими обов’язками [31, с. 60].

Теорія неправомірного заволодіння. Цей підхід передбачає, що комерційна таємниця не повинна здобуватись за допомогою недозволених засобів. На відміну від патенту, комерційна таємниця не надає її володільцю абсолютного права використовувати конфіденційну інформацію.

Таким чином, вважається, що особа  юридично не використовує комерційну таємницю, якщо тільки вона не отримала конфіденційну інформацію неправомірним шляхом. Таки чином, теорія неправомірного заволодіння наголошує на тому, що комерційна таємниця є нематеріальним активом, стосовно якого існують своєрідні відносини володіння (пропрієтарні інтереси), схожі на право власності. Найпоширенішим способом неправомірного заволодіння комерційною таємницею є промисловий шпіонаж. З іншого боку, зворотна інженерія та незалежне відкриття вважаються правомірними способами «розкриття» конфіденційної інформації.

Теорія недобросовісної  конкуренції. Не вирішеним залишається  «пропрієтарний» характер комерційної таємниці. Американські дослідники характеризують комерційну таємницю як об’єкт права власності, виходячи з права володільця комерційної таємниці використовувати та розкривати інформацію третім особам з встановленням обмежень на подальше використання та розкриття.

Натомість, англійське право  заперечує концепцію права власності  стосовно конфіденційної інформації і ґрунтується на т.зв. праві конфіденційності (ґрунтується на відносинах між сторонами та контексті, у якому відповідна інформація була передана). У більшості ж правових систем континентальної правової системи це питання розглядається з точки зору практики недобросовісної конкуренції [31, с. 61].

Останній підхід виходить зі збереження комерційної етики  та основну увагу приділяє поведінці конкурентів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Поняття «комерційної таємниці» в діючому законодавстві України

2.1. Поняття та ознаки комерційної таємниці у національному законодавстві України

 

Визначення комерційної  таємниці закріплене у ст. 505 ЦК України [3]: комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Також зазначимо, що згідно зі статтею 155 Господарського Кодексу  України [2], серед об’єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання є і комерційна таємниця. Зокрема, відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею.

Отже, українське законодавство  визначає комерційну таємницю як певний вид інформації. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію» під інформацією розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Згаданий Закон поділяє інформацію за режимом доступу до неї на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (ст. 28). У свою чергу, інформація з обмеженим доступом і за своїм правовим режимом поділяється на конфіденціальну та таємну. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну чи іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі (ст. 30) [9, с. 22].

Тобто з наведених  положень Закону України «Про інформацію»  випливає, що комерційна таємниця - це вид таємної інформації. Хоча ст. 505 ЦК України [3] визначає комерційну таємницю як секретну інформацію. Аналіз спеціального законодавства дає змогу зробити висновок, що принципової різниці між, поняттями «таємна інформація» та «секретна інформація» не проводиться.

Варто звернути увагу  на те, що у законодавстві РФ закріплено дещо інший підхід - Федеральний Закон «Про комерційну таємницю» розмежовує поняття «комерційна таємниця» і «інформація, що становить комерційну таємницю». При цьому комерційна таємниця - конфіденційність інформації, що дозволяє її володільцеві за існуючих чи можливих обставин збільшувати доходи, уникнути невиправданих витрат, зберегти положення на ринку товарів, робіт, послуг чи одержати іншу комерційну вигоду. Тобто російський законодавець під комерційною таємницею розуміє не саму інформацію, а таку її властивість, як конфіденційність.

Визначення комерційної  таємниці як певної інформації пов'язане із вирішенням питання про співвідношення об'єктів права інтелектуальної власності та інформації. Адже зі змісту статей 177, 199, 200 ЦК України [3] випливає, що йдеться про два окремих види об'єктів цивільних прав. Водночас комерційна таємниця, з одного боку, є об'єктом права інтелектуальної власності (ст. 420 ЦК України), але з іншого - становить певну інформацію (ст. 505 ЦК України) [3]. При цьому важливо розрізняти правове регулювання названих вище (інформаційних) відносин із такими правовими інститутами, як службова або комерційна таємниця (ноу-хау). Різниця полягає в тому, що комерційна цінність службової або комерційної таємниці безпосередньо пов'язана з можливістю використання інформації, наприклад, для вдосконалення виробничого процесу, а набуття такої інформації здійснюється з метою досягнення завдяки їй певного результату. В інших випадках інформація має значення для тих, хто її набуває, сама по собі, поза зв'язком з можливістю реалізації процесу, який охоплюється цією інформацією.

Об'єктом комерційної таємниці може бути досить широке коло видів інформації. Відповідно до ч. 2 ст. 505 ЦК України [3] це може бути технічна, комерційна, організаційна, виробнича чи будь-яка інша інформація. У зв'язку із цим в літературі звертається увага на те, що комерційна таємниця характеризується найбільшою універсальністю з-поміж інших об'єктів інтелектуальної власності.

Водночас не є комерційною  таємницею окремі види інформації, які визначені законом. Так, згідно зі ст.36 ГК України [2] не можуть бути комерційною таємницею відомості, віднесені до державної таємниці.

Також є перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. №611. Відповідно до цієї Постанови не вважаються комерційною таємницею установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов'язкових платежів; інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; документи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню [9, с. 25].

Підприємства, установи та організації зобов’язані подавати перелічені відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.

Для того, щоб тій чи іншій інформації надавався правовий "режим охорони комерційної таємниці, вона має відповідати низці ознак, які передбачені у ч. 1 ст. 505 ЦК України. Варто зазначити, що сформульовані у ЦК України ознаки комерційної таємниці відповідають визначенню закритої інформації, закріпленому ст. 39 Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТRІРS), прийнятої у 1994 р. в рамках Всесвітньої торгової організації. При цьому йдеться про визначену сукупність ознак, одночасна наявність яких дає змогу кваліфікувати конкретну інформацію як комерційну таємницю. Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю чинне доти, доки забезпечується наявність сукупності ознак, що характеризують комерційну таємницю (ст. 508 ЦК України) [3].