Автор: Пользователь скрыл имя, 29 Ноября 2011 в 15:53, реферат
У часи після революції в мистецькому полі колишньої царської Росії склалася доволі неоднозначна ситуація. Допоки тривала громадянська війна, головна політична сила (одночасно і владна сила) не була визначена, а значить — не було ідеології, що виступала б структуруючою та формотворчою силою виробників мистецької продукції. Часовий проміжок між 1905 та 1918 (можна зсунути до 1922) роками оформився в певну лакуну, в порівняно анархічний історичний період. Революція завжди надихає людей на творчість, бо старе змінюється ще небаченим та непізнаним новим; в таких випадках thaymazein давніх греків виявляє себе повною мірою.
Відмінність імперіалістичних ідеологем царату та більшовизму.
Конфлікт ratio/irratio в художній сфері мистецтва.
Кроки парткерівництва до “пролетарської” трансформації мистецтва.
Історія та теорія соціалістичного реалізму.
Українське мистецтво на початку радянської доби.
Основною теоретичною дихотомією та проблемою марксизму-ленінізму в часи становлення радянської влади та оформлення державно-ідеологічного устрою була опозиція “стихійність/свідомість”, що повною мірою оформилася в роботах В. Леніна (див. “Что делать?”). Вона походить від схожої опозиції “волюнтаризм/детермінізм”, що описувала процеси динаміки історичного процесу: чи історія рухається завдяки вчинкам окремих визначних особистостей (або взагалі суб’єктивним думкам та драйвам людини), чи історичний рух визначено впливами певних об’єктивних процесів, як-то економіка, розвиток засобів виробництва.
Ленін, адаптувавши марксизм до російських реалій, що доволі сильно різнилися від західноєвропейських, концентрує увагу на діалектиці стихійного та свідомого в межах класової боротьби, тобто некерованої спорадичної (бунти, спонтанні страйки) та контрольованої дисциплінованої політичної діяльності. Таким чином, саме ця опозиція конструює ідеологічне наповнення соцреалістичного мистецтва.
Одним з вагомих елементів мистецьких артефактів соцреалізму є Праця. Зображуються люди, що працюють на благо становлення соціалізму, зображується алегорична Праця, уособлена в звершеннях соціалізму; “фізична праця робить благородним”, як писав Ленін. Праця — це і робота селянина чи працівника промисловості, і класова боротьба водночас. А. Арєф’єва робить висновок, що дискурс праці, випрацьований як публіцистичний аналог доктрини марксизму, в культурі соцреалізма був покликаний пов’язати абстрактність ідеалів з конкретною працею людей; якщо врахувати загальну неосвіченість населення СРСР в перші два десятиліття його існування та складність теоретичної бази марксизму, цей висновок є доволі справедливим — спостерігаємо таку собі метонімію/алегорію марксизму через мистецтво, зокрема через тематику Праці.
В мистецькому середовищі України на середину 1920-х років склалася така сама строката картина, як в кінці 1910-х — на початку 1920-х рр. в Росії. Митці розвивалися вільно, практично всі підтримували ідеї революції, були нею надихнені. Хоча й не кожен підтримував московоцентричну модель культури та держави: наприклад, М. Хвильовий, що у своїй творчості тримався прозахідного спрямування та його пропагандував. Головними літературними об’єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об’єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочала славетну літературну дискусію 1925-1928 рр. і перемогла в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. Що ж визначало творчі шукання новітньої еліти й тематику її творчості? Основними складниками її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Дискусія про спрямування — західне чи східне? — одна з основних подій 20-х років в мистецькому полі.
В полі живопису великої популярності (поряд з групами, названими раніше) набуває школа Михайла Бойчука (пізніше названа його ім’ям - “бойчукізм”). М. Бойчук виробив концепцію монументального стилю, в якому органічно сплавлено орнаментальну площинність, притаманну фресковому візантійському живопису, із строгою й врівноваженою ритмічною і колірною гармонією народного іконопису та української народної картини. Це — живопис, що повертав до життя старі візантійські традиції, пропускаючи їх через призму сучасності, трансформуючи згідно з новими технічними та концептуальними досягненнями. Художник був прихильником такого підходу до викладання живопису студентам, що передбачає глибоку емпіричну та теоретичну підготовку, ґрунтовану на попередниках. Він утверджував необхідність для молодих художників вивчати усталені закони пластичного мистецтва, втілені у старовинних зразках, і непохитно дотримуватися їх у творчості, водночас наповнюючи свої твори новим змістом. Бойчукізм набув популярності в той час і в Європі; художники цієї школи брали участь у всесвітніх виставках в Парижі, де їх творчість була високо оцінена провідними майстрами Заходу.
Зрештою, розібравшись з внутрішніми проблемами (троцкізм), партія звертає увагу на необхідну трансформацію культури, необхідність (в контексті загальної політики партії) та шляхи якої були показані вище. Так як тоталітарний режим за своєю сутністю — жорсткий режим, а Сталін — хоч і м’якіший за Леніна, та все одно дуже послідовний політик, то стандартним шляхом вирішення суперечливих проблем в радянський час були репресії — чи то висилки з країни (“філософський пароплав” 1922 року), чи то засланння в ГУЛАГи, чи просто розстріли, конфіскація майна, утиски особистості.
Позиція ВАПЛІТЕ та особисто Хвильового була абсолютно неприйнятна для парткерівництва. Вона пропагандувала орієнтацію на західну, буржуазну культуру (не тільки лише в мистецькому аспекті) всупереч постановам партії, яка наголошувала на необхідності розвитку виключно пролетарського мистецтва, задля будування нового світоустрою, свідомості та держави. Письменників, що жили в харківському будинку “Слово”, чекала різна доля: самогубство (Хвильовий), репресії й концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, більшість з них назавжди втрачено. Хоча письменники й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.
Бойчукізм звернув на себе увагу в основному саме завдяки його схвальній позиції щодо спадщини митців попередніх часів. Ленін наголошував на повному відкиданні старої, буржуазної культури та розвиткові пролетарської; як зауважує Арєф’єва, “редукування естетичного почуття та художньої культури в дискурсі публіцистики будувалось на базі утилізації світової культури” - пам’ятки світової культури якщо не продавалися за кордон, то зберігалися в декількох музеях в основному в Москві та Ленінграді, так би мовити, нагадування, як “робити не треба”. 26 листопада 1936 року М.Бойчук був заарештований НКВД і звинувачений радянською владою у контрреволюційній фашистській діяльності, не зважаючи на його плідну творчу діяльність і в межах радянського ідеологічного дискурсу — 1919 року бойчукісти виконали розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935) та ін., сам Бойчук був професором Київського художнього інституту. Після тривалих допитів «трійка» присудила Бойчука без суду до розстрілу. Вирок було виконано в Києві 13 липня 1937 року. Разом з ним загинули його послідовники — художники В.Седляр, І.Падалка, його дружина, художниця Софія Налепинська-Бойчук.
Оцінювати однозначно цю добу доволі важко. З одного боку, в рамках формування нового радянського державного устрою згідно з ідеологією марксизму-ленінізму, всі ці зміни були необхідні — інакше б СРСР вже не був матеріалізацією ідеї комунізму. З іншого боку, озираючись назад з висоти теперішнього часу, бачимо, що матеріалізація ідеї комунізму неможлива в принципі, як і будь-яка інша ідеальна матеріалізація. Репресивні дії партії перешкодили вільному розвитку мистецтва на ґрунті західних розробок, розвитку національних ідей та формуванню постімперіалістичної свідомості на початку ХХ ст. Цим зумовлюється і певна хаотичність, що існує в мистецькому полі та в масовій свідомості в наш час.
Список використаної літератури
Информация о работе Ситуація у мистецькому полі СРСР у 1920-30 рр. Ідеологія соцреалізму