О. Н. Соколовський заклав основи нового розділу ґрунтознавства — колоїдно-хімічної технології ґрунтів. На основі наукових розробок він запропонував метод  осолонцювання ґрунтів для боротьби з фільтрацією води в зрошувальних каналах та інших гідротехнічних спорудах. Він є автором більше 140 наукових праць і підручника «Курс сільськогосподарського ґрунтознавства».

     Розвиток  докучаєвського ґрунтознавства і становлення  нової науки

     Шостий  перiод охоплює час мiж двома  свiтовими вiйнами (1916-1941) i вiдзначається завоюванням докучаєвським ґрунтознавством домiнуючого положення у свiтi; виникненням нових класифiкацiй грунтів у рiзних країнах; диференцiацiєю ґрунтознавства на низку дисциплiн; появою перших свiтових ґрунтових карт.

     На  той час зiбраний великий фактичний матерiал з хiмiчної, фiзичної та мiнералогiчної характеристики ґрунтів рiзних країн; сформованi основнi положення з фiзики, хiмiї, бiологiї ґрунтів; вiдбулася подальша диференцiацiя науки i формування спецiалiзованих напрямкiв, зокрема iнтенсивно розвивався картографiчний напрямок.

     Було  утворене Мiжнародне товариство ґрунтознавців (у 1924 р. на 4-й Мiжнароднiй педологiчнiй  конференцiї у Римi), проведенi три  Мiжнароднi конгреси ґрунтознавців (1-й  – у Вашингтонi у 1927 р., 2-й – у Ленiнградi – Москвi у 1930 р., 3-й – в Оксфордi у 1935 р.).

     У ґрунтознавстві видiлилися роздiли: вивiтрювання i ґрунтоутворення; географiя i картографiя  ґрунтів; загальна i колоїдна хiмiя ґрунтів; фiзика i гiдрологiя ґрунтів; бiологiя  ґрунтів; агрономiчне ґрунтознавство. Звичайно, рiзких меж мiж цими напрямками не було.

     У той час важливий внесок у розвиток ґрунтознавства зробили російські, а потім і радянські вчені: В.І.Вернадський (1863-1945), засновник біогеохімії  та сучасного вчення про біосферу і ноосферу; К.Д.Глінка (1867-1927), який написав фундаментальний підручник з ґрунтознавства, завідувач кафедри ґрунтознавства у Ново-Олександрiвському, Харківському, Воронезькому й Ленінградському сiльськогосподарських iнститутах; Г.М. Висоцький (1865-1940) розробив основи вчення про водні властивості, водний режим ґрунтів, глеєутворення; К.К.Гедройц (1872-1932) дав глибокий аналіз колоїдних властивостей ґрунтів, розробив учення про поглинальну здатність ґрунтів та основи їх хімічної меліорації; В.Р.Вільямс (1863-1939) об'єднав генетичні концепції В.В.Докучаєва з агрономічними поглядами П.А.Костичева, розвивавбіологічний напрямок ґрунтоутворення у ґрунтознавстві, вивчав гумус ґрунту, розвинув теорію ґрунтотворного процесу і родючості ґрунтів.

     У цей період створені науково-дослідні організації ґрунтознавства, ґрунтовий інститут імені В.В.Докучаєва (Москва, 1925), розширюються ґрунтові дослідження, розвиваються всі напрямки ґрунтознавства.

     Інтенсивна iнвентаризацiя  ґрунтового покриву i розвиток мiжнародного співробітництва у ґрунтознавстві

     Цей перiод охоплює тридцятирiччя пiсля  закiнчення другої свiтової вiйни (з 1945 до 1974 рр.) i вiдзначається iнтенсивним дослiдженням ґрунтового покриву  колонiй Азiї, Африки та Латинської Америки; створенням нацiональних кадрiв ґрунтознавців у слабкорозвинутих країнах, а також накопиченням нового фактичного матерiалу для бiльш детального аналiзу свiтової географiї i систематики ґрунтів. Були проведенi десятки мiжнародних конференцiй i координацiйних нарад-екскурсiй з рiзних проблем ґрунтознавства; створений Мiжнародний ґрунтовий музей в Амстердамi з багатою колекцiєю еталонiв ґрунтів свiту; опублiкована велика кiлькiсть перекладених праць з рiзних аспектiв ґрунтознавства. Усе це стало основою для створення нових уявлень про генезис i географiю ґрунтів свiту, їх класифiкацiю, процеси ґрунтоутворення.

     Протягом  цього перiоду були проведенi шiсть  Мiжнародних конгресiв ґрунтознавців: п'ятий – перший повоєнний – у  Кiншасi (1952 р.), шостий – у Парижi (1956 р.), сьомий у Медiсонi (1960 р.), восьмий – у Бухарестi (1964 р.), дев'ятий – у Аделаїдi (Австралiя, 1968 р.) i десятий – у Москвi (1974 р.), присвячений 50-рiччю Мiжнародного товариства ґрунтознавців.

     На  цих конгресах обговорювалися новi досягнення ґрунтознавства у рамках семи комiсiй: 1) фiзика, 2) хiмiя, 3) бiологiя, 4) родючiсть, 5) генезис, класифiкацiя i картографiя, 6) технологiя, 7) мiнералогiя ґрунтів. Практично на всiх конгресах була дискусія щодо програми світової ґрунтової карти (класифікація, номенклатура, техніка оформлення).

     Після війни були складені крупномасштабнi ґрунтові карти практично на всю  сільськогосподарську територію колишнього Радянського Союзу. Для кожного  господарства вони супроводжувалися нарисом  з набором картограм з вмiсту  гумусу, обмінного калiю, рухомого фосфору, лужногiдролiзованого азоту та кислотностi.

     Численні  та багатогранні дослідження ґрунтів  у різних країнах і, передусім, у  колишньому Радянському Союзі, підтвердили  основні положення вчення В.В.Докучаєва, поглибили і розширили його та утвердили як всесвітньо відому сучасну науку про ґрунт. Найбільш важливі досягнення цього періоду: розробка загального ґрунтово-географічного вчення про ґрунтово-біокліматичні зони (Л.І.Прасолов, І.П.Герасимов, О.М.Іванова, М.М.Розов та ін.); розробка вчення про кори вивітрювання і геохімію ландшафтів на основі ідей В.І.Вернадського (Б.Б.Полинов, В.А.Ковда, М.А.Глазовська); розвиток вчення про органічну речовину (І.В.Тюрін, Л.М.Александрова, В.В.Пономарьова, Д.С.Орлов, М.І.Лактіонов та ін.); вивчення ґрунтових процесів та режимів (О.А.Роде, І.М.Скриннікова, І.П. Герасимов, І.С.Каурічев); розробка шляхів підвищення родючості та меліорації ґрунтів (І.М.Антипов-Каратаєв, О.Н.Соколовський, О.М.Можейко, О.М.Грінченко, М.К.Крупський) та багатьох інших питань фундаментального й прикладного ґрунтознавства.

     Зміцнювались  міжнародні зв'язки ґрунтознавців, що дозволили не тільки утвердити позиції  генетичного ґрунтознавства, але  й розвинути нові напрямки. У цей  період помітний внесок у розвиток генетичного ґрунтознавства зробили зарубіжні вчені (К.Ф.Марбут, Д.Камбелл, С.Матссон, Г.Геррасовітц, Д.Рассел, А.Демолон, С.Ваксман, А.Джоел, Дж.Прескотт, Т.Секі та ін.).

     Інтенсифiкацiя  робiт з охорони  та раціонального  використання ґрунтового покриву

     Цей перiод охоплює останнє тридцятирiччя. Головна його риса – iнтенсифiкацiя робiт з охорони i рацiонального використання ґрунтового покриву. Протягом цього перiоду були проведенi чергові Мiжнароднi конгреси ґрунтознавців: 11-й в Едмонтонi (Канада, 1978 р.), 12-й в Індiї (1982 р.), 13-й у Японiї (1986 р.), 14-й у Гамбурзi (Нiмеччина, 1990 р.), 15-й у Акапулько (Мексика, 1994 р.), 16-й у Монпел'є (Францiя, 1998 р.).

     Останнiй  час знаменний прагненням застосування системного підходу до проблем науки, зокрема i до ґрунтознавства. Хоча ще докучаєвська концепцiя ґрунту як самостiйного тiла природи i дзеркала ландшафту передбачала системний пiдхiд до нього.

     Вiдзначаючи  роль iнформацiї тамоделей у вивченнi “ґрунтових систем”, В.А. Ковда (1985) стверджує, що ґрунт у цiлому – вiдкрита система, яка подiляється на ряд пiдсистем. Водночас вiн є пiдсистемою бiосфери. Гумусна оболонка Землi – загальнопланетарний акумулятор i розподiлювач енергiї, ємнiсть бiльшої частини бiомаси рослин i тварин, екран, який утримує найважливiшi для життя елементи вiд геохiмiчного стоку до Свiтового Океану, пудифiкатор забруднення атмосфери. Ґрунт є незамiнним регулятором гiдрологiчного режиму сушi i незамiнною продуктивною силою.

     Енергетика  ґрунтоутворення була в центрi уваги  В.Р. Волобуєва (1973-1976), яку вiн розрахував для рiзних ґрунтів, серед яких чорноземи займають чiльне мiсце. І.Сабольч (1979) показав, що енергiя, яка накопичується у ґрунтах Угорщини, розрахована у калорiях, складає бiльше 60 % енергетичних ресурсiв країни, включаючи вугiлля, нафту i газ. Головним носiєм енергiї у ґрунтi є гумус.

     Для сучасного трактування органiчної речовини ґрунту (походження, склад, будова, специфiка, взаємодiя з мiнеральною  частиною, роль у родючостi) дуже важливi експериментальнi дослiдження проведенi М.М.Кононовою (1963), В.Фляйгом (1964), В.В. Пономарьовою (1964), Ф.Дюшофуром (1977), Д.С.Орловим (1977), Л.М.Александровою (1980).

     Ґрунт – бiокосне тiло (за Вернадським), не тiльки народжене життям, але і  його джерело. Роль ґрунту у життi рослин загальновiдома. Вона добре показана у монографiї Е. Рассела “Ґрунтовi умови i рiст рослин” (1953).

     У рiзних регiонах були проведенi дослiдження бiологiчної продуктивностi ґрунтів i фiтоценозiв  сушi; запропоновано ряд моделей  процесу бiологiчного кругообiгу речовин; установлено, що агроценози не завжди переважають за продуктивнiстю природнi ценози.

     Виникла така наука, як ґрунтова зоологiя, розширилися  уявлення про мiкробний ґрунтовий  ценоз, роль i значення ґрунтових водоростей у фiксацiї атмосферного азоту i в  процесах вивiтрювання.

     Системний пiдхiд, застосований до вивчення грунтів, дозволив І.П. Герасимову (1973) розробити вчення про елементарнi ґрунтові процеси. Він відзначав необхiднiсть покласти в основу класифiкацiї ґрунтів докучаєвську формулу: фактори грунтоутворення – процеси – властивостi грунтів. 

     Висновок

     В.В.Докучаєв розробив схему класифікації грунтів  північної півкулі, методи дослідження  грунтів, установив багато закономірностей  грунтоутворення і запропонував ряд практичних заходів із підвищення родючості грунтів. Значний вклад у становлення докучаєвського вчення про грунт внесли його перші учні та сподвижники. М.М.Сибірцев (1860-1900) написав перший підручник грунтознавства, систематизував і розвинув учення про грунти, конкретизував визначення грунту, розділив фактори грунтоутворення на біотичні й абіотичні, вніс уточнення до класифікації грунтів, розділив грунти на зональні, інтразональні й азональні, ввів поняття "грунтовий рід", продовжив роботи по боротьбі із засухою. П.А.Костичев (1845-1895) заклав наукові основи агрономічного грунтознавства. Вивчав розкладення рослинних залишків у грунті, роль мікроорганізмів і водостійкої структури в родючості грунтів, роль гумусу в утворенні структури. П.С.Коссович (1862-1915) – один з основоположників вивчення фізичних, хімічних і агрохімічних властивостей грунтів, систематизував дані про грунти;

     В.І.Вернадський (1863-1945), засновник біогеохімії та сучасного вчення про біосферу; К.Д.Глінка (1867-1927), що написав фундаментальний  підручник із грунтознавства, завідував  кафедрою грунтознавства в Ново-Олександрійському, Воронезькому й Ленінградському сільськогосподарських інститутах; Г.М.Висоцький, який розробив основи вчення про водні властивості, водний режим грунтів, глеєутворення; К.К.Гедройц (1872-1932) дав глибокий аналіз колоїдних властивостей грунтів, розробив теоретичні основи їх хімічної меліорації; В.Р.Вільямс (1863-1939) об'єднав генетичні концепції В.В.Докучаєва з агрономічними поглядами П.А.Костичева, створив біологічний напрямок у грунтознавстві, вивчав гумус грунту, розвинув теорію грунтотворного процесу, родючості грунтів; та ціла плеяда дослідників-природознавців.

     Література

     Канівець  В.І. Життя грунту. – К.: Аграрна  наука, 2001.

     Назаренко І.І. Грунтознавство: Навчальний посібник. Ч. 1, 2. – Чернівці: Рута, 1998, 1999.

     Польчина  СМ. Грунтознавство. Головні типи грунтів. Ч. 1, 2. – Чернівці: Рута, 2000, 2001.

     Чорний  І.Б. Географія грунтів з основами грунтознавства. – К.: Вища шк., 1995.