Холера

П'ята пандемія (1881 — 1895) наприкінці 1885 року досягла Австрії, 1886 — Угорщини й Німеччини, звідки вона знов перекинулася до Галичини, центральних і східних земель та Росії; відомо, що в Галичині та на Буковині від холери померло в період 1892 — 1894 років 2 300 осіб. Під час вищезазначених епідемій холери в Україні і на території колишньої Російської імперії смертність від холери коливалася від 36,8 до 44,9% всіх захворювань.

Шоста пандемія холери (1902 — 1926) була перенесена до Російської імперії, в Україні спочатку були поодинокі випадки захворювань. Однак 1907 року хвороба поширилася в басейнах Дніпра, Дону та Волги. Вона охопила майже всю Російську імперію, досягла апогею 1910 року (230 000 захворювань і 11 000 померлих). Згодом епідемія значно послабшала (1912 в Одесі та в Астрахані було лише 9 випадків захворювань), але 1913 стався новий вибух холери, головним чином в Подільській губернії (1 600 захворювань).

З початком Першої світової війни (1914) холера поширилася в російській армії, переважно на Південно-західному фронті: 7700 захворювань, серед цивільного населення до 1 800. 1915 року зафіксовано 11400 випадків в армії й десятки тисяч серед цивільного населення. У наступні два роки епідемія значно зменшилася, але 1918, у зв'язку з рухом біженців, демобілізованих та військово-полонених, а потім у зв'язку з громадянською війною стався новий великий вибух холери. Вона поширилася на всю Україну та середню Росію. Смертність від холери була дуже високою; наприклад, в Одесі 1918 року — 55,8%, 1919 — 47,2%, 1920 — 65,0%, 1921 — 48,8%. Найбільша смертність була серед молодих та найстарших груп хворих. Після закінчення громадянської війни і введення НЕП-у розпочато енергійну боротьбу проти холери, і вона на 1926 рік по всій території СРСР була остаточно ліквідована. Офіційно вважається, що з того часу холера не відновлювалася, хоча поодинокі випадки (типу Ель-Top) були зареєстровані 1970 року в Одесі, 1994 року в Криму та 2011 року у Маріуполі  станом на 06.06.2011 кількість хворих досягла 14 осіб.

У 2011 році у Маріуполі (Донецька область) через холеру було введено заборону на купання на пляжах, а також на вилов риби та продаж її на ринках.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Після хвороби  в людини виробляється виражений  імунітет, який зберігається тривалий час, тому випадки повторних захворювань холерою вкрай рідкісні. Досліди на добровольцях показали, що протягом 3 років (термін спостереження) люди, які перехворіли на холеру в результаті експериментального зараження, залишалися стійкими до повторного зараження холерними вібріонами.

Основна роль в  імунітеті до холери належить антитіл, продукуються місцево (у кишці), хоча певний внесок у захист вносять циркулюючі антитіла при високих концентраціях їх, коли вони проникають у просвіт кишки з крові, що підтверджено експериментами на тваринах. Більш високий рівень захисту спостерігається при синергічну дію антибактеріальних та антитоксичних антитіл у кишці. Основна роль антибактеріальних SIgA полягає в тому, щоб перешкоджати хемотаксісу вібріонів до епітелію та прилипання їх до поверхні слизової оболонки кишечнику в результаті блокуючого дії на структури для прилипання (ліганди) на поверхні бактеріальних клітин. Зниження колонізації та адгезії холерних вібріонів сприяє швидшому їх виведенню з кишечника при перистальтиці і тим самим зменшує можливість приживлення збудника в кишковому тракті.

Дія кишкових IgA-антитіл проти холероген обумовлено головним чином блокадою його В-субодиниці, що перешкоджає зв'язуванню токсину з гангліозид GM1 на поверхні епітеліоцитів. Антитіла, що блокують токсичний сайт на А-субодиниці холероген, роблять менший захисну дію.

 

 

 

 

 

 

 

Список використанних джерел

1. Адамов А. К., Ломов Ю. М.. Холера в СССР в период VII пандемии / Под ред. В. И. Покровского – М.: «Медицина», 2000. — 472 с.
2. Бургасов П. Н., Холера Эль-Тор, 2 изд., М., 1976.
3. Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.
4. Жуков-Вережников Н. Н. Диагноз чумы и холеры, М., 1944.
5. Жуков-Вережников Н. Н., Мусабаев И. К., Завьялова Н. К., Клиника, лечение и профилактика холеры, Таш., 1966;
6. Златогоров С. И. Эпидемиология и микробиология холеры, М., 1947.
7. Коробкова Е. И., Микробиология и эпидемиология холеры, 2 изд., М., 1959.
8. Майер А. Э. Наставление, как должно поступать жителям в предохранении себя от болезни холеры. Харьков, 1831.
9. Мединский Г. М., Наркевич М. И., Ломов Ю. М., Пинигин А. Ф., Голубев Б . П., Алексеенко В. В., Левчишина Г. И., Кюрегян А. А. Справочник-кадастр распространения вибрионов Эль-Тор в поверхностных водоёмах и сточных водах на территории СССР во время 7-ой пандемии холеры / Под общ. ред. Г. М. Мединского, Ю. М. Ломова. Ростов-на-Дону: МЗ СССР РПЧИ, 1991. — 172 с.
10. Справочник по дифференциальной диагностике инфекционных болезней / Под ред. проф. А. Ф. Фролова, проф. Б. Л. Угрюмова, д-ра мед. наук Е. К. Тринус. Киев.