История фармации

Міністерство охорони здоров я України

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Контрольна робота

З органічної хімії

Виконала

студентка 2-го курсу

фармацевтичного факультету

заочної форми навчання

групи В 1А

Бутенко О.О.

Киів 2010

Вступ

1.Розвиток науки і фармації на початку ХХст.Видатні  українські вчені ; їх відкриття і праці.

2.Підготовка лікарів та провізорів.Розвиток фармації у Києві та Галичині.

3.Розвиток фармації у роки першої світової війни.

4.Висновки

Вступ

У першій половині ХХ ст. був впроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема їх життєдіяльності в часі.

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння та пошуку методів і засобів впливу на продовження життя. Проводилась розробка препаратів, що нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджують ушкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.

Розвиток науки і фармації на початку ХХст.Видатні  українські вчені ; їх відкриття і праці.

В розвиток фізіології видатний внесок зробили вчені медичних шкіл України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був І. Щолков (1833–1909). Він був вихованцем цього університету, працював по фізіології у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні експериментальну лабораторію. В своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології; широко залучав до наукової роботи студентів. В його лабораторії виконав першу свою наукову роботу В.Данилевський, який пізніше майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Данилевський (1852–1939), закінчивши Харківський університет, пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика д’Арсонваля (1851–1940).

В. Данилевському належить відкриття в головному мозку центрів регуляції вегетативних процесів, він провів перші досліди по реєстрації електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення гіпнозу в тварині людини. Він перший довів можливість дістати ефект вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24 години після клінічної смерті.

В. Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в еритроцитах, дуже поширені в різних хребетних тваринах. Ці праці відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її хіміотерапії.

В. Данилевський був організатором і керівником Українського інституту ендокринології і терапії в Харкові. У 1910 р., незважаючи на опір міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси.

Брат В. Данилевського – Олександр Данилевський (1838–1923) – видатний вітчизняний біохімік. Він очолював кафедри фізіологічної хімії в різні роки в Казані, Харкові та Військово-медичній академії в Петербурзі, йому належать видатні праці, присвячені вивченню протеолітичних ферментів, хімії білків та питанням харчування.

В Києві фізіологічну науку очолював В. Чаговець (1873–1941).  Основні його праці присвячені електрофізіології. В 1903 р. Чаговець опублікував монографію “Очерк електрических явлений на живых тканях с точки зрения новейших физико-химических теорий”, в якій обгрунтував іонну теорію збудження.

Величезні заслуги мають українські вчені і в створенні важливої галузі людського знання – мікробіології (спочатку вживалася назва “бактеріологія”). Своїми працями в цій галузі вони не тільки відкрили нові, досконалі засоби боротьби з захворюваннями, але виявили й показали суть процесів, що перебігають в організмі при певних захворюваннях.

Засновником першої школи українських мікробіологів був Л.Ценковський (1822–1887). Левко Ценковський, за національністю поляк, вищу освіту здобув у Петербурзькому університеті. Протягом 22 років працював професором спочатку в Одесі, пізніше в Харкові. За фахом він був ботанік. Ценковський перший створив у нас справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопу. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором звертав не тільки на їх морфологію, а, головне, на еволюцію розвитку. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велику вагу для агрономії, ветеринарії і медицини. Особливе значення мало винайдення Ценковським методу виготовлення вакцини проти сибірки.

У 1881 році вакцину проти сибірки виготовив Пастер. Спосіб її  виготовлення придбала торговельна фірма. Коли в 1882 р. Ценковський приїхав у Париж, щоб вивчити виготовлення протисибіркової вакцини, то йому в цьому було відмовлено. Повернувшись на батьківщину, Ценковський, не в дуже несприятливих умовах створив лабораторію на задвірках Харківського ветеринарного інституту. Після наполегливої трирічної роботи він винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини проти сибірки, яка була більш дійова, ніж виготовлена методом Пастера. Виготовлення протисибіркової вакцини за Ценковським, з деякими змінами, застосовується до наших днів.

Внесок світового значення в розвиток мікробіології, в створення нових напрямів у науці – еволюційної патології, імунології – зробив І. Мечников.

Ілля Мечников (1845–1916) народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши з золотою медаллю гімназію, І. Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити позачергово, він закінчує університет за два роки, на 19-му році життя. На свої кошти він їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 реці дисертацію на ступінь доктора зоології. З 1870 по 1882 р. він працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології.

Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мечников зустрівся з дуже важливим фактором, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і жабрами. Коли у личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і жабра. Як це стається? Мечников показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечников прийшов до висновку, що рухливі клітини в організмі відіграють певну захисну роль.

Своє вчення про фагоцитоз Мечников поклав в основу розуміння запального  процесу. Мечников довів, що запалення є активною реакцією організму проти шкідливих факторів, зокрема бактерій, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Наслідки вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мечников подав у праці “Лекции о сравнительной патологии воспаления” (1892 р.).

Грунтуючись на еволюційному методі порівняльної патології, Мечников розробляє своє вчення про імунітет. На протилежність поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які  в походженні хвороби головну роль надавали лише бактеріям, Мечников довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі “Невосприимчивость в инфекционных болезнях” (1901 р.).

Фагоцитарну теорію Мечникова велика кількість учених зустріла різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав вчення Мечникова про фагоцитоз “східною казкою”. Мечников гаряче відстоював свої погляди, силою фактів, що він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі скажемо, був теж спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації, він, позитивно висловившись про теорію Мечникова, додав: “Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу”.

Під натиском громадської думки, Російська академія наук у 1902 р. надала Мечникову звання почесного академіка. В 1908 р. Мечников дістає найвищу тогочасну світову нагороду – наукову Нобелівську премію.

В останні роки свого життя Мечников приділив велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, але й як великий гуманіст.

Засновником київської школи мікробіологів був учень Л.Ценковського, видатний мікробіолог, епідеміолог і патологоанатом В. Високович.

Володимир Високович (1854–1912), родом з м. Гайсина на Поділлі, син ветеринарного лікаря. Закінчив у 1876 р. Харківський університет, працював спочатку в Харкові прозектором, з 1895 року – професор патологічної анатомії Київського університету. У видатній своїй праці “О судьбе микробов, введенных в кровь” (1886) він перший довів, що через 15–30 хвилин після введення в кров бактерії зникають, їх захоплюють ендотеліальні клітини судин, особливо в органах з сповільненим кровообігом, як селезінка, печінка, кістковий мозок, легені, лімфатичні вузли. Це положення Високовича суперечило вченню Мечникова, який визнавав здатність захоплювати бактерії лише за лейкоцитами. Внаслідок робіт Високовича Мечников повинен був змінити свій погляд. Праці Мечникова про фагоцитоз і Високовича про захоплення бактерій ендотелієм судин були опубліковані у вісімдесятих роках XIX ст. і лягли в основу вчення про ретикулоендотеліальну систему.

В. Високович очолював експедицію в Індію по вивченню чуми, перший почав застосовувати вакцинацію проти черевного тифу, довів мікробну етіологію цереброспінального менінгіту (незалежно від А. Вейксельбаума) та туберкульозний характер золотухи.

В експедиції В. Високовича в Індію в 1896 р. брав участь Д.Заболотний, який залишив глибокий слід в історії вітчизняної мікробіології та епідеміології.

Данило Заболотний (1866–1929), син селянина з с. Чоботарки (тепер с. Заболотне) на Вінничині, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Одеського (Новоросійського) університету і медичний факультет Київського університету. Будучи ще студентом, він виконав низку наукових праць під керівництвом І.Мечникова і В. Підвисоцького. Разом з І. Савченком Заболотний у 1893 р., на багато років раніше від О. Безредки, в дослідах на  собі довів, що холерна вакцина, прийнята через рот, забезпечує від захворювання на холеру. Все своє життя Д. Заболотний особливу увагу приділяє вивченню шляхів поширення чуми та її лікування. Він вивчає її в Індії, Аравії, Монголії, Китаї, в Поволжі, Казахстані, Забайкаллі. Під час експедиції в Монголію Заболотний заражається чумою. В 1911 році він доводить зв’язок поширення чуми з гризунами тарбаганами.

Вивчаючи сифіліс, він за два роки до Шаудіна і Гофмана відкриває спірохету, але не опубліковує цього. В 1898 р. Заболотний засновує першу в Росії кафедру бактеріології в Петербурзькому жіночому медичному інституті, яку очолює протягом багатьох років. В 1920 р. він засновує в Одесі першу в світі самостійну кафедру епідеміології. В 1927 р. Заболотний видав перший на російській мові оригінальний підручник “Основы зпидемиологии”.

У 1922 р. Д. Заболотного було обрано академіком Академії наук УРСР, у 1928 р. – президентом її, в 1926 р. – академіком Академії наук СРСР. В складі Академії наук УРСР він організує Інститут мікробіології, який носить тепер його ім’я. Особливу увагу Заболотний приділяв поширенню санітарної освіти серед населення, йому належить багато популярних праць санітарно-медичного характеру. Поховано Д. Заболотного, за його заповітом, в с.Чоботарці, поруч з дружиною, яка багато років учителювала в цьому селі. В хаті Заболотного в с. Чоботарці створено музей його імені. На могилі Д. Заболотного написано: “Тут поховано тіло померлого Президента Всеукраїнської Академії наук Данила Кириловича Заболотного, селянина с. Чоботарка”.

Іван Горбачевський – великий український вчений, громадський діяч, життя і творчість якого охоплюють період від 60-х років XIX до 40-х років XX століття.

Життєвий шлях Івана Горбачевського починається із с.Зарубинці Збаразького району недалеко від Тернополя, де 15 травня 1854 р. він народився в сім’ї священника. Вчився в Тернопільській гімназії, тут виявив великий хист та любов до знань. В гімназії став членом нелегального гуртка “Громада”, який ставив за мету будити в народі національну свідомість. Цю ідею Іван Якович проніс усе своє життя і передав у спадок багаточисленним своїм учням і послідовникам. Велика тяга до знань, внутрішній поклик працювати для визволення народу, вказали йому дорогу до Відня, а відтак до Праги. Закінчив медичний факультет Віденського університету.