Український живопис 18 ст

«Гобсек» 
 
Ім'я центрального персонажа цього твору — лихваря Гобсека — стало загальним. Проте саме в його образі О. Бальзак не лише змалював типового лихваря, а яскраво відтворив особливий психологічний тип людини, що живе лише однією пристрастю — користолюбством у чистому вигляді. Гроші — ось єдина мета, єдина любов покликання Гобсека. В одному з Чернових варіантів повісті Гобсек був мало не взірцем доброти й сердечності. Але письменник зрозумів, що похмура буржуазна дійсність не знає доброчесних лихварів, і переробив твір. Характерно, що саме тоді, коли повість стала життєво правдивою, буржуазна критика зчинила галас, нібито Гобсек, що дійшов до маразму, — просто вигадка Бальзака. Але в тім і полягає рила великого реаліста, що, навіть змальовуючи виняткові явища, пін переконливо доводить: вони — неминучий наслідок законів буржуазного світу. 
 
В образі Гобсека узагальнено риси приватновласницької психології, доведені до логічного завершення (хоча майже абсурдні з точки зору нормальної людини). Ось життєва філософія Гобсека: «Що може задовольнити наше «я», наше марнославство? Золото! Потоки золота. Щоб задовольнити наші примхи потрібен час, потрібні матеріальні можливості і зусилля. У золоті все це є у зародку, і воно насправді дає все». При цьому Гобсек не намагається скористатися згаданими ним можливостями золота, йому достатньо його мати. Не заради чогось іншого. Для Гобсека не існує жодних задоволень, крім усвідомлення наявності свого багатства. 
 
Колись зухвалий, жорстокий корсар і работорговець Гобсек, ставши лихварем, перетворився на тихенького, зовні зовсім не примітного чоловічка, хоч насправді був таємним володарем буржуазного Парижа. Гобсек фанатично любить золото. «В золоті втілено всі людські сили... — каже він. —А життя? Хіба це не машина, яку приводять у рух гроші?.. Золото — ось духовна суть теперішнього суспільства». Гобсек знає весь Париж. Він пильно стежить за багатими родинами, щоб у критичний для них момент шулікою впасти на їхній статок. 
 
Чи були у нього інші риси? Через яскравість головної риси, його життєвого надзавдання, їх майже непомітно. «Це була людина-автомат, яку щодня заводили», — пише про нього Бальзак. 
 
Гобсек — цей ходячий вексель — людина неабиякого розуму. Він спритний, безстрашний і навіть здатний робити філософські узагальнення щодо природи суспільства, аналізувати його рушійні сили. Знає він і психологію людей. Щоб зробити висновок про всевладність золота і створити власну філософію, теж треба вміти мислити. Отже, він розумна людина, але його пристрасть виявляється сильнішою за розум. Влада золота, про яку він стільки торочив, робить своєю жертвою самого Гобсека, він сам собі створює пастку. 
 
Усвідомивши силу грошей у суспільстві, де кипить невгасима «боротьба між бідними й багатіями», Гобсек дійшов висновку, що краще тиснути самому, ніж зазнавати утисків від інших, і, розв'язуючи зашморг мішка із золотом, відчуває себе справжнім володарем світу. Цей своєрідний філософ виростає в очах чесного адвоката Дервіля в романтизований символ влади золота. Але Бальзак-реаліст знімає з нього романтичний ореол, показуючи, що жадоба накопичення призводить до втрати здорового глузду. 
 
Що може бути абсурднішим за смерть від голоду посеред незліченного багатства? Але попри абсурдність, смерть головного героя є логічною: Гобсека вбиває власна ж ідея про всевладність золота та його неперевершену самоцінність. Він настільки боявся втратити свій статок, що знищив його у фізичному розумінні: дорогі тканини, посуд, картини — все зіпсувалося, бо було зачинене в комірчині і цим багатством жодна людина не користувалася. Цей навмисний зовнішній абсурд — природне завершення подібного ставлення до життя. 
 
Суворо та безжально засуджує Бальзак жагу накопичення і власне процес збагачення людини. Ані Гобсеку, ані іншим золото не дає щастя. І хай образ Гобсека — граничний випадок, він свідчить, до чого призводить шлях користолюбства. 
 
«Чи є у цієї людини Бог?» — риторично запитує інший герой твору — Дервіль. Так, є: це Мамона, інакше кажучи — гроші. Служінню цьому ідолові підпорядковане життя Гобсека. 
 
Автор знайомить читача з життям багатьох інших персонажів, наділяючи кожного чіткою не тільки психологічною, але й соціальною характеристикою, тобто надаючи їм рис, притаманних цілим соціальним групам суспільства. У повісті розгорнуто галерею соціальних портретів: аристократи різного ґатунку — від респектабельної високородної родини Гранльє до великосвітського бандита Максима де Трая, лихварі Жигонне та Вербруст, що ладні, як і Гобсек, поживитися там, де пахне смаленим, нарешті люди з народу — працьовита гризетка Фанні Мальво і сам Дервіль, виходець із буржуазної дрібноти, що вчився на мідяки. Усі симпатії письменника на боці цих останніх, про що свідчить красномовне зіставлення: з одного боку — працьовита і чиста Фанні та її чоловік Дервіль — чесний трудівник, позбавлений дріб'язкових забобонів і фальшивого самолюбства, а з іншого — блискуча красуня, графиня Анастазі Ресто, яка розоряє свого чоловіка і дітей заради коханця — духовної потвори з ангельським обличчям. 
 
Історія родини Ресто ілюструє жахливу силу грошей, що знищують родинні зв'язки і спонукають до злочинів: графиня, неначе злодійка, нишпорить у паперах померлого чоловіка, тіло якого ще не охололо. Звичаї родини Ресто типові для французького суспільства часів Реставрації. 
 
Закономірності суспільного життя розкриваються у випадку Гобсека, який все ж таки є романтичним героєм, що живе однією пристрастю: характер і поведінка Гобсека міцно пов'язані з обставинами, — він лише з більшою мірою концентрації виражає типове явище часу.