Політичне лідерство

 
 
 
 
 

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

                              з дисципліни: «Політологія»

на тему:   «Політичне лідерство» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст

      Вступ

1. Сутність політичного лідерства.
2. Теорії політичного лідерства.
3. Класифікація політичного лідерства.
4. Функції політичних лідерів

Висновки

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

   Лідерство - невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві  минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови  формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язанням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна перебудова життя  суспільства неможлива без кардинального  реформування управління, без наявності  професійного корпуса політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, рухами, неформальними  об’єднаннями.

   Лідерство - це не новий стиль керівництва, а засіб організації влади  в громадянському суспільстві з  розвинутою політичною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників - основа нової сучасної політики.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Сутність  політичного лідерства.

     Термін "лідер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці с різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

• політичне  лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою  пробудження членів нації до дій;

• це відносини  між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

• це постійний  легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки  політичного лідерства:

• лідерство  передбачає постійний вплив на оточуючих;

• політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

• лідерство  закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

У системі  політичного лідерства виділяються  три головні компоненти:

1) соціальні  умови і чинники, які впливають  на політичного лідера;

2) індивідуальні  соціально-психологічні особливості  лідера;

3) ресурси  чи засоби, якими володіє лідер  для здійснення політичної діяльності.  
 
 

2. Теорії політичного лідерства.

     Проблема  лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві  вияви "творчого інстинкту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - наслідки ущімленого лібідо. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.

     Теорія  рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності; компетентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

     Ситуаційна теорія (Р. Согділл, Т. Хілтон, В. Даль) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють необхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.

     Серед психологічних концепцій лідерства  виділяються концепція 3. Фрейда, концепція  Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Т. Адорно.

     • Концепція 3. Фрейда. Витоки лідерства  знаходяться у людській психіці. З. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі 3. Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительства

     • Концепція Г. Лебона. Французький дослідник психології мас Г. Ле-бон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.

     • Концепція Е. Фромма та Т. Адорно. На думку Е. Фромма та Т. Адорно, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

     Марксистські  теорії при трактуванні природи  політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну  суспільну потребу. Якщо соціальна  та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів. 
 
 
 
 
 
 

3. Класифікація політичного лідерства.

     У політичній літературі зустрічаються  різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний. В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу. Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію. Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.

     У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності  віддають перевагу лідери, їх поділяють  на реформаторів, революціонерів і  консерваторів. Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, опирається на традиції. Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності й орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. ”Архитиповим” революційним політичним лідером називають Карла Маркса. Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад э найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.

     За  стилем керівництва розрізняють  авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вилив на основі загрози застосування сили, а демократичне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництва  нею.

     Американський дослідник проблем політичного  лідерства Р. Такер поділяє лідерів  за мірою їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.

     Дж. Берне виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють в ім'я реалізації своїх глобальних поглядів, а другі - концентрують свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку.

     Як  правило, "чисті" типи лідерів  зустрічаються рідко; у кожному  із них у певних пропорціях поєднуються  риси кількох різновидів лідерства. Але домінування у їх поведінці  певних якостей дозволяє віднести їх до певного типу.

     Отже, як бачимо, політичне лідерство –  поняття багатовимірне. Проте три  аспекти є визначальними. Це:

• особистісні характеристики лідерів;
• інструменти здійснення ними влади;
• ситуація, з якою стикається лідер.

 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Функції політичних лідерів

     Функції, що виконують політичні лідери, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною і політичною), в якій їм доводиться діяти. В умовах надзвичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливими є три такі функції:

• аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об’єктивних і суб’єктивних факторів і реалій;
• функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;
• функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від уміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.

     В умовах відносної стабільності суспільства  коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і вимагає  новаторську, комунікативну, організаторську, координаційну, інтегративну функції.

• новаторська  означає, що політичний лідер свідомо вносить нові конструктивні ідеї соціального розвитку суспільства;
• комунікативна передбачає відображення всієї гами потреб і інтересів людей як в політичних маніфестах і програмах політичних лідерів, так і в їх практичній діяльності;
• організаторська вимагає мобілізації народу та втілення політичних програм, рішень в життя, включає формування кадрів і згуртування прибічників реформи;
• координаційна є продовженням організаторської і направлена на координацію дій всіх суб’єктів політичних перетворень – інститутів і органів влади, а також практичних виконавців рішень;
• інтегративна направлена на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди, єдності політичних сил, згуртованості всіх соціальних груп.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

     Таким чином, виховання лідерів - важлива суспільна задача. Навчання господарському управлінню (менеджменту) утворює умови для підготовки людей, які здатні зайняти в державі високі політичні посади. Це передача знань, досвіду аналізувати ситуації, розвиток управлінських навичок, виховання відповідальності, навчання різноманітним стилям управління.

     Лідер повинен вміти, як говорив У.Черчілль, добувати користь із самих невигідних ситуацій. Особливе мистецтво лідера - перетворювати в союзників прихованих, і навіть, явних супротивників.