Судова система України

   співтовариства.

     Ці  повноваження було б неправильно  цілком ототожнювати, як це  нерідко

робиться, із правосуддям. Можна говорити, мабуть,  лише  про  те,  що  їхня

реалізація  тісно  пов'язана  з  правосуддям  і   сприяє   його   належному

здійсненню.

    Проведенню  в життя кожного з названих  повноважень, що  утворять  судову

владу, покликано  сприяти наділення органів,  на  які  покладене  здійснення

даної влади, засобами примуса до виконання прийнятих  ними  рішень.  Закон,

приміром, прямо  проголосив загальнообов’язок судових  рішень усіх видів. Він

жадає   від   організацій   і   посадових   осіб,   громадян    безспірного

підпорядкування велінням судової влади.

    І це  не звичайний, «черговий» призов, із  якими  нам  нерідко   припадає

зштовхуватися.  Реальність  велінь  судової  влади  підкріплюється   досить

значними засобами впливу. Наприклад, якщо .яка особа  не подає без  поважних

причин наявний  у нього документ, необхідний для  правильного дозволу  справи

арбітражним судом, то останній управі піддати таку особу  штрафу в  сумі  до

200 мінімальних  розмірів  оплати  праці.  Ефективні   заходи  застосовуються

судами і до громадян (обвинувачуваним  у  вчиненні  злочини,  що  потерпів,

свідкам і ін.) у  випадках, коли вони, скажемо, ухиляються від явки в суд по

його  виклику.  Закон  дозволяє  піддавати  їх  за  рішенням  суду  (судді)

примусовому приводу  за  допомогою  міліції  і  (або)  грошовому  стягненню.

Передбачаються  й  інші  заходи  впливу  на  тих,  хто  не  бажає   поважно

відноситися до судових  велінь. При  визначених  у  законі  обставинах  може

виникнути питання, як буде показано нижче, і про застосування самих суворих

мір юридичного впливу - мір карного покарання.

    Узагальнене  знання повноважень судів (їх  «спроможностей і можливостей»)

не тільки дає  уявлення про те, чим можуть і  повинні займатися  ці  державні

органи, але й  орієнтує щодо їхньої ролі і місця  в системі всіх установ,  що

реалізують у  цілому державна влада, а дорівнює  і  співвідношення  названих

вище трьох її гілок (галузей).  Воно  наповняє  конкретним  змістом  широко

уживане, хоча і  декілька спрощене пояснення суті поділу влади: законодавець

зоаконодавствує, виконавчі  органи  виконують  закони,  а  суди  судять.  У

всякому разі, один тільки перелік судових повноважень  свідчить про  те,  що

за формулою «суди  судять» ховається дуже ємна і  різноманітна діяльність, що

у цілому істотно  відрізняється від того, що повинні  робити  законодавчі  і

виконавчі органи.

    Коло  судових повноважень говорить  і про те,  що  дана  влада   покликана

виконувати важливу  і відповідальну соціальну функцію, не менше значиму, чим

функції, виконувані іншими гілками влади. А це дозволяє робити висновок уже

про рівнозначність, рівноправності і паритетності всіх гілок влади.

    Такий  висновок до порівняно недавнього  часу  вважався  помилковим,  що

суперечить основній державно-політичній установці, що виражалася  в  словах

«Вся  влада  Радам».  Відповідно  з  цим  у  судів  не  було  багатьох   із

перерахованих   повноважень.   Вони,   приміром,   не    могли    займатися

конституційним  контролем, перевіряти законність і  обгрунтованість рішень  і

дій більшості  виконавчих органів. На них дивилися як на органи, що  повинні

займатися  головним  чином  розглядом  цивільних  і   кримінальних   справ,

сприянням виконанню  власних рішень. Лише  у  вкрай  обмежених  випадках  їм

дозволялось  розбирати  справи   про   адміністративні   правопорушення   і

розглядати скарги на незаконні  дії  деяких  (далеко  не  усіх)  виконавчих

органів.

    Поворот  відбувся наприкінці 80-х - початку  90-х  років,  коли  початок

рости свідомість того, що правова держава  без  повноцінної  судової  влади

немислимо.  З  цього  часу  і  почався  процес  прийняття  конкретних  мір,

спрямованих на підвищення авторитету  судів.  Це  проявилося  не  тільки  в

удосконалюванні порядку добору і формування суддівського корпуса, створенні

умов  для  його  незалежності,  підвищенні   матеріальної   забезпеченості,

установленні відповідальності за  неповагу  до  суду,  але  й  в  суттєвому

розширенні судових  повноважень.

    Таку  тенденцію можна бачити багато  в чому. Зокрема, у  наділенні   судів

правом  здійснювати  контроль   за   законністю   й   обгрунтованістю   дій

правоохоронних  органів,  покликаних  займатися  виявленням  і   розкриттям

злочинів, у  першу  чергу  в  тих  випадках,  коли  є  небезпека  обмеження

конституційних  прав  і  свобод  громадян.  У  наші  дні  суди  (загальні  і

військові),  як  буде  показано  нижче,  можуть  перевіряти  законність   і

обгрунтованість затримки осіб, підозрюваних у  вчиненні  злочинів,  арешту,

продовження його терміна,  учинення  дій,  пов'язаних  з  обмеженням  права

громадянина  на  таємницю  листування,  телефонних  переговорів,  поштових,

телеграфних і  інших повідомлень, а також права  на недоторканність  житла  і

т.д. Вже тільки в цьому чітко проглядається  визнання положення про  те,  що

суди - це вершина  піраміди правоохоронних органів. 
 
 

                      2. СУДОВА СИСТЕМА, її СТРУКТУРА. 

    Один  із двох основних компонентів  судової влади складається в  тому,  що

її здійснення довіряється тільки спеціально затвердженим державним  органам

- судам, що відрізняються  від органів, що виконують законодавчі  і виконавчі

функції.  Така  відзнака  виражається  не  тільки   в   специфіці   судових

повноважень, про  які говорилося в попередньому параграфі  даної глави, але й

а порядку формування судів.

    Особливості  виконуваних функцій вимагають,  щоб суди формувалися і діяли

з дотриманням  спеціальних правил - правил, що докорінно  відрізнялися б  від

тих, що встановлені  для законодавчих і виконавчих органів.

    Тут  достатньо відзначити, що в даний   час  суди  усіх  видів   і  рівнів

утворюються з  дотриманням установленої  законом  процедури.  Реалізація  її

покликана забезпечити  безсторонній  добір  суддів,  спроможних  професійно

грамотно і чесно  розглядати  і  вирішувати  віднесені  до  їхнього  ведення

справи. Досягненню даної  цілі  покликано  сприяти,  зокрема,  установлення

системи  гарантій,  що  попереджнуть  проникнення  в   суддівський   корпус

некомпетентних  і аморальних людей. Такі  «захисні  засоби»  характерні  для

органів судової  влади. Для формування  органів  законодавчої  і  виконавчої

влади закон не встановлює детальних правил. Скажемо, офіційно  встановлений

перелік  вимог  до  кандидатів  у  депутати  Верховної  Ради  або  місцевих

представницьких органів значно скромніше, чим той, що існує для  кандидатів

на суддівські посади. До кандидатів на ті або інші (навіть найвищі)  посади

у виконавчих органах  закон теж не пред'являє жорстких вимог. Від  судів  же

потрібно високий  рівень  підготування  і  компетентність,  оскільки  судові

помилки чреваті  дуже серйозними, часом необоротними наслідками  для  життя,

здоров'я, свободи, прав і  що  охороняються  законом  інтересів  конкретних

людей.

    Істотним  моментом, що характеризує побудову  органів  судової  влади,  є

забезпечення їхньої незалежності, огородження  від  стороннього  впливу  як

ззовні, так і  усередині (із боку вищих інстанцій  і  судового  начальства).

Цього не скажеш про  законодавчі і виконавчі органи. Особливо  останніх,  де

субординація,  підпорядкування  вищестояща   нижчестоящим,   обов'язковість

указівок керівництва  вважаються явищем цілком нормальним. Не передбачаються

якісь особливі міри,  що  захищають  законодавців  (членів  представницьких

органів) від впливу ззовні, оскільки зробити це практично  неможливо.  Дана

категорія  людей  у  своїй  діяльності  зобов'язана  керуватися  зовнішніми

чинниками,  враховувати  вимоги  соціальних  і  політичних   сил   (партій,

суспільних об'єднань і т.д.).

    Сказане,  проте, не означає, що існує  непрохідна пропасти між, з   одного

боку, судової, а  з іншого боку - законодавчою і виконавчою  владою,  їхніми

органами. При всієї  їхньої відособленості є чимало точок  дотику  між  ними.

Наприклад, органи  законодавчої  (представницької)  влади  видають  закони,

обов'язкові  для  виконання  усіма,  у  тому  числі  судами,  підтверджують

фінансування судів, розміри оплати праці судів і  інших судових  робітників.

Органи судової  влади, із своєї  сторони,  можуть  впливати,  використовуючи

надані їм повноваження, на зміст діяльності законодавчих  (представницьких)

і виконавчих органів. Вони вправі, скажемо, визнати закон  неконституційним,

а рішення  виконавчого  органа  -  незаконним.  І  це  спричиняє  за  собою

незастосування  закону, ставить за обов'язок відповідним  органам відмовитися

від  реалізації  незаконного  рішення,  роздивитися   питання   знову   або

переглянути дане рішення.

    Специфіка  суду як органа судової влади  складається також у тому, що  для

його діяльності встановлені особливі правила, процедури. Ці  процедури,  що

відбивають загальнолюдський  досвід,  жорстко  лімітують  усе,  що  повинно

відбуватися в  суді при розгляді їм підвідомчого питання. Основна їхня  ціль

- забезпечити законне,  обгрунтоване і справедливе рішення.  Наріжним каменем

усіх судових  процедур є гласність, колегіальність (із деякими винятками)  ,

можливість участі представників народу у винесенні  рішень,  рівноправність

сторін, що беруть участь у розгляді справ, і ряд  інших,  про  які  промова

буде нижче. Встановлені  для законодавчих  і  виконавчих  органів  процедури

(регламенти, що  існують де-не-де у  виконавчих  органах  правила  прийняття

рішень і т.д.) не володіють тієї старанністю,  що  характерна  для  судових

процедур.

   До дійсного  часу склалося декілька варіантів  процедур здійснення судової

влади, що прийнято іменувати видами судочинства.