Поняття і структура політичної культури

 
 
 
 
 
 
 

     Індивідуальне науково-дослідницьке завдання

     з політології на тему:

"Поняття і структура політичної культури" 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

      Зміст

1. Політична культура: поняття, структура.
2. Типологія і функції політичної культури.
3. Види політичної культури.
4. Демократична політична культура.

Список  використаної літератури

 

1. Поняття і структура політичної культури

     Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування політичної сфери суспільства  є політична культура як складова загальної, зокрема психологічної, культури суспільства, соціальних груп та індивідів.

      Термін "політична культура" з'явився вперше у XVIII ст. у працях німецького філософа І. Гердера.

      Теорія  сформувалася у другій половині XX ст. завдяки працям американців Г. Алмонда, С Верби, Р. Бенедикта, Л. Пара, Дж. Kepi, К. Джовіта, У. Розенбаума, англійців Р. Роуза і Д. Кованоха, німця К. фон Бойме, французів М. Дюверже, Р.-Ж. Шварценберга, голландця І. Інглхарта та ін.

      Теорія  політичної культури дала змогу (на відміну  від інституціонального аналізу) пояснити, чому однакові за формою органи державної  влади в різних країнах функціонують абсолютно по-різному. Заглибившись у мотиваційне коріння політичної поведінки, вона змогла пояснити деякі  речі, що лише чекали на ґрунтовне роз'яснення.

      Узагалі політика могла б вважатися доволі простою сферою людської діяльності, якби суб'єкти політичної діяльності (індивіди, соціальні групи, інституції та ін.), маючи специфічні інтереси, потреби, мету, не намагалися вплинути один на одного, змінити свідомість та поведінку  інших суб'єктів у процесі цієї діяльності.

      Характер  і рівень політичної культури суспільства  значною мірою визначають його політичне  життя. Як засіб політичної соціалізації людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства  політична культура завжди формується на певному рівні політичної ідеології  та соціальної психології. Вона містить  ідеї, переконання та погляди, способи  діяльності, індивідуальний та суспільний досвід, традиції, звички, почуття.

      Інакше  кажучи, політична культура поєднує  в собі об'єктивні соціально-нормативні компоненти свідомості та поведінки  й суб’єктивні стани, що відбивають відчуття відповідності цих нормативів реальному життю.

      У науці сформувалися два основних підходи до тлумачення політичної культури.

      1. Суб'єктивний зміст політики:

      • сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба, Д. Дивайн, Ю. Краснов);

      • символів (Л. Дітмер);

      2. Суб'єктивний ракурс політики:

      • прояв нормативних вимог (С. Вайт);

      • сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно);

      • спосіб політичної діяльності (У. Розенбаум) тощо.

      Для того щоб краще уявити структуру  політичної культури, звернемося до рис. 11.

      Крім  того, у структурі політичної культури можна виокремити, по-перше, рівень розвитку та співвідношення усталених  правових, соціальних, моральних і  психологічних норм — регуляторів  суспільних відносин; по-друге, когнітивні (інформаційні), емоційно-комунікативні  та практичні (поведінкові) компоненти формування суспільної свідомості й  засвоєння їх окремою особистістю  та соціальними групами.

      Автор пропонує під поняттям "політична  культура" розуміти якісний параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і  співвідношення між правовими, соціальними  та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства. Останні  сприяють політичній соціалізації особистості, конституйовані в соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній практиці.

      Розрізняють поняття політичної культури суспільства, суспільної групи та окремої особистості.

      Якщо  розглядати політичну культуру великої  суспільної групи, слід зазначити, що соціальні  та психологічні регулятори її діяльності мають певну специфіку. Скажімо, члени суспільно-політичної організації, партії і т. ін., об'єднуючись у  свою спільноту, добровільно регламентують  її діяльність, створюють внутрішні "правила гри". Наприклад, соціальні та психологічні регулятори діяльності нації мають дещо інше походження. До

      

      Рис. 11. Структура політичної культури

      нації, на відміну від партії, неможливо  вступити. А відтак зрозуміло, що тут  діють здебільшого соціопсихологічні (етнічні) чинники, які є доволі консервативними.

      Індивідуальна політична культура характеризується ступенем знання, емоційного сприйняття та практичного опанування нормами  політичної соціалізації, загальнокультурним рівнем, компетентністю в політиці, адекватністю оцінок, рівнем свідомості, розумінням своєї соціальної ролі, ступенем включення до суспільно-політичної системи і т. ін.

      Оцінюючи  явище політичної культури, слід сказати  про вагому роль в її функціонуванні загальної, національної культури, культури суспільних станів, регіонів та ін. Ці кола культури впливають на той результативний чинник, який визначає організацію  та культуру політичного життя суспільства.

2. Типологія і функції політичної культури

      З методологічного погляду дуже важливо  під час дослідження політичної сфери суспільства виокремити типологію  політичної культури, про яку можна  довідатися з табл. 7. Звичайно, наведену типологію не можна вважати закінченою, оскільки такий складний для дослідження  об'єкт, як політична культура, може характеризуватися значно більшою  кількістю параметрів оцінки, проте  вона може бути дороговказом у дослідженні  цього складного об'єкта дослідження. 

3. Види  політичної культури

 

     Виходячи  з аналізу суспільних відносин  можна виокремити такі види політичної культури.

     1. Культура депутатської, у тому  числі парламентської, діяльності, предметом якої є професійна, напівпрофесійна та громадська депутатська діяльність, що має розглядатися разом з вивченням діяльності апаратів відповідних державних органів.

     2. Культура діяльності суспільно-політичних  організацій, партій, рухів, інших  соціальних об'єднань, груп і громадян.

     3. Культура електоральної політичної  діяльності або діяльності громадян  у процесі проведення виборів,  референдумів, плебісцитів, опитувань  населення тощо.

     Структурно-функціональний аналіз поняття політичної культури уможливлює виокремити матеріальні (політичні  інститути, нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини) та духовні компоненти (політичну  свідомість, морально-етичні норми, соціальні  настанови, політичні знання, волю, досвід тощо) політичної культури суспільства. Ці компоненти реалізуються у процесі  політичної діяльності окремих особистостей, соціальних груп, органів влади і  т. ін. 

      

Параметр  оцінки	Тип політичної культури
Геополітичний	Західна Східна Маргінальна
Рівень  відкритості—закритості	Інтровертивна Екстравертивна
Ідеологічний	Буржуазна Соціалістична Етнічна Конфесійна Змішана
Ступінь інтегрованості індивіда	Індивідуалістична Колективістська
Характер  політичної соціалізації	Провінційна Діяльнісна Маргінальна
Ступінь демократизму	Тоталітарна Авторитарна Демократична
Форма суспільного управління	Президентська Парламентська Монархічна  Диктаторська
За  розвиненістю політичних структур	Допартійна Монопартійна Багатопартійна  Перехідна
За  типом поведінки в конфліктних  ситуаціях	Конфронтаційна Консенсусна Компромісна
За  рівнем інтересу громадян до політичного  життя	Патріархальна Підданська Активістська

      Таблиця 7. Типологія політичної культури суспільства

      Підсумовуючи, зазначимо, що аналіз політичної культури потребує інтегрального підходу  з позицій:

      • характеру, рівня розвитку та співвідношення сталих правових, соціальних і психічних  норм, що регулюють суспільні відносини;

      • когнітивних (інформаційних, емоційно-комунікативних і практичних, тобто діяльнісних) компонентів формування суспільної свідомості та засвоєння їх окремими особистостями.

      Виокремимо  функції політичної культури:

      1) ідентифікації, яка полягає в  тлумаченні потреб людини з  огляду на її групову (соціальну,  етнічну, конфесійну) приналежність  та участь в обстоюванні інтересів  цієї спільноти;

      2) орієнтації, що характеризує прагнення  людини до змістовного відображення  політичних подій і явищ при  реалізації прав і свобод у  конкретній системі;

      3) адаптації, яка допомагає людині  пристосуватися до умов політичного  середовища, — здійснення її прав  і владних повно-ва^кень;

      4) соціалізації, що сприяє засвоєнню  норм-регуляторів суспільно-політичного  (правових, соціальних, психічних) життя;

      5) інтеграції (дезінтеграції), яка забезпечує  можливість співіснування різних  груп у межах політичної системи,  збереження цілісності держави  та відносин останньої з громадянським  суспільством;

      6) комунікації, що створює інформаційні  умови для взаємодії всіх суб'єктів  та об'єктів політики.

      Формування  політичних культур — справа не одного покоління і тисячоліття. Навіть кардинальна перебудова політичних структур не може часто-густо радикально змінити цінності попередньої культури.

      Скажімо, в Індії, яка успадкувала з  колоніального минулого досить розвинену  партійну систему та парламентські  інститути, і нині домінують архетипи східної ментальності.

      Водночас  підвищений інтерес на Заході до релігій  та способу життя Сходу не здатний  змінити параметри політичної культури США чи Європи.

      Проте технологічний прорив Японії до елітної  групи світових лідерів сприяв укоріненню ліберальних цінностей і зразків  політичної поведінки. Отже, все дуже індивідуально.

4. Демократична  політична культура*

      Сучасна демократія втрачає ореол зразковості. Як розвинені держави, так і перехідні  суспільства демонструють загальну тенденцію перетворення демократії на технологію, де демократичні процедури  працюють проти самої демократії. І не так важливо, проти чого спрямовані такі дії — проти тероризму  чи власного народу.