Техніка мовлення

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ЕКОНОМІКІ І ТОРГІВЛІ

 

 

 

 

 

 

Реферат

на  тему:

«Техніка мовлення»

 

 

Студентки групи ОА-111іЧ-в

Мищенко Т.В.

 

 

 

 

2013

 

ПЛАН

 

 

1.     Мовний апарат. Професійно-гігієнічні вимоги до нього.

2.     Фізіологічна основа мовлення – дихання.

3.     Основні властивості голосу. Їх вдосконалення.

4.     Значення дикції в процесі виразного читання.

5.     Орфоепічні норми сучасної української мови. 

 

 

 

Досягти високого результату словесної дії (Станіславський) тобто  емоційного впливу на слухачів під час читання, мовлення є професійним обов’язком кожного вчителя.

У зв’язку із виразним читанням постійно вживається термін „інтонація”.

Інтонація - це поєднання 3-х компонентів живої мови 1) дикційна чіткість та орфографічна грамотність; 2) логічна ясність; 3) емоційно-образна виразність.

Мистецтво виразного  читання вимагає від виконавця  вміння досконало володіти мовним апаратом (технікою мовлення). Для чіткого  відтворення змісту текстів треба  з’ясувати логічний бік інтонації. А необхідність відтворити (в живому слові) почуття, переживання, настрої спонукає займатися інтонацією з боку емоційно-образної виразності.

Техніка мовлення, логіка читання, емоційно-образна виразність – три нерозривно зв’язані взаємодіючі компоненти інтонації. Техніка мовлення – предмет сьогоднішньої лекції.

Буяльський вкладає  у термін „техніка мовлення” таке значення – робота мовного апарату, яка забезпечує чітку вимову звуків.

Олійник Г.А.: Техніка  мовлення – володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися  мовою; мовленням.

Виділяє такі елементи техніки  мовлення: 1) дихання; 2) голос; 3) дикція; 4) орфоепія.

Будова мовного  апарату:

1Органи дихання – легені, бронхи, трахея (дихальне горло); нижній поверх мовленнєвого апарату.

2) Вібратори – голосові зв’язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).

3)Резонатори – гортань, ротова й носова порожнина ( верхній поверх), гортань – середній поверх.

4)Артикулятори – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння.

Активні – голосові зв’язки, задня стінка глотки, язик, губи.

Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.

Органи дихання безпосередньої участі у звукотворенні не беруть. У них (носова порожнина) виникає  повітряний струмінь, що створює коливання необхідні для творення звуку. Струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань (струмінь повітря зустрічає  перепону – голосові зв’язки). Голосові зв’язки під тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосу. З гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє на верхній поверх мовленнєвого апарату – в надгортанні порожнини (глотка, носова і ротова порожнини, глотка (г, ґ).

Найважливіший орган для утворення  звуків є ротова порожнина.

2.Дихання.

У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване  „мовленнєве” : повітря виходить у  надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.

Однією із причин швидкої перевтоми  голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.

При звичайному фізіологічному диханні  співвідношення вдиху і видиху – 1 : 1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1 : 10; 1 : 15; навіть 1 : 30. Тобто вдих має  бути активним і коротким, а видих  – тривалим і рівним.

Залежно від того, які м’язи  беруть участь у роботі дихального апарату розрізняють такі типи дихання : ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.

1.Ключичне – таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне : заповнюються повітрям лише верхні ділянки легенів. Зустрічається рідко(аномалія) неприємне з естетичного боку.

2. Грудне („жіноче” в театральному середовищі) в медицині – середньо реберне. Має переваги над першим, але не є ідеальним. При ньому розширюються середні ребра, втягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів не включається.

3.Діафрагматичне (черевне, абдомінальне) ґрунтується на роботі м’язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед.

4.Комбіноване (грудно-черевне) – використовуються всі м’язи грудної клітки і м’язів діафрагми. В теорії декламації його називають(правильне). Найповніше насичує легені повітрям, забезпечує еластичну роботу м’язів діафрагми під час видиху. Правильне дихання. Його ознаки : 1) глибоке ; 2)часте; 3)підпорядковане волі виконавця; 4)непомітне.

Поділ схематичний, умовний, але вчитель  має вміти визначити тип дихання  дитини, навчити її ним керувати. З одного боку дихання – акт рефлекторний, відбувається поза нашою свідомістю (виконує функцію газообміну, а з другого боку – це процес керований, оскільки пов’язаний з мовою. Мовлення, читання вимагають великої кількості повітря, економного його витрачання і вчасного, швидкого і непомітного поповнення.

Правильне дихання, постановка його вимагає  дотримання таких вимог.

1.     Вдихати глибоко носом і ротом.

2.     Вдихати непомітно (безшумно).

3.     Не переповнювати запас повітря, вдихаючи його.

4.     Непомітно поповнювати його резерв при найменшій можливості.

5.     Не затримувати дихання в паузах.

6.     Не витрачати запасу повітря до останку, щоб не захлиснутись.

І вчитель, і учні повинні  пам’ятати, що органи дихання у них  ще не сформовані остаточно (збільшиться  грудна клітка, чіткість легень і дихання стане глибшим). Проте поліпшувати дихання треба виробленням правильної постави при сидінні і ходьбі. (Є три типи вправ за Олійником. С.18-23). Капська теж пропонує ряд вправ).

Про те, наскільки важливим є голос для вчителя свідчить той факт, що голос є головним його інструментом. Проте не всякий голос може задовольнити вимоги виразного читання „Навіть красивий голос без спеціальних тренувань не зможе подолати труднощі, які ставить виразне читання.

Станіславський: „Гарні розмовні голоси трапляються рідко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатні своєю силою і діапазоном. Тобто над розвитком голосу треба працювати.

В дітей, та й у вчителів зустрічаються певні вади голосів: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість. Такі голоси неприємно сприймаються на слух, стомлюють, а то й дратують слухачів. Вчитель як і читець-професіонал повинен розумітися на особливостях голосу, вміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні властивості, якості тобто вміти поставити його собі, а потім і в учнів.

Процес творення голосу нерозривно пов’язаний, як було сказано  вище, із голосом (голосові зв’язки  під тиском повітря творять голос).

Голос має такі властивості:

Природні: сила, висота, тембр, діапазон.

Набуті: темп, політ, звучність, гнучкість.

Сила – певний ступінь гучності звучання голосу залежить від напруження повітряного потоку, що йде з легенів (не треба плутати із крикливістю голосистістю). Сила голосу базується на силі волі, характеру, почуття. Регулюється довільно.

Висота – тональні можливості. Залежить від частоти коливання голосових зв’язок.

Діапазон – звуковий обсяг, межа від найнижчих до найвищих тонів звучання. Діапазон поділяють на 3 регістри: а) нижній (трахея, бронхи); б)середній; в)верхній (гортань, носоглотка).

Тембр – природнє звукове забарвлення. Він залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, що створює індивідуальні тембри голосів, відмінних один від одного.

Властивості, які можна виробити в процесі  тренувань:

Звучність(дзвінкість) – це властивість голосу, який звучить гучно і чітко. Треба налагодити роботу резонаторів і органів дихання.

Темп – швидкість читання і мовлення (кожній людині властивий певний терморитм мовлення, який вона переносить у читання. (Виробленню тембру сприяє вміння розрізняти і робити паузи (різного роду).

Політ – здатність забезпечувати хороше сприймання в будь-якому кінці приміщення.

Рухливість (гнучкість) – здатність легко володіти 6-а важелями тону: вижче-нижче, гучніше-тихіше, швидше-повільніше (Острог орський).

Чистота голосу – відсутність вад. Їх треба ліквідувати, усувати.

Придих – частина видихуваного повітря не використовується для творення звуку, і створює шум (усувається гімнастикою).

Хрипота, сиплість – викликані аномаліями голосових зв’язок, вимагають ліквідування.

Гугнявість (носовий  відтінок) – хвороба або млявість малого язичка, що прикриває вхід у носовій порожнині.

Отже, поставлений  голос – вільний від вад, благозвучний, визначається силою, широтою діапазону, гучністю, витривалістю.

Внутрішня акустика відрізняється  від зовнішньої.

Гігієна голосу:

1. Не допускати висоти поза межі можливого діапазону, надмірної гучності і тривалості.
2. Не допускати простудних захворювань (гострих хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зрушень. Це призводить до захворювань голосотворних органів (ларингіт – запалення слизової оболонки гортані, вузлики на голосових зв’язках).
3. Не перевищувати денні норми голосового навантаження ( 4-5 акад. годин підряд), робити перерви.
4. Робити профілактику носоглотки (полоскання ромашкою, евкаліптом).

4. Значення  дикції в процесі виразного  читання.

Дикція ( лат.dictio – вимова) – чітка правильна вимова кожного мовного звука, артикуляція голосних і приголосних. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, навпаки - приведуть до негативних наслідків, оскільки школярі середнього віку схильні до наслідування. Хиби бувають різного характеру (природжені і (неприроджені) – недбале користування мовним апаратом, гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання).

Недоліків можна позбутися  виконанням вправ, усунути за допомогою  медичного втручання. У дитячому віці це не становить труднощів.

Вчитель як і артист повинен  бездоганно володіти мовним апаратом.

5.Орфоепія – (правильне мовлення) orthos – правильне, epos – мовлення – система загальноприйнятих правил, що визначають єдину правильну, літературну вимову.

Дикція – це правильна чітка вимова звуків, то орфоепія – правильна вимова звуків у фонетичному оточенні.

ВІДХИЛЕННЯ

1.М’яка вимова шиплячих.

2.Підміна звука [і], [и] [ы] – Закарпаття (зрушення  під впливом говірок.

3.Мікрохвон, хвормула, хверма [ф].

4.булá, ходила.

5.Пропедевтичний в.( воко).

6.Зара, тра, мона, бурак.

7.Наголоси.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, дає змогу ефективно користуватися літературним мовленням у різних сферах суспільної практики: побут, заклади освіти, культури, науки, державного управління.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

 

1.     Буяльський Б.А. Поезія усного слова. – К.,1990. – С.20-30.

2.     Олійник Г.А. Виразне читання. – К., 1995. – С.14-38.

3.     Капська А.Й. Виразне читання. – К., 1986. – С.15-22.

4.     Сучасна українська літературна мова / За ред. Гриценка. С.13-16.