Конституційне право на освіту

Конституційне право  на освіту

Розглядаючи питання про  конституційне право громадян на освіту, я звернулась до першоджерел, щоб зрозуміти, що собою являє це саме право.

«Право на  освіту - це право людини на здобуття певного обсягу  
знань,  культурних навичок,  професійної орієнтації, які необхідні  
для  нормальної  життєдіяльності  в  умовах сучасного суспільства.  
Освіта - це цілеспрямований процес виховання і  навчання  з  метою  
набуття встановлених державою освітніх рівнів». [тлумачення]

У Конституції  України я знайшла статтю №53 «Кожен має право на освіту», у якій говориться, що «повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність  дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних  навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання  державних стипендій та пільг  учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути  вищу освіту в державних і комунальних  навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

В свою чергу я звернулась до офіційного тлумачення положень частини третьої статті в Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2004 від 04.03.2004. У цьому тлумаченні йшлось, що «…, бюджетні асигнування на освіту держава зобов'язана забезпечувати у розмірі не менше 10 відсотків національного доходу».

Також там  говорилось, що «обсяг безоплатної   вищої  освіти  в  навчальних  закладах  державної  і комунальної  форм  власності  (на  конкурсній   основі   в   межах ліцензованого   обсягу)   регулюється   державним   замовленням  і  
фінансується за рахунок коштів державного та  місцевого  бюджетів».

І в завершенні я звернулась до Закону України «Про освіту», у якому дається найповніше визначення освіти, тож: «Освіта -  основа  інтелектуального,  культурного,  духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

     Метою освіти є всебічний розвиток  людини  як  особистості  та  найвищої цінності суспільства,  розвиток її талантів,  розумових   і фізичних  здібностей,  виховання   високих    моральних    якостей, формування громадян,  здатних  до  свідомого  суспільного   вибору, збагачення на цій основі  інтелектуального,  творчого, культурного  потенціалу  народу,   підвищення    освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

     Освіта  в  Україні  грунтується   на    засадах    гуманізму,  
демократії, національної свідомості, взаємоповаги  між  націями  і  
народами».

Окрім усього іншого мені була цікава думка фахівця  у цій області, тож до розгляду цієї проблеми я залучила статтю кандидата юридичних наук     Мельничука О.Ф. «Право на освіту в контексті теорій праворозуміння»,  у якій автор, досліджуючи проблему освіти, розглянув декілька точок зору таких учених як В. Боняк, С. Верланова, Н. Ракші, К. Романенко, В. Спаської, О. Теплякової,            Д. Хромова та ін.

Автор статті ставить за мету з’ясувати природу права на освіту в контексті окремих типів праворозуміння.

Так, згідно з концепцією позитивізму, держава «дарує» право громадянам, тобто людина отримує свої права, зокрема право на освіту, як милість. Отже таке можливість не може розцінюватись як природна властивість. На мою думку, таке визначення права на освіту не є коректним, адже людина – організм не тільки біологічний, а й соціальний, тому йому властивий розвиток. Адже для того, аби людина себе вільно відчувала у соціумі, вона повинна мати певні навички, знання. Тому багато дослідників дійшли висновку, що право на освіту ніщо інше, як синтез соціального та правового змісту. 

У статті автор також говорить про те, що значна частина науковців, при визначенні права на освіту, велику увагу приділяє значенню держави, говорячи, що саме від держави залежить рівень знань громадян. Тобто науковці кажуть, що право на освіту – це «право, що полягає у забезпеченні державою доступності і безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах», тим самим вони позбавляють громадян права вибору. Адже, наприклад у сучасному суспільстві, я можу обрати освіту і у приватних учбових закладах. Тобто на сьогоднішній день держава не обмежує громадян у виборі, а також і якості освіти.

Автор також  уточнює, говорячи про право на освіту, та і взагалі, про будь-які права, слід розуміти, що вони повинні бути доступними не лише громадянам цієї держави, а й людям взагалі, незалежно від громадянства.

Розглядаючи правову дійсність України слід зазначити, що реалізація права на освіту, перш за все залежить від економічної  ситуації в державі, а також здатністю  держави організувати ефективний вплив  на освітянську сферу.

Я вважаю, що на сьогоднішній день держава не повністю реалізує право людей на освіту, адже, мабуть, кожна молода сім`я стикалась з проблемою влаштування дітей до шести років у дитячі садки, а в селах та селищах міського типу це питання ще більш актуальне, ніж у містах, адже на весь населений пункт може працювати один або два дитячих садка. Більша частина молодих «мамочок» знають «прейскурант цін» на влаштування дітей до дитсадка, нерідко навіть і школи. Проте все набагато простіше при вступі у вищі навчальні заклади. Зустрівшись не так давно з проблемою вступу до ВНЗ, я можу сказати, що без грошей, з наявністю достатньої кількості балів, а це вище 700, вступити можна. Тому що в останні роки, а саме з 2010 по 2013, органи влади ведуть активну боротьбу проти корупції при вступі, а також проводять ретельний контроль за керівниками ВНЗ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1) Закон  України «Про освіту»;

2) Конституція  України, стаття 53;

3) Мельничук  О.Ф. Право на освіту в контексті теорій праворозуміння // Право України. — 2011. — № 2.

4) Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2004 від 04.03.2004