Майнові права автора

Автор: Пользователь скрыл имя, 10 Апреля 2013 в 10:20, реферат

Описание работы

В Україні розвивається національна система авторського права і суміжних прав. З 23 лютого 1994 року діє Закон України «Про авторське право і суміжні права», положення якого від¬повідають міжнародним стандартам у цій досить важливій сфері ін¬телектуальної власності, яка зачіпає інтереси вчених, письменників, композиторів, художників, архітекторів, дизайнерів, кінематогра¬фістів, журналістів, фотохудожників, а також виконавців, виробни¬ків фонограм, організацій ефірного і кабельного мовлення.

Содержание

Вступ 2
1.Поняття авторського права 3
2.Історія і еволюція авторського права 4
3.Види авторського права 8
4.Майнові права авторів 8
Висновок 15
Список використаної літератури: 17

Работа содержит 1 файл

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРЇНИ стаття.doc

— 106.00 Кб (Скачать)

 

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Людський  геній є джерелом

всіх  творів мистецтва та винаходів

Ці  твори є гарантією життя, яке гідне людини

Держава повинна забезпечити надійну

охорону всіх видів мистецтва та винаходів

Арпад  Богш

Вступ

В Україні розвивається національна система авторського  права і суміжних прав. З 23 лютого 1994 року діє Закон України «Про авторське право і суміжні права», положення якого відповідають міжнародним стандартам у цій досить важливій сфері інтелектуальної власності, яка зачіпає інтереси вчених, письменників, композиторів, художників, архітекторів, дизайнерів, кінематографістів, журналістів, фотохудожників, а також виконавців, виробників фонограм, організацій ефірного і кабельного мовлення. Наша молода незалежна держава, будучи членом Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, Всесвітньої конвенції про авторське право, прагне приєднатися і до інших міжнародних договорів, що регулюють відносини, пов'язані з використанням творів, комп'ютерних програм, фонограм, телерадіопрограм, увійти рівноправним членом в європейську та світову інтелектуальну спільноту, де гідно оцінюються здобутки творчої праці [2; 4].

Інститут авторського  права є одним з найбільш важливих інститутів цивільно – правової науки. Охороняючи духовні та інтелектуальні надбання нашого народу, він створює  правові підстави регулювання суспільних відносин, які виникають в процесі творчої діяльності людей. Закон України “Про авторське право і суміжні права” в ст. 15 визначає коло майнових прав, які належать авторам творів науки, літератури і мистецтва. Автору або іншій особі, що має авторське право, належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Отже зазначений Закон усі можливі способи і форми вилучення будь-якої вигоди із творів науки, літератури і мистецтва та суміжних прав охоплює поняттям “використання твору”. Право на використання — це і є вилучення із твору його корисних якостей будь-якими способами, що не суперечать закону. Це, перш за все, забезпечення вільного доступу інших осіб до твору. Яким чином, в який спосіб визначити цей доступ третіх осіб до твору — вирішує автор.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. Поняття авторського права  

Авторське право, як частина цивільного законодавства, регулює відносини, пов'язані з використанням творів літератури, науки і мистецтва. У цих відносинах беруть участь, з одного боку, автори творів, їх спадкоємці, правонаступники та інші володільці авторського права, з другого — організації, заінтересовані у використанні творів: видавництва, редакції періодичних видань, кіностудії, телестудії, радіостанції, театри, концертні організації, фірми звукозапису тощо. Відповідно законодавство забезпечує охорону прав не тільки авторів творів, а й творців об'єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм, радіомовних і телевізійних компаній), що сприяють розповсюдженню цих творів. Охорона прав творців об'єктів суміжних прав або професій, суміжних з творчими професіями, становить особливий інтерес для країн, що розвиваються, оскільки дає змогу захистити в законодавчому порядку фольклорні твори шляхом охорони прав саме цих суміжних професій [3;89].

  1. Історія і еволюція авторського права

Сферою застосування авторського права є права творчих працівників на результати їх праці. Це продиктовано необхідністю стимулювати процес творчої діяльності і довести її результати до максимально широкого кола осіб. Законодавство у сфері охорони авторських прав охоплює різні види творчого процесу, і передусім ті з них, які так чи інакше пов'язані із засобами масової інформації — пресою, радіомовленням і телебаченням, кінематографом, електронними інформаційними системами.

Ідея охорони авторського права виникла з часу винаходу друкарського верстата. Підприємці вкладали значні суми в придбання паперу, у виробництво друкарських машин, а також в наймання робочої сили, що передбачало авансування коштів, які відшкодовуються від продажу друкованої продукції. У такій ситуації, за відсутності якої-небудь форми охорони від конкурентів, що продають незаконні копії, інвестування у видавничу справу було небезпечною і ризикованою справою, яка часто призводила до розорення підприємців. Йшов пошук забезпечення якої-небудь форми охорони; і вона з'явилася у формі привілеїв, що надаються владою. Такі привілеї давали бенефіціаріям виняткові права відтворення і розповсюдження твору протягом певного часу і надавали засоби захисту для здійснення права книговидання за допомогою штрафів, арештів, конфіскацій підроблених копій і, можливо, стягнення збитків. У цьому вже проглядалися основні риси системи сучасного авторського права [2; 5].

До кінця XVII ст. система привілеїв (надання монопольних  прав королівською владою) дедалі частіше зазнавала критики і дедалі голосніше звучали голоси авторів, які відстоювали свої права. В Англії у 1709 році це призвело до появи Статуту Анни, визнаного першим положенням про авторське право. Предмет цього закону був відображений в його довгому заголовку як підтримка вчення і закріплення за володільцями права власності на копії книжок. Закон закріплював за автором виняткове право на перевидання книжки протягом 14 років з часу першої її публікації; автор міг передавати це право видавцеві, що звичайно і робилося. Закон передбачав також повторний термін охорони на 14 років, який надавався автору за життя. Таким чином, загальний термін охорони авторського права становив 28 років з дати першої публікації. Відносно книжок, уже надрукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Особлива увага приділялася охороні від несанкціонованого копіювання опублікованих творів. На практиці найбільшу вигоду дістали видавці – продавці книг. Закон встановлював умови реєстрації і депонування: опубліковані книжки повинні були реєструватися в Центрі книговидавництв, а копії депонуватися для користування в університетах і бібліотеках (кількість копій в кінцевому підсумку досягла дев'яти) [2;6].

У XVIII ст. неодноразово виникали тривалі суперечки і судові тяжби з питань співвідношення авторського права згідно із загальним правом і Статутом Анни. Остаточне рішення було прийняте в 1774 році Палатою лордів у справі Дональдсон проти Беккета. Згідно із загальним правом за автором закріплювалося виняткове право на видання творів, але після опублікування права на авторський твір регулювалися лише Статутом. Регулювання прав на неопубліковані твори на основі загального права тривало до прийняття в 1911 році Закону про авторське право, який його скасував. Існуюче авторське право в Англії ґрунтується на положеннях цього закону[2;6].

У Франції перехід  від системи привілеїв до системи  авторського права був частиною загальних змін в житті країни, зумовлених революцією, що скасували привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторського права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на публічні виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким надавалося це право. Декретом від 1793 року автору надавалося виняткове право перевидання його творів протягом життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників. Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється від норм Статуту Анни. У Франції ці права розцінюються як «права автора» і використовуються протягом життя автора незалежно від опублікування і дотримання такої формальності, як реєстрація. Однак і в Англії, і у Франції ці права розглядалися, по суті, як права власності, забезпечуючи автору чи його спадкоємцеві або правонаступнику майнову цінність твору, що охороняється [2;7].

Подальшим етапом розвитку авторського права була поява в Німеччині філософських концепцій, згідно з якими творча діяльність розглядалася як продовження або відображення особистості автора, і відносно якої він мав право на охорону такої діяльності як частини його особистості внаслідок природної справедливості. Ця концепція значно вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі і, зокрема, сприяла розвитку моральних прав (немайнових прав авторів) [2;7].

До 1976 року, коли було прийнято чинний і в даний час Закон Сполучених Штатів про авторське право, авторське право в Сполучених Штатах базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продовжений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування [2;8].

Ці особливості  зберігалися в праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя ангора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті, тим самим привівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське право. Однак Закон 1976 року (до приєднання США     до Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування, джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року [2;8].

Суть концептуальних відмінностей між системами загального і цивільного права полягає в тому, що країни загального права розглядають авторське право фактично як форму власності, яка може бути створена автором — фізичною або юридичною особою, і яка може використовуватися так само, як і будь-яка інша форма власності, при цьому складові його правомочності спрямовані лише на користування майновим потенціалом цієї власності. У країнах цивільного права право автора також розглядається як таке, що має риси власності. Авторське право так само, як і система загального права, прагне охороняти майновий зміст цієї власності. Однак, і в цьому полягає відмінність, є додаткове вимірювання прав автора, тобто інтелектуальна або філософська концепція, яка проголошує, що твір автора є вираженням його особистості, яке внаслідок природної справедливості вимагає охорони тією ж мірою, що і майновий потенціал твору.

Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції  про охорону літературних і художніх творів у 1886 році. Подальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права, враховуючи досягнення технологічного прогресу, що стосувався авторських і суміжних прав[2;8].

  1. Види авторського права

Авторські права  традиційно поділяються на особисті немайнові і майнові права. У той же час авторські права настільки взаємопов'язані, що виділити серед них права чисто майнового або немайнового характеру досить важко. Практично будь-яке з авторських прав включає в себе як особисті, так і майнові елементи. Нерідко їх конкретний зміст стає зрозумілий лише з контексту [2; 11].

Дана класифікація авторських прав має велике практичне  значення. Особисті немайнового права в усіх випадках належать лише безпосередньому авторові твору, незалежно від того, хто є володільцем авторського права. Вони є невідчужуваними від особистості автора і не можуть передаватися іншим особам. У кращому разі ці особи, і передусім спадкоємці, придбавають право па охорону особистих немайнових прав, володільцем яких був автор. Право авторства, право на ім'я і право на захист репутації автора охороняються безстрокове [2;12].

Майнові права на використання твору можуть вільно переходити до інших осіб на основі авторських договорів. У деяких випадках права на використання твору спочатку виникають не у авторів, а у інших осіб, зокрема у роботодавця, видавця газет, журналів та інших періодичних видань, виробника аудіовізуальних творів. Майнові права носять строковий характер [2;12].

  1. Майнові права авторів

     Авторам належить виняткове право на використання створених ними творів, можливість самим вирішувати всі питання, пов'язані з наданням третім особам доступу до творів і з їх використанням. Найчастіше автори передають відповідні права спеціалізованим організаціям (видавництвам, кіностудіям, театрам тощо), укладаючи з ними авторські договори. Після смерті автора ці права переходять до правонаступників. Використання колективних творів здійснюється за взаємною згодою співавторів [2; 18].

Види майнових прав на твір розрізняються за способом використання твору. Законодавство (ст. 441 ЦК, ст. 15 Закону) наводить примірний перелік майнових прав автора у відповідності із відомими і поширеними у сучасних умовах способами використання і розповсюдження творів [4; 187].

Право на відтворення — це виготовлення одного або більше примірників твору чи значної його частини в будь-якій матеріальній формі, включаючи репродукування, звукозапис і відеозапис. Право володільця авторського права не дозволяти іншим особам відтворювати твір, що охороняється, будь-яким способом і в будь-якій формі є основним правом у сфері авторського права. Виготовлення копій з твору, що охороняється, проводиться видавцем. Важливий процес розповсюдження твору, тому право контролю цього нерідко є юридичною основою угоди між володільцем авторського права і видавцем у разі опублікування твору, що охороняється. Договори на публікацію часто стосуються не тільки права робити копії твору, що охороняється, але також інших дій (наприклад, трансляції твору по радіо, перекладу тощо). Суть договору на публікацію полягає в санкціонуванні процесу копіювання [2; 19].

Право на розповсюдження звичайно розуміється як пропонування примірників твору широкій публіці або якій-небудь її частині, в основному через відповідні торговельні канали. Крім розповсюдження примірників твору, термін «розповсюдження» також включає в себе радіомовлення, телебачення, передачу по кабелю, виконання та інші способи сповіщення для загального відома. Передусім закон пов'язує розповсюдження тільки з тими творами, котрі зафіксовані на матеріальному носії. Розповсюдження передбачає наявність копій твору, які і вводяться в цивільний обіг. Розповсюдженням буде визнаний продаж або введення в цивільний обіг іншим способом обмеженої кількості копій твору [2; 19].

Информация о работе Майнові права автора