Шляхи і засоби підвищення політичного управління

Зміст

1. Управління: суть і роль у суспільно-політичному житті.
2. Політичні рішення: сутність, технології прийняття і впровадження.
3. Шляхи і засоби підвищення ефективності політичного управління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Управління: суть і роль у суспільно-політичному житті.

 

 

Політичне управління являє собою особливий механізм, котрий постає із самої природи суспільного процесу. Управління значною мірою визначає соціальне майбутнє і якість сучасного життя.

Суттю політичного  управління є свідомий цілеспрямований  вплив людей владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації  та досягнення певних цілей.

Радикальна перебудова системи управління, є складовою  загального процесу оновлення нашого суспільства. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та особливо ці форми й методи були не раціональними навіть за тоталітаризму. Ще й досі низка елементів командно-адміністративної системи управліннясприймаються багатьма як єдиноправильними. Продовжують лунати голоси тих, хто закликає до “твердої руки”, оскільки “суспільство стало некерованим”.

Керувати суспільством в умовах демократії набагато складніше, ніж робити це командно-вольовими  методами. Управління вимагає постійної  уваги і величеного напруження. Намагання законсервувати “спрощені” методи управління, властиві командно-адміністративній системі, становлять значну небезпеку для суспільства

У підходах до ролі і місця управління не можна абсолютизувати дію об‘єктивних  закономірностей у суспільному  житті оскільки це веде до приниження ролі свідомої діяльності людей, в тому числі і управління. Але слід відмовитися  від спроб розглядати суспільство  як об‘єкт, що піддається всеохопному “тотальному ” управлінню і плануванню.

Управління досягається  не тоді, коли воно намагається охопити  все, до найменших деталей, а тоді, коли свій вплив на людей здійснюється через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства  значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шагельє – брауна, згідно з яким складна система, що стає об‘єктом зовнішнього впливу, намагається перебудуватися таким чином, щоб максимально зменшити результати цього впливу.

Серед основних цілей  політичного управління є основними:

- реалізація інтересів  тих чи інших полвтичних сил і соціальних груп;

- регулювання суспільних  відносин і суперечливих інтересів  різних класів і соціальних  груп;

- захист державних  інтресів на міжнародній арені;

- вироблення оптимальних  форм організацій та стимулювання  діяльності людей; 

- забезпечення  соціальної стабільності та правопорядку; регулювання економічної діяльності;

- стимулювання  науково-технічного процесу. 

Ефективність управлінської  діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки, тобто сукупності форм, методів і засобів, які використовуються суб‘єктами управління для досягнення поставлених цілей. Соціотехніка включає також і стиль управління, що є суб‘єктивно-особистісною формою реалізації тих чи інших методів. Через те той самий метод дає різні результати, якщо він використовується різними суб‘єктами управління.

Вперше типологію  управлінських методів і стилів дослідив ще в 30-х роках Курт Левін, ввівши в науковий обіг поняття “авторитарне”, “анархічне”, “демократичне” управління. Під авторитарним типом розуміють управління з допомогою вольових, твердих і навіть жорстоких засобів, коли один суб‘єкт, використовуючи всю повноту влади, керує всім, нехтуючи думкою інших. Під анархічним типом розуміють ситуацію, коли всі намагаються управляти всім, виходячи за межі своїх повноважень. Нерідко цей тип називається ліберальним, пасивним, м‘яким. Демократичний тип передбачає взаємодію всіхсуб‘єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Деякі політологи називають цей тип гнучким, універсальним, що поєднує риси авторитарного і ліберального методів.

Соціологічні дослідження  переконливо свідчать про згубні наслідки для суспільства як авторитарно-командного, так і анархічного типів управління. Вони дискредитували себе і в морально-політичному  плані, і в матеріальному, оскільки всі сфери суспільного життя  вимагають гнучких методів керівництва  і постійної демократизації управління. Про найбільшу ефективність демократичного типу керівництваі постійної демократії свідчать дослідження К. Бірта, Ф. Генова, А. Хараша, Х. Ріхтера, В.І. Терещенка.

Наявні в літературі і інші класифікації типів управління. Розрізняють ефективний і неефективний, позитивний і негативний типи управління. Відокремлюють також директивний  і товариський (авторитетний), прагматичний і моралізаторський, парадний і діловий  типи.

Основними елементами процесу управління є збір інформації та її оцінка, винесення рішення, організація  його виконання, здійснення контролю, координація і регулювання дій, первірка виконання та оцінка результатів. Ядром управлінськоїдіяльності є винесення рішень. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань є гловними у політиці, оскільки якість обраного рішення значною мірою зумовлює результативність усієї справи управління.

 

 

Саме тому управління не рідко характеризують як цілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення в житті політичних рішень.

На відміну від  інших видів політичної діяльності, політичні рішення належать типу позапрактичних дій,які є абстрактними уявленнями про бажані або можливі результати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте, як і вся політика, винесення політичних рішень має орієнтуватись на два рівні оцінок і прогнозів: перший – це рівень громадської думки, другий – це оцінки експертів, спеціалістів (економістів, політологів, соціологів, юристів). На жаль часто політичні рішення ухвалюються не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть з ігнорування громадсткої думки, що загалом негативно впливає на їхню результативність.

Зачіпаючи тією чи іншою мірою інтереси різних категрій людей, політичні рішення можуть сприяти як узгодженню цих інтересів, їх примиренню, так і загострити їх, вести до переростання суперчностей у конфліктну фаазу. Правильні політичні рішення гармонізують різнорідні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, а також поєднують локальні інтереси з суспільними. Для вироблення таких рішень суб‘єкт управління повинен знати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки і настрої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рішення тих соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовільнити. Для цього в кожній політичній системі є канали передачі в центр винесення рішень сигналів про динаміку суспільних потреб та інтересів. Така передача може здійснюватись через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічі депутатів різних рівнів із виборцями. Сигнали в центри винесення рішень можуть надходити також і через неофіційні канали.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Методичні рекомендації

Розкриваючи зміст першого питання  потрібно показати, що політичне управління являє собою особливий механізм, котрий значною мірою визначає якість сучасного політичного, соціально-економічного життя. Управління слід характеризувати  як цілеспрямовану діяльність щодо вироблення і втілення в життя політичних рішень, необхідно розглянути різні  підходи до класифікації типів політичних рішень.

У другому питанні слід звернути увагу на сутність та процедуру ухвалення  політичного рішення, як центрального елемента управління. В цьому питанні  необхідно проаналізувати головні  етапи, які проходить політичне  рішення в процесі формування. Існує кілька технологій прийняття  політичного рішення, які необхідно  розглянути.

У третьому питанні необхідно зазначити, що сьогоднішня техніка управління охоплює комплекс апробованих у  різних країнах засобів, методів  і способів підвищення ефективності управлінської діяльності.

 

 

 

 

 

Література

1. Абизов В.Є. Політичне рішення: механізм прийняття. – К., 1995. – 63 с.
2. Бебик В. М. Базові засади політології : історія, теорія, методологія, практика / В. М. Бебик. – К. : МАУП, 2000. – С. 52–53.
3. Політологія : підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – 3-те вид., перероб., доп. – К. : ВЦ “Академія”, 2008. – 568 с.
4. Політологія. Навчально-методичний комплекс : підручник / За ред. проф. Ф. М. Кирилюка. – К. : Центр навч. літератури, 2004. – 224 с.
5. Лютко Н.В., Заславська О.О. Політологія: навч. посіб. – Хмельницький: ХНУ, 2011. – 319 с.
6. Райт Г. Культура управління // Політичні читання. – 1995. – №1. – С. 80-96.
7. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності. – Харків, 1996. – 164 с.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. – 3-те вид., стер. / П.П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2005. – 576