Политическая культура Украины

  Доповідь  на тему: «Політична культура України» 

  На  сьогоднішній день українське суспільство  перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Можна говорити про «…перехід від тоталітарно-авторитарного режиму до демократичного… [5]. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя, а також зумовлює необхідність відповідної політичної культури. Саме від неї насамперед залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму.

  Політичну культуру можна визначити як «… сукупність соціально-психологічних настанов, вартостей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, як стосуються їх взаємодії з політичною владою…» [4; с 343]. Політична культура включає рівень знань і уявлень про політику, а також емоційне ставлення до неї. Це мотивує політичну поведінку громадян. Розвиток будь-якого суспільства та його складових елементів (а насамперед людини) здійснюється під визначальним впливом культури, яка вплетена у свідомість і діяльність суб’єктів. Таким чином, пізнання реального політичного життя суспільства неможливо здійснити без поглибленого вивчення його політичної культури.

  В Україні вивчення політичної культури перебуває практично на початковому  етапі. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології з використанням усього набору сучасних процедур емпіричної соціології. Певні знання про стан української культури загалом і політичної культури зокрема можна знайти в історичних і філософських працях М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М.Шлемкевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.Серед більш сучасних українських дослідників, які займалися як загальнотеоретичними проблемами політичної культури, так і аналізом стану політичної культури українського суспільства та перспективами її розвитку, слід відзначити праці В.Бебика, Є. Бистрицького, В. Ребкала, А.Лагутіна, М. Логунової, Л.Нагорної, В.Лісового, О. Рудакевича, П. Шляхтуна, Б. Цимбалістого та інших.

  Учасник національного руху, Б. Цимбалістий багато уваги приділяв питанням українського життя, формування національної свідомості, збереження українцями своєї ідентичності, державного відродження України. Можна сказати, що «…своїм завданням він вважав підняття рівня політичної культури серед українців, вироблення любові до культурних цінностей, толерантності до поглядів інших, відповідальності за естафету поколінь…» [3]. Б.Цимбалістий у своїх дослідженнях підкреслює, що «…політична культура — це продукт історичного розвитку та досвіду народу. У випадку України цей досвід був гірким... Для того, щоб зрозуміти політичну культуру українців, треба звернути увагу на джерела впливу, які протягом історичного шляху стимулювали чи спиняли розвиток української політичної культури…» [2].

  Б. Цимбалістий виокремлює три особливості  історії України, які мали важливий вплив на розвиток української політичної культури:

  1. Багатовікова бездержавність, тобто  відсутність нагоди здобувати  досвід влади, бути нарівні  у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі.

  2. Розчленування української території  та включення її частин у  різні держави з різними культурами, політичними системами, що призвело  до психологічного, побутового і  політичного відчуження між різними частинами українського народу.

  3. Багатократна денаціоналізація  провідної верстви України. «…У  XVI–XVII ст. наша боярська і шляхетська  верства спольщилася. У XVIII–XIX ст. нащадки козацьких старшин  зросійщилися. У XX ст. пролетарська  провідна верства була знищена або здебільшого пішла на службу інтересів совєтсько-російської імперії…» [2].

  Важливим  є той факт, що Украйна – це посттоталітарна, посткоммуністична  держава. Її політична система знаходиться  на сьогоднішній день у перехідному  стані. Тоталітарна система не сприяла розвитку політичної культури українського народу. Радянське суспільство було закритим від зовнішнього світу, і якщо якась інформація про політичне життя в інших країнах потрапляла на шпальти газет, то вона була настільки дозованою, що це створювало у свідомості людини вкрай перекручені уявлення про політичні процеси, що відбувалися в тій чи іншій державі. Стан політичної культури почав зазнавати трансформацій лише у 80-х роках ХХ сторіччя.

  Треба зауважити, що сьогодні «…політична  культура в Україні формується і розвивається на підставі осмислення наших реалій та під впливом діяльності численних політичних партій. Зауважимо, що останнє не стільки є досягненням, скільки свідченням слабкості розвитку політичного процесу в Україні...» [2]. Адже нині майже не існує країн, де б можно було перелічити таку кількість партій, що майже не відрізняються одна від одної не те що назвами, а й політичними платформами. Так, партії відображають інтереси певних груп, діячів, але аж ніяк не суспільні інтереси. І деякі науковці вбачають у цьому «…інерцію формування соціального середовища посткомуністичної України, коли демократія фактично удержавлюється…» [2].

  Зрозуміло, що у незалежній Україні розв'язання завдань державотворення значною мірою залежить від рівня політичної культури різних верств населення, суспільства загалом. За цих умов першорядного значення набуває формування політичної свідомості народу, набуття ним досвіду, навичок політичної поведінки, політична соціалізація (насамперед молоді), поступове подолання існуючої фрагментарності політичної культури, а також елементів патріархальної та підданської політичної культури і «…становлення на цьому ґрунті громадянської, демократичної політичної культури... [5]. Демократична політична культура відзначається толерантним ставленням до різних політичних поглядів та існуванням опозиції, де найважливішою цінністю є громадянські права і свободи.

  Для того щоб глибше зрозуміти механізми політичної культури, потрібно привести аналіз психологічних властивостей соціумів, які виявляються у сфері політичного життя. 3 огляду на це можна виділити такі пари властивостей: екстраверсія — інтроверсія, раціональність — ірраціональність, сенсорність — інтуїтивність, екстернальність — інтернальність, інтенціональність — екзекутивність. У нинішній перехідний період розвитку політична культура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кризових явищ. Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо приведену вище схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті.

  Згідно  з таким підходом Україні властива інтровертна риса культури. «…Інтроверсія характеризує закритість політичної культури, що виявляється у прагненні її носіїв навчатися на власному досвіді, нехтувати чужим передовим досвідом для збереження своєї самобутності, орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні тенденції та традиції розвитку, ідеалізувати внутрішнє духовне життя. Суб'єкти з такою рисою політичної культури відзначаються терплячістю, покірністю та потребою уникати конфліктів, прагнуть змінити самих себе, а не існуючі обставини...» [1]. Інтроверсія виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці «аби не гірше». Зокрема, якщо говорити про політику, український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін. Тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах. Також інтровертність виявляється у тому, що українці більше тяжіють до малих груп (родини, братства, клану, громади), ніж до великих (партії, організації національного рівня) груп. Крім цього, для українців характерні ксенофобічні настанови, які виявляються в тому, що значна частина з них із недовірою ставляться до транснаціональних корпорацій та інших міжнародних організацій.

  Якщо  розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною. «…Ірраціональна риса політичної культури розкриває перевагу емоцій і почуттів у діях індивідів над логічними обґрунтуваннями, міфів над раціональними теоріями. Критерії оцінок таких соціумів мають етичний характер: добре — погано, чесно — нечесно, потрібно людям — непотрібно, гуманно — негуманно. Етичний компонент ірраціональності змушує людей бути такими, як "треба", як "заведено"…» [1]. В українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм. Саме тому твердий порядок у інших народів (наприклад, англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя. Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися та жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами. В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. На цю особливість звертали увагу Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на ґрунті спільних інтересів. Український індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії в обстоюванні власних соціально-політичних інтересів. Ірраціональність української політичної культури виявляється також у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності та професійної здатності, а за моральними та етнопсихологічними критеріями, такими як справедливий — несправедливий, чесний — нечесний, мужній — боязкий, патріот — зрадник, свій — чужий. Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зразок «Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним та інтелектуальним потенціалом, має славну історію», або «Всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили».

  У політичній культурі України також можна виділити сенсорну рису. «…Сенсорність політичної культури характеризує схильність соціумів більше довіряти власному досвіду, ніж цивілізованим принципам організації праці та управління, уникати новизни, нестандартних способів розв'язання політичних рішень і задовольнятися примітивними, але вже випробуваними технологіями...» [1]. Українське населення, перебуваючи у підневільних умовах, звикло пристосовуватися до різноманітних умов виживання, займати позицію конформізму та колабораціонізму з існуючою владою. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому соцыумом не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Таку тенденцію можна зустріти і сьогодні. Наприклад, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основний елемент земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства. Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, несприйнятті конфліктів, терплячості та вмінні лавірувати, уникаючи драматичних колізій.

  Ще  одна характерна риса політичної культури українців – екстернальність. «…Екстернальність політичної культури виявляється в тому, що ц носії шукають причини невдач не в собі, а в інших, їм притаманне бажання звільнитися від відповідальності будь-якими засобами, нетерпимість у міжнаціональних відносинах, а в критичних ситуаціях — очікування "чого Бог пошле"…» [1]. Отже, така риса у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування («що Бог дасть», «на все Божа воля»), або до панічної метушні, яка супроводжується « “революційною”, "патріотичною" балаканиною про створення комітетів підтримки "трудящих", "державності" і "духовності", "російськомовного населення", антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо…» [1]. Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спостерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як, наприклад, це відбувається у Росії чи у державах Закавказзя і Середньої Азії. До сказаного варто додати, що екстернальна риса не дає змогу її носіям зайняти тверду моральну позицію, і тому українські політики та виборці завжди вибирають між, скажемо так, «більшим і меншим злом».

  Треба ще сказати, що у сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса. Для суб'єктів політичної культури з екзекутивною рисою характерні поміркованість у діях, загадковість, непередбаченість, ліричність, а також апатичність, наївність, потреба в сильному союзникові. Екзекутивність політичної культури українців виражається в архетипах «доброї землі», «великої матері», «матері-природи» тощо. Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці же ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою є апатичними, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. А це, на жаль, призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають конкуренти.

  Таким чином, можно сказати, що українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної ментальності й політичної культури, властивих високорозвинутим націям світу.

  Перед тим, як закінчити цю доповідь, треба зазначити ще декілька важливих моментів щодо політичної культури України.

  Отже, для адекватного сприйняття громадянами суспільного прогресу, створення наукових уявлень про політику потрібен високий культурний і освітній рівень країни, потрібне також підвищення життєвого рівня громадян, не обтяжених тоталітарною ідеологією. Адже політична культура не обмежується лише сферою політичних відносин. Вона пов'язана з усіма аспектами духовного життя суспільства: наукою, освітою, літературою, мистецтвом. Як своєрідне соціальне явище політична культура є складовою духовної культури, що надає останній світоглядну орієнтацію. Ось чому незадовільний стан розвитку загальної культури, занедбаність пам'яток історії, сільських шкіл, клубів, музеїв, бібліотек, низька заробітна плата працівників культури та освіти негативно впливають на формування і політичної культури. Для Української держави це питання дуже актуально.

  Як  відомо, роль ЗМІ в сучасному світі  надзвичайно велика: це не просто інформування населення про процеси, що відбуваються у країні й світі, а й пропаганда певних ідей, поглядів, вчення, політичних програм. ЗМІ прямо чи опосередковано впливають на суспільну думку. За допомогою об'єктивного розгляду політичних подій ЗМІ можуть формувати політично компетентних громадян, які вміють правильно орієнтуватися у складних суперечливих політичних процесах, приймати відповідальні рішення. Тому одночасно з розвитком об'єктивної та незалежної політичної науки треба активізувати участь політологів у державно-експертній роботі, засобах масової інформації, у створенні єдиної системи політичного знання для всіх верств населення.