Антимонопольне регулювання в економіці Україні

Антимонопольне  регулювання в економіці Україні

На сьогодні для економіки  України висвітлення аспекту  антимонопольного регулювання являється  надзвичайно актуальним, оскільки країна переживає перехідний період, що уособлює в собі структурні перетворення. Об’єктом визначеним для висвітлення зазначеної теми виступає антимонопольна політика, яку проводить уряд української  держави. При цьому предметом  виступає антимонопольне регулювання, що здійснюється шляхом впровадження відповідних законів і підзаконних  актів, а також визначення перспектив розвитку антимонопольного регулювання  в близькому майбутньому.               

Основною особливістю  антимонопольного регулювання української  економіки є те, що довгий час  Україна перебувала під господарсько-адміністративним контролем, а починаючи з дев’яностих  років ХХ століття та її території  почали відбуватись ринкові перетворення. Тобто на території нашої держави  діяла повна державна монополія  на виробництво товарів і надання  послуг, отже на ринку була відсутня конкуренція.

Для подолання кризової ситуації було утворено державний орган –  Антимонопольний комітет України (АМКУ), що  є колегіальним органом, який згідно із законодавством, складається з Голови та десяти державних уповноважених.Основним завданням Комітету, визначеним Законом України “Про Антимонопольний комітет України”, є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині.      

Правове становище Антимонопольного комітету України визначено Законами “Про обмеження монополізму та недопущення  недобросовісної конкуренції у  підприємницькій діяльності” та “Про Антимонопольний комітет України”, а його процесуальна діяльність щодо розгляду справ регламентується  згаданими тимчасовими правилами  розгляду справ про порушення  антимонопольного законодавства України.

До негативних тенденцій  у розвитку структурних передумов  конкуренції, що виявилися станом на початок 2009 року, слід віднести зменшення  інтенсивності вступу нових суб’єктів  господарювання на товарні ринки, що знайшло відображення у скороченні темпів зростання кількості підприємств, організацій та установ, які здійснюють господарську діяльність. Результати аналізу показників за 2007 – перше  півріччя 2009 року свідчать, що у першому  півріччі 2009 р. темпи приросту кількості економічних агентів, тобто, відповідно, інтенсивність вступу нових суб’єктів господарювання, істотно уповільнилися: в цілому майже у три рази порівняно з першим півріччям 2007 року.

Таким чином, для вдосконалення  антимонопольного регулювання української  економіки слід вжити наступних  заходів [1, 118]:

1.     Вдосконалення системи державних мір по антимонопольному регулюванні, шляхом проведення державної антимонопольної політики, ефективного сполучення ринкового механізму і системи державного регулювання. При цьому необхідно враховувати вихідний стан економіки України, що не містила передумов переходу до вільного ринку.

2.     Жорстко реалізовувати державну антимонопольну політику

3.     Здійснювати контроль за ринками з високою концентрацією, олігополістичних ринків, відстежувати можливі змови між учасниками ринку.

4.     Стимулювати державними заходами розвиток платоспроможного попиту всіх категорій споживачів: населення, виробничого попиту. Це приведе до розвитку виробництва, збільшенню кількості товаровиробників і розвитку конкуренції.

5.     Посилити контроль за розвитком фінансово-валютного ринку, що полягає в: обмеженні валютних спекуляцій; відновленні довіри до фінансової системи (залучення в інвестиції коштів населення).

6.     Державне стимулювання діяльності вітчизняних товаровиробників, захист внутрішнього ринку від імпорту.

7.     Державні заходи щодо виконання антимонопольного законодавства: прискорений розгляд у суді, відповідальність суддів за порушення строків розгляду антимонопольних справ.

8.     Захист конкуренції на ринках всіх товарів. Швидка реакція на скарги по обмеженню конкуренції антимонопольних і судових органів. Розвиток конкуренції як стану ринків, створення умови для активізації інвестиційних й інноваційних процесів.

Певним підсумком роботи Антимонопольного комітету України  стало обговорення конкурентної політики та права в України в 2002 – 2007 роках на щорічному Всесвітньому форумі ОЕСР у лютому 2008 року в Парижі. У відповідному документі цього  авторитетного міжнародного зібрання, зокрема, зазначено: "Головною сильною  стороною конкурентного режиму в  Україні є всебічне та добре розроблене конкурентне законодавство та Антимонопольний  комітет України, ефективно керована і визнана установа для його застосування". Але, така оцінка з боку колег зобов’язує не втратити напрацювань, забезпечити  подальше підвищення рівня роботи Антимонопольного комітету на благо народу України [2].

Антимонопольне законодавство  встановлює правила поведінки на ринку, захищає підприємця від антиконкурентних дій його суб'єктів, сприяє формуванню ринкового середовища.

Антимонопольна політика не має  на меті ліквідацію чи заборону крупних  монопольних утворень, бо суспільство  вже давно зрозуміло, що монополію  як один із основних факторів зростання  прибутку не можна «приборкати». Тому основне завдання — поставити  її під державний контроль, усунути  можливість зловживань монопольним  становищем.

Існують дві основні форми боротьби з монополіями:

1) попередження створення монополій;

2) перешкоджання використанню монопольної  влади.

У законодавстві країн Заходу використовується в основному перша форма. Причина  полягає в тому, що, на думку провідних  спеціалістів у цій сфері, значно легше не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою. Такими попереджувальними заходами є заборона об'єднань, а також  змов, які ведуть до обмеження виробництва  й торгівлі, тобто йдеться про  заборону створення монополій будь-якого  відомого виду. Також існує заборона придбання акцій та інших активів  конкуруючих підприємств, якщо це веде до монополізації галузі й послаблює  конкурентну боротьбу. Наприклад, у  Японії з таких міркувань було заборонено утворення холдингових  компаній [17].

У світовій економічній практиці розрізняють  три основні типи злиття підприємств: горизонтальне, вертикальне й диверсифікацію. Перший тип має місце, коли об'єднуються  фірми-представники однієї галузі, які  випускають тотожну продукцію або  надають альтернативні послуги. Отже, в результаті їх об'єднання  виникає загроза монополізації  галузі, що може мати негативні економічні наслідки. Тому саме цей тип злиття найбільше переслідується законом. Інші два контролюються менше  і відношення до них більш ліберальне, бо вони не створюють можливості монополізації  окремих ринків.

Разом із заходами, спрямованими на недопущення  утворення монополій на ринках, вживаються також такі, що покликані боротися з уже існуючими фірмами, які  можуть вважатися монополістами. Проти  таких фірм застосовується високе оподаткування  монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва, переведення  у державну власність, адміністративне  покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розукрупнення.

Слід зазначити, що західне антимонопольне законодавство постійно вдосконалювалося і нині є досить дієвим інструментом. За допомогою нього вдалося значно стримати монопольні тенденції, стимулювати  здорові ринково-конкурентні відносини. Загроза переслідування в порядку  закону примусила фірми уникати  явних монопольних ситуацій і  не зловживати ними. Завдяки цьому  вдалося не тільки зберегти, а й  посилити конкуренцію.

Антимонопольне законодавство  в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення  недобросовісної конкуренції у  підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Законом України «Про обмеження  монополізму та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності», прийнятим у 1992 p. [1], змінами  до нього та прийнятим у 1996 р. на його розвиток Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» караються всі дії підприємця, спрямовані на створення перешкод доступу  на ринок іншим та встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Закони спрямовані на здійснення демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультаційної та іншої підтримки  підприємців, які сприяють розвитку конкуренції.

Захист конкуренції передбачено  статтею 42 Конституції України.

Світові монопольні процеси змусили  державу посилити регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика й антимонопольне законодавство дали змогу контролювати процеси монополізації, зберегти й посилити конкуренцію.

Для того, щоб нейтралізувати ці негативні  тенденції, властиві монополістичній  організації ринку, держава повинна  знаходити й практикувати адміністративні, юридичні й економічні заходи, спрямовані на обмеження й контроль надмірної  концентрації економічної влади  в руках монополій. Найчастіше для  цього використовується антимонопольне законодавство, заходи державного стимулювання дрібного й середнього бізнесу, який може скласти конкуренцію монополіям, часто — заходи дискретного, разового характеру, спрямовані проти конкретних монополій, які загрожують нормальному  функціонуванню окремих секторів національної економіки.

Аналіз антимонопольного законодавства  закордонних країн дозволяє виділити наступні антиконкурентні дії: горизонтальні обмеження конкуренції, вертикальні обмеження конкуренції, зловживання домінуючим становищем на ринку та ін  
Горизонтальні обмеження конкуренції визначаються як договори між сторонами, ведуть справи на одному і тому ж рівні виробництва або розподілу товарів (послуг). Вони можуть варіюватися від простих двосторонніх угод до багатосторонніх угод. До типових горизонтальних обмежень можна віднести картельні договори, які, зокрема, регламентують ціни, розділяють ринки збуту, установлюють своєрідні умови торгівлі, включаючи дисциплінарні санкції за порушення договору його учасниками. Горизонтальні обмеження конкуренції ставляться до найбільш серйозних порушень антимонопольного законодавства.  
При вертикальному обмеженні конкуренції, як правило, обмежувальні умови приймаються в односторонньому порядку, оскільки пануючий на ринку підприємець у стані нав'язати свої умови більш слабкому контрагенту. До категорії вертикальних обмежень конкуренції можна віднести насамперед договори про виняткові торгові операції (мова йде про договори продажі лише визначеним покупцям або про придбання товарів тільки у визначених постачальників), що зв'язують договори (продаж із примусовим асортиментом, коли продавець обумовлює продаж основного товару придбанням другорядного, пов'язаного з основним), встановлення або підтримка перепродажних цін, обмежувальні умови в договорах про передачу прав на об'єкти промислової власності (договори поступки і ліцензійні договори). Але незважаючи на вищесказане, не завжди буває легко відрізнити горизонтальні обмеження конкуренції від вертикальних, наприклад, у випадку перехресноголіцензування у відношенні прав на промислову власність або коли конкуруючі підприємці призначають один одного винятковими дистриб'юторами своїх товарів.  
Монополізація ринку в закордонних країнах проходить в основному двома шляхами: придбанням підприємств конкурентів (горизонтальна інтеграція) або налагодженням своєї власної системи постачання і побуту товарів (вертикальна інтеграція).  
Антиконкурентних можна також вважати придбання конкуруючих компаній: ніяка корпорація, що займаєтьсяторгівлею, не має права набувати, прямо або побічно, весь або частину акціонерного капіталу (або майна іншої корпорації).  
Підводячи підсумки, можна сказати, що в західних країнах проведення антимонопольної політики й антимонопольне законодавство одержали широкий розвиток, а головне, що цей механізм контролю за монополіями і її негативними наслідками успішно діє протягом багатьох років. Тут теж є свої негативні чинники, наприклад, порушення непорушності загальної заборони монополій шляхом винятки з цієї заборони, що поширюється як на окремі компанії, так і на цілі галузі. Але в цілому можна сказати, що антимонопольні законодавства США і країн Західної Європи, хоч і принципово відрізняються один від одного у багатьох відношеннях, є скурпульозно продуманими й економічно обгрунтованими, що обумовлює можливість їхнього часткового використання в антимонопольній політиці України.  
Антимонопольне законодавство України, як уже говорилося вище, відповідає вимогам світових стандартів. Але при цьому було б бажаним і введення на прикладі антимонопольної практики закордонних країн жорсткого контролю за виконанням даного законодавства. Це одне із самих "хворих" місць у державно-правовій структурі України: приймаються в принципі непогані закони, але введення їх у життя або постійно одержує відстрочку, або взагалі не відбувається. Тому для нормального функціонування антимонопольного законодавства необхідно створити ще одне його ланка - комісію з контролю за виконанням розпоряджень антимонопольних органів, надавши їй усі повноваження по застосуванню санкцій по відношенню до порушників антимонопольного законодавства.  
Таким чином, у процесі вдосконалення українського антимонопольного законодавства можуть бути використані антимонопольне законодавство промислово розвинених країн і практика його застосування, але з урахуванням особливостей нашого перехідного періоду.