Життя та творчість Мікеланджело Мерізі да Караваджо

                             Міністерство науки та освіти України                    

Київський національний університет  будівництва та архітектури

               Кафедра основ архітектурного проектування

 

 

 

 

 

 

 

                                             

 

 

 

              Реферат

                           На тему:

 

“Життя та творчість Мікеланджело                            Мерізі  да Караваджо ”

 

 

 

 

                                                              Виконав: ст. гр. ДАС-26                                                                                               Надаховський С. О.

                                                                          Перевірила: викл. Сіверс  М. В.

                                                                                                          

 

                                                

 

 

 

                                                   Київ – 2008

 

 

 

                                   Караваджо

              (1571-1610)

          Сумнівні знайомства, небезпечні зв’язки, особисті образи і прагнення помсти – його біографія нагадує авантюрний роман. Мікеланджело Мерізі да Караваджіо, піднятий на п’эдестал слави захопленними послідовниками і     ненависний бездарним заздрісникам, на протязі всього життя завзято і невимушено ”виліплював” свій імідж агресивного, психічно неврівноваженої людини і ”проклятого художника”.

      Скоріше за все , Мікеланджело Мерізі народився в день святого Михаїла Архангела, 29 вересня 1571 року, а не 28 вересня 1573-го, як довгий час вва -жали через помилку в епітафії. Чітке місце народження Мікеланджело не встановлено. Одні дослідники запевняють, що це було містечко Караваджо, в провінції Бергамо, де, відповідно записам у прихожій книзі місцевої церкви, батьки Мікеланджело, Фермо Мерізі та Лючія Араторі, обвінчались 14 січня 1571 року. Інші наполягають на тому, що майбутній художник з’явився на світ в столиці Ломбардії, де його батько начебто був на службі у герцогів Міланських…

                                          

                                                Дитячі роки

       Після таємничої загибелі в 1579 року батька сімейства(мертве тіло Ферно Мерізі зв’язаними руками та кишенями, повними каміння, було виловлено рибалками із ближнього до Караваджо озера) матеріальне становище його вдови та дітей дещо погіршилось. Але все ж таки не до тієї міри, щоб можна було говорити про злидні, ’’вирватися із якої так мріяв юний Мерізі, і тому вирушив у Мілан’’, як запевняв біограф Карел ван Мандер. Скоріше за все, причиною при’їзду майбутнього художникав в столицю Ломбардії була іншою. Мікеланджело опинився в категорії дітей, яким просто необхідна ’’ тверда рука’’. Доки був живий батько, здатний впоратися не в міру жвавим хлопчаком, мати не знала з ним особливих труднощів. Проте після смерті чоловіка вона була не здатна впоратися із сином, який більшість часу бродив по вулицям в компанії такими ж, як і він, бунтуючими підлітками, був постійним учасником площових бійок і неодноразово піймався на крадіжках. В ті рідкісні часи, коли хлопчик бував вдома, мати не раз заставала його за малюванням. Так вирішення проблеми найшлося само собою: Мікеланджело Мерізі відправляють подалі від дурної компанії – в Мілан, вчитися живопису. 

 

                “Він настільки наполегливо та вправно наслідував природі, що йому вдалося зобразити все – навіть те, що викликало певні ускладнення у інших майстрів’’

                                                                                                                Ж. Борс’єрі

                                  Наполегливий учень

 

       Шостого  квітня 1584 року Мерізі вперше переступає поріг майстерні міланського живописця Сімоне Петерцано, в якій залишиться в найблищі шість років. Із вуличного босяка вийшов на рідкість здібний та працелюбний  учень. Його природній дар виявився із категорії тих речей, про яких  говорять: замкни перед ним двері – він через вікно влетить. Якби не старався юний Мерізі  доказати усім, що його “захоплення мистецтвом – всього-на-всього потакання материнській прихоті” і він швидко знайде собі більш достойне заняття, ніж ”малювання картинки”, живопис, тим часом, займав його все більше і в кінці кінців поглинув цілком. Початковий художник днями напроліт вправлявся в масляній техніці, вивчаючи пройоми кольоро- та світопису, а також основі анатомії та перспективи.

 

                          Осягаючи “правду життя”

 

       Припустимо, на початку 1592 року Караваджо прибуває у Вічне Місто і стає помічником якогось маловідомого художника, проте вже у наступному році він просто втікає із майстерні, не забувши, втім, прихопити із собою мішочок золотих монет – так би мовити ”вихідна допомога”… Далеко утікти не вдалося: біля міських воріт Риму із художником трапився приступ малярійної лихоманки. Він прокинувся у госпіталі для бідних, що належав благодійному товариству Санта Марія делла Конзолаціоне, - ”серед прокажених та позбавлених глузду”, як пише Ван Мандер. Декілька місяців потому Караваджо виходить з лікарні і оселяється у Джузеппе Цезарі, по прізвиську Кавалер д’Арпіно, майстерня якого була чимось подібним до ател’є-галереї, де художники-початківці знаходили собі клієнтів. Караваджо дуже швидко був помічений прихильниками мистецтва та римськими колекціонерами, а справжня слава прийшла до нього після виконання циклу картин, присв’яченим сценам із життя апостола Матвія і призначена для церкви Сан Луіджі деі Франчезі.

        Між тим, 19 листопада 1600 року певний Джіроламо  Стампа полає в суд на Караваджо  за ”напад та нанесення тілесних пошкоджень”, і художник вперше за своє життя потрапляє за грати. Проте лиха біда – початок! 28 серпня 1603 року знову притягується до суду як автор та розповсюджувач сонета, що ображає честь та гідність художника Джованні Бальоне. Цей пасквіль коштував Караваджіо тюремного ув’язнення з 11 по 25 вересня 1603 року, коли його звільнили після втручання кардинала дель Монте… 24 квітня 1604 року офіціант однієї із таверн звинувачує Караваджіо у тому, що той кинув йому в лице страву з артишоками, і художник проводить близько місяця за гратами… 28 травня 1605 року його заарештовують за нелегальне носіння зброї, а ще через два місяця він постає перед судом за “агресію проявлену до натурщика”… Просто дивовижно як при такому способі життя він умудрявся ще й писати

 

                                                  Останні роки

 

         В один  із травневих днів 1606 року між художником і деяким Томассоні спалахнула сварка, у результаті якої Караваджіо вбив свого супротивника. Невідомо, яким чином, проте Караваджо вдається втекти  із в’язниці до суду, і його приговорюють до смертної страти заочно. Після довгих місяців поневірянь художник виявився… на Мальті: 1607-му роком датований портрет Алофа де Він’якура. Великого магістра Мальтійського ордена. Картина на стільки сподобалася замовникові, що в наступному, 1608 він нагородив художника почесним званням кавалера Ордену. Тріумфальна музика грала недовго: після чергової сутички, спровокованою Караваджо, йому знову загрожує ув’язнення, і він знову біжить навтіки! Сицилія, Сіракузи, Мессіна, Палермо, Неаполь – всюди, де вдалося побувати художникові в цей період часу, він залишив свої прекрасні роботи, виконані в навдивовижу короткі терміни.

        Обставини  смерті Караваджіо на тосканському  узбережжі в Порто Ерколе 18 липня 1610 року залишається таємницею. Один з його біографів повідомляє, що художник із Неаполя збирався сплямуватись в Рим, щоб попросити Папу про помилування, проте під час зупинки в Порто Ерколе “іспанська гвардія, що очікувала другого кавалера, помилково затримали його, але згодом відпустила”. Караваджо , ”як неприкаяний бродив по берегу під безжалісно пекучим сонцем, намагаючись побачити у морі хоча б одне суденце”, і, в кінці кінців, ”дійшов до певного місця на пляжі, де звалився з лихоманкою; і, без допомоги людської, через декілька днів помер настільки погано, як, відповідно, і жив”.

          Останньою  гіркою усмішкою долі Караваджо було те, що через декілька днів після його смерті, в Порто Ер коле стало відомо про помилування, дароване Папою”одному із величніших художників Італії”…

 

                                        Правда поза традиціями

          Видатний англійський мистецтвознавець  Джон Рьоскін (1819-1900) не раз  відмічав у живописі Караваджо “потворність, неподобство та  нескінченний гріх…”. Що ж, аналогічної думки притримувалися його сучасники, прихильники класичних традицій у живописі. А, між тим, девіз Караваджо, однаково вільно створив як чутливі сцени, такі як ”Амура-переможця”, так і моторошні, наприклад ”Поховання святої Лючії”, казав: ”В мене є лише один наставник та радник – природа!” Ця фраза являється творчим кредо багатьох поколінь художників-реалістів.

 

                                            

                         Творчість

                                     

                                       

                                       Лютніст -1595

    

    

 

      В 1595 році був преставлений кардиналу дель Монте і справив на того приємне враження. Кардинал взяв його під свою опіку, що означало великий успіх для молодого ломбардця, при’їхавший підкоряти Вічне Місто. Одною з перших картин, написаних Караваджо для шановного покровителя, стала робота ”Лютніст”. Впродовж довгого часу кардинал вважатиме цей витвір мистецтва найкращим у своїй живописній колекції. “Лютніст” – це водночас портрет юнака, алегорія кохання і натюрморт; картина  із музикальним сюжетом, пронизана не передаючим звабливим еротизмом явно гомосексуальним відтінком. Відомо, що моделлю був молодий художник Маріо Мінніті, з яким художник жив з тих пір, як приїхав до Риму. Про те, що, скоріше за все, річ йшла не тільки про спільне проживання заради економії, говорить ще й той факт, що, коли Караваджо вдалося досягти успіху і він був запрошений переїхати до палацу дель Монте, Мінніні зі всім своїм багажем перебрався туди разом із ним… Джерело світла у картині ”Лютніст” розміщене зліва, що стане внаслідок візитівкою манери Караваджо. І хоча світо-тіньові контрасти ще не настільки сильно виражені, як це було в більш пізніх роботах, проте саме на них базується виключна виразність цієї картини. На поверхні лежить партитура мадригала Якоба Аркадельта, відомого композитора XVI століття. Під нотами можна роздивитися слова ”Voi sapete ch’ [io v’amo]…” (“Ви знаєте, я вас [люблю]”…).

           Декілька років потому Караваджо пише ”Амура-переможця”. Замовник картини, Вінченцо Джустініані – генуезький банкір, що був на службі у Папи і зібравший у своєму римському палаці тридцять картин Караваджо, розміщує це полотно в палацевій галереї, але при цьому закриває його порт’єрою, оскільки, по словам одного сучасника, “Боїться, якби ця робота не затьмарила інші роботи”.

 

                              Гравці у карти - 1596

   

”Одного разу колеги докорили Караваджо у тому, що він зовсім незнайко- мий з античним мистецтвом, шедеври якого могли б стати гідними приклада- ми для наслідування. У відповідь він показав на натовп народу, даючи, таким шляхом, зрозуміти, що єдиним майстрем для нього є сама природа. Побачив- ши нерозуміння на лицях колег, він покликав циганку, що проходила повз, сунув їй пару монет, і вони зникли у підворотнях дому. На слідуючий день він показав скептикам неперевершену картину зі сценою гадання на руці”. Це свідчення П’єтро Беллорі, історика мистецтва і одного з перших біографів Караваджо, чітко визначив ідею, носієм якої у мистецтві став цей художник. Відмовляючись від вивчення античного мистецтва,  він зі     значно більшим інтересом відносився до сучасності, а точніше, до оточуючи його дійсності. Молодий Караваджо заявив про себе як про неперевершеного майстра жанрового живопису. Головним героями його картин стають “народні” персонажі, змальовані з реальних людей – картії, солдати, гадалки, бідняки. І хоча в кінці ХVI ст. ці роботи піддавалися гострій критиці і називалися грубими та вульгарними, а вже на початку ХVІІ-го вони викличуть фурор.

             В 1620 року ”Ворожка ” захоплювався Карел ван Мандер. ”Ви тільки подивіться на цю шахрайку! – зауважує біограф. – Чітким поглядом та хитрою посмішкою вона відволікає молодика, щоб приспати його увагу і крадькома зняти з його пальця дорогий перстень. Караваджо майстерно передає гру поглядів. Світло падає лише на лице чоловіка, руки ж двох персонажів, так само як і лице ворожки, опиняється майже в тіні, і, таким чином, вся увага глядача зосереджена на сцені загравання, а не на сцені крадіжки.

             В ”Гравцях…” художник використовує багату палітру, завдяки чому створює враження, неначе картина просто пульсує життям. Беллорі вважає, що ”тут немає жодної помилки відносно використання кольору”, що являється великою рідкістю серед молодих художників і доводить природний талант Караваджо-колориста. Композиція цієї роботи на передньому плані, так би мовити, замикає фігура, повернута до глядача спиною: незабаром цей прийом стане одним з найбільш часто використовуючим  у живописі Караваджо. Обличчя чоловіків незвично експресивні. Два шулера – гравці зі стажем, жертвою ж обману становиться зовсім молодий чоловік, майже хлопчик, у скромному, проте елегантному одязі. Відчувається, з яким задоволенням Караваджо працював над передачею фактури атласу, мережива та пір’я – все це дійсно виконано з великою майстерністю.

 

            ”Всім художникам художник, автор багатьох шедеврів, діюча натура…І при усьому цьому – жертва капризної долі”

                                                                                                Ж.С.Жіглі, 1615

 

 

                          Вакх – 1596

Картина ”Вакх”, що зберігається зараз у колекції флорентійської галереї Уффіці, відрізняє, перш за все, багатий, насичений колорит, а також неперевершений своєю достовірністю натюрморт на передньому плані. Воістину, Караваджо був одним з найкращих майстрів передачі фактури: фрукти, келих, посудина з вином, драпіровка, на тілі Вакса – все це було удостоєне найвищих похвал сучасників майстра і викликає захоплення

           

 

 

сьогодні. Знавці припускають, що суть, закладений автором в цьому витворі, значно ширша, ніж просто представлення міфологічного персонажа. Любителя чутливих насолод. Переспілі плоди, гранат, що тече і пожовкле виноградне листя, увінчують голову Вакха, скоріше за все, повинні були нагадувати про швидкоплинність земного шляху людини і служить своєрідним закликом жити сьогоднішнім днем, ні в чому собі не відмовляти. Що ж це цілком відповідало би духу вічного шукача пригод та пристрасного життєлюба Караваджо. Проте легкий відтінок смутку в очах і німий докір, що читається у погляді персонажа, наділяють цю картину якимось особливим, інтимним змістом. Все стає на свої місця, якщо звернутися до подій, що трапилися в цей період в особистому житті художника. Моделлю для ”Вакха” послужив уже згаданий нами коханий Караваджо, Маріо Мінніті, який дуже страждав від буйною та непередбаченою вдачею художника і, починаючи з 1596 року, намагався кинути його і… одружитись, що, в кінці кінців, і трапилось, проте лише чотири роки потому. За ці чотири роки молоді люди чимало сварилися і досить бурхливо вирішували стосунки, проте згодом мирились. Очевидно, в один із таких моментів примирення і була написана картина, просякнута болем взаємних обід та усвідомлення того, що почуття гаснуть так само непомітно, проте неминуче, так само як  жовкне осіннє листя… Картину ”Хворий Вакх” вважають автопортретом Караваджо, написаний ним під час перебування у госпіталі Санта Марія делла Конзолаціоне, хоча, скоріше за все, вона з’явилася вже після того, як митець покинув лікарню і опинився у майстерні Кавалера д’Арпіно. Поєднання традиційних атрибутів міфологічного персонажа з лицем хворого малярією настільки інтригує, притягує увагу, настільки і непокоїть, вселяє тривогу. Існує також версія, що написання цієї картини інспірував відомий портрет Мікеланджело Буанарроті роботи Рафаеля. Якщо ця версія правдива і молодий художник міг десь її побачити, то перед нами – чергове геніальне втілення образу великого тезки Караваджо, котрий, в свій час, створив прекрасну статую п’яного Вакха.