Теорія «зацікавлених груп» А. Бентлі

     Вступ

     На початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов’язана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування /підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними.

     Усупереч критичному осмисленню реалій індустріально-ринкової цивілізації К.Марксом, більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму А. Токвіля. Саме соціальний консенсус, а не конфлікт став основою капіталістичного розвитку в ХХ ст., а мислителі, які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою визначили загальний напрямок політичних досліджень у ХХ ст.

     Генеза політичних ідей цього періоду характеризується тими проблемами, що були поставлені політичною наукою в різні періоди століття і є предметом обговорення та подальшого дослідження в сучасних умовах політичного життя.

     Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру – характерне явище  ХХ ст. Об’єктивно це пояснюється розвитком  індустріального суспільства, демократизацією  громадського життя, ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й  її становлення на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень  сформували нові теорії про політику, які виникли на науковій базі, утвореної попередниками. В той же час в сучасних концепціях популярними є ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі ХХ – ХХІ ст. У зв’язку з цим вже на початку ХХ ст. збільшується кількість дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як самостійна наука.

     Групи інтересу відіграють помітну роль у процесі політичних рішень, та через формальний підхід до вивчення політичних явищ, ми часто просто не помічаємо цього, або не хочемо визнавати групи як такі, що є чи не головними акторами політичної сцени. Часто невизнання груп інтересу як неформалізованих політичних суб’єктів призводить до того, що на їх основі формуються або політичні партії (за формою), або протилежні (позасистемні) центри рішень, які починають деструктивно впливати на політичний процес. Саме це й зумовлює актуальність дослідження груп інтересів.

     Мета  роботи – дослідити групи інтересів як центр політичного впливу на внутрішньодержавному рівні, сформулювати визначення та здійснити спробу класифікації груп інтересів на основі основних положень теорії «зацікавлених груп» Артура Фішера Бентлі.

     Реалізацію  мети дослідження зумовлювали такі завдання:

• систематизація теоретичних напрацювань у сфері дослідження груп інтересу;
• вироблення системи основних категорій і понять груп інтересу, та явищ, що визначають їх як учасника політики;
• визначення місця груп інтересу у політичній теорії;
• визначення місця груп інтересу як елемента політичної системи та політичного процесу.

     Об‘єктом  дослідження є групи інтересу та політичні теорії, що визначають суть цього феномена та які найбільш ґрунтовно використовували категорію груп інтересу для дослідження політики.

     Предметом дослідження є процес визначення груп інтересу як об’єкта політичного аналізу, принципи застосування теоретичних аспектів груп інтересу щодо аналізу окремих політичних систем, закономірності зв’язку системи груп інтересу з природою політичних систем, процесів та інститутів. 

     Розділ 1. Виникнення й основні положення концепції «зацікавлених груп» 
Артура Фішера Бентлі

     Перші «групи інтересів» почали формуватися ще у XVIII ст. під час боротьби за незалежність США та у XIX ст. при створенні союзів працівників, а згодом і союзів підприємців. Нова хвиля у виникненні «груп інтересів» пов’язана із 70-ми роками минулого століття, коли було створено дві третини існуючих сьогодні груп. Цей період важливий тим, що відтепер поряд із союзами промисловців та працівників з’являються так звані громадські рухи [3, 68].

     Один  з батьків-засновників США Джеймс Медісон розглядав різні можливі проблеми в процесі управління, пов’язані з впливом груп, які він називав «фракціями». Д. Медісон надавав величезного значення питанню узгодження егоїстичних інтересів фракцій із загальним благом для американського народу. Він послідовно відстоював принцип правління більшості (majority rule), але вкладав у нього свій зміст. Для Д. Медісона більшість, як і меншість, – усього лише частина народу, його фракція. Справедливість же повинна бути забезпечена народу в цілому, а не тільки фракції більшості, яка, неминуче користується в умовах республіки політичною владою, завжди має можливість ігнорувати права та інтереси фракцій меншості, позбавляти їх власності та свободи [5].

     Фракційність, за Д. Медісоном, – безумовне зло, оскільки виникають коаліції громадян, об’єднаних спільними інтересами, які прагнуть задовольнити ці інтереси за рахунок прав інших громадян і на шкоду інтересам суспільства в цілому. «Особенно опасна фракционность, когда она приводит к расколу общества, к образованию политических партий – крупных политических группировок, противостоящих друг другу и открыто ведущих борьбу за власть. Именно тогда возникает угроза тирании, подчинения одной части общества другой» [1].

     Натомість виникнення фракцій, за Д. Медісоном, – природне в політичному житті явище. Діяльність, а отже, й угруповання за інтересами притаманні власне людській природі, причому найзначнішою підставою виникнення фракцій є нерівномірний розподіл власності, що завжди породжувало й буде породжувати відмінності у поглядах, групувати людей в класи, керовані різними прагненнями та інтересами [5].

     На  початку XX ст. виник груповий підхід до вивчення політики, який називається  також теорією груп тиску, теорією  зацікавлених груп, теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії став американський соціолог і політолог Артур Фішер Бентлі (1870–1957). У праці «Процес здійснення державної влади: вивчення громадських тисків» (1908) він доводив, що діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і спрямована на забезпечення цих інтересів. Діяльність щодо забезпечення інтересів звичайно має груповий характер. Оскільки групи не існують без об’єднуючих їх інтересів, то група та інтерес є досить близькими поняттями. Інтереси групи проявляються не стільки на основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі тощо, скільки на основі практичної діяльності й поведінки членів групи.

     Діяльність  заінтересованих груп у їх відносинах одна з одною і з державною владою, за А. Бентлі. є динамічним процесом, у ході якого здійснюється тиск інтересів цих груп на владу з метою примусити її підкоритися волі та впливу груп. У впливі груп на державну владу зазвичай домінує найсильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядковують своєму впливові й примушують підкоритися більш слабкі групи. а сама державна влада стає засобом урегулювання конфліктів між групами та груповими інтересами й досягнення певної рівноваги між конкуруючими групами.

     Груповий  підхід надає можливість представити  всі вияви політики як результат  діяльності заінтересованих груп. Такими групами є суспільні класи  та інші соціальні спільності людей, політичні партії, різноманітні громадські організації тощо. Суспільним класам А. Бентлі приділяв відносно мало уваги, вважаючи їх групами з множинними інтересами, що схильні до стабільного існування і не мають внаслідок цього великого значення при аналізі політики в динаміці.

     Найчастіше  в політології при аналізі інституціоналізованих форм політики поняття «заінтересовані групи» або «групи інтересів» використовується для позначення добровільних об’єднань людей у їх стосунках із владою і співвідноситься з поняттям «громадська організація». Відповідно, групи інтересів визначаються як добровільні об’єднання людей, створені для вираження й задоволення їхніх інтересів у відносинах з різними політичними інститутами, насамперед із державою.

     Поняття «групи інтересів» указує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей, їхні об’єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній структурі суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об’єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об’єднаннями Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї [8].

     «Групи інтересів» вважаються головними представниками суспільних інтересів. Вони сприяють підтримці зв’язку між суспільством та урядом, артикулюють найбільш важливі суспільні вимоги. Політичні партії не можуть виконувати таку функцію, оскільки є заангажованими та намагаються використати державну владу у власних інтересах. Також місією політичної партії є об’єднання багатьох точок зору у спільний інтерес, тому приватні або групові побажання не можуть бути нею артикульовані. Для досягнення своїх цілей «групи інтересів» використовують різноманітну тактику. Використання засобів обумовлено особливостями політичної системи й законодавства в державі. Групи, які мають значну кількість членів та обмежені ресурси, вдаються до дій, відмінних від дій груп, які володіють великими ресурсами та незначною кількістю членів [2].

     Групи інтересів можуть мати різні назви: «клуб», «гурток», «спілка», «товариство», «рада», «об’єднання» тощо. Поняття «групи інтересів» корелюється з такими однопорядковими з ним поняттями, як «групи тиску», «лобі», «громадські організації», «суспільні рухи», «латентні політичні сили» [8].

     Розділ 2. Зацікавлені групи в сучасній політології

     Зацікавлені групи – це групи осіб, які  прагнуть впливати на процес ухвалення  рішень із тих чи інших питань, але не прагнуть встановити цілковитий контроль над державою. Інакше кажучи, зацікавлені групи домагаються впливу на людей влади, але не постачають людей владі, принаймні офіційно. Цим вони відрізняються від політичних партій, для яких захоплення й утримання влади є головним завданням. Сучасне розуміння груп інтересу як політологічної категорії у найбільшій мірі стосується порівняльної політології, але виходить з концепцій плюралістичної демократії, в основі яких лежить біхевіористичний підхід до аналізу політики. Характерною рисою цього підходу є бачення груп інтересу як політичних суб‘єктів, що передують державі, партіям, класам тощо. На сьогоднішньому етапі доцільність використання групи інтересу для політичного аналізу не означає визнання первинності групи [4]. 
 

     2. 1. Класифікація груп інтересів

     Типологізація груп інтересів, що представлені в сучасній політиці, набуває статусу наукової проблеми з таких причин. По-перше, поділ груп за типами є основним засобом теоретичної ідентифікації змісту їхньої діяльності, виокремлення сутнісних особливостей їхнього складу, організації, ролі та значення для політичної сфери. Проте принципи виокремлення типів далекі від однозначності, позбавлені єдності у використанні критеріїв. Це зумовлює потребу визначення всіх проблемних моментів, що заважають побудові адекватної концепції функціонування різних типів груп політичних інтересів як істотного аспекту політичного процесу. По-друге, зміна типологізаційного апарату зумовлена високими темпами демократизації. Відповідно до мінливих параметрів загального трансформаційного фону змінюються склад і характер груп інтересів, конфігурація їхніх взаємин і відносин із владно-державними структурами [2].

     Є різні підходи до класифікації зацікавлених груп. Так, Жан Блондел вирізняє два «чисті типи» зацікавлених груп: а) общинні, які належать до відповідної общини, і б) «асоціативні» групи, що створюються для впливу на розв’язання відповідної проблеми. Реальні зацікавлені групи розміщуються між двома «чистими типами».

     1. Групи «за звичаєм». У країнах  третього світу політики використовують  владу для надання родичам  і друзям прибуткових місць,  привілеїв. В індустріально розвинених  країнах роль цих груп порівняно  невелика, за винятком хіба що  католицької церкви, яка впливає  на різноманітні аспекти повсякденного  життя віруючих від політичних  пристрастей до суто інтимної  сфери. Католицька церкви створює  залежні від неї зацікавлені  групи: клерикальні профспілки  й навіть католицькі партії. Ватикан  у разі необхідності може чинити  могутній тиск на такі країни, як Італія, Ірландія, Польща.