Оперна творчість К.В.Глюка. Опера "Орфей"

Оперна творчість К.В.Глюка. Опера "Орфей" 
 
Оперна реформа другої половини 18 ст. була багато в чому літературним рухом. Її прабатьком став французький письменник і філософ Ж. Ж. Руссо. Руссо займався також музикою, і якщо в філософії він закликав повернутися до природи, то в оперному жанрі ратував за повернення до простоти. У 1752, за рік до отримавшої успіх  паризької прем'єри «Служниці-пані Перголезі», Руссо написав власну комічну оперу «Сільський чаклун», за якою послідували уїдливі «Листи про французьку музику», де головним предметом нападок став Рамо. 
 
Ідея реформи носилася в повітрі. Розквіт різних видів комічної опери був одним із симптомів; іншим з'явилися «Листи про танець і балети» французького хореографа Ж. Новера (1727-1810), в яких розвивалася ідея балету як драми, а не просто видовища. Людиною, який втілив реформу в життя, став К. В. Глюк (1714-1787). Подібно багатьом революціонерам, Глюк починав свій шлях як прихильник традиції. Протягом ряду років він ставив одну за одною трагедії в старому стилі і звертався до комічної опери скоріше під тиском обставин, ніж по внутрішньому спонуканню. У 1762 він познайомився з Р. ді Кальцабіджі (1714-1795), другом  Казанови, якому було призначено повернути оперні лібрето до ідеалу природної виразності, висунутому Флорентійською камератою. 
 
Глюк та Кальцабиджи створили три опери на італійській мові – «Орфей і Еврідіка» (1762), «Альцеста» (1767), «Паріс і Олена» (1770). Жодна з них не стала особливо популярною. Правда, роль Орфея, як і колись, призначалася для чоловічого сопрано, але був відсутній "сухий" речитатив, тричастинна  арія і колоратура і не допускалося жодних прикрас, що відводять від основної дії. Інструментальні і вокальні засоби були спрямовані на виявлення сенсу кожного слова тексту. У самому лібрето історія Орфея розповідалася просто і прямо, без всякої риторики. Коли Глюк влаштувався в Парижі і почав складати опери нового стилю на французькі лібретто, йому супроводив великий успіх. «Іфігенія в Авліді»(1774) і що послідувала за нею «Іфігенія в Тавриді» (1779) поєднували височинь драми, характерну для опери-серіа, з багатством німецької  гармонійної писемності, і музичне ціле благородством ліричного звучання відповідало сюжетам з Евріпіда, на які написані ці опери. Глюк створив модель музичної драми, яка потім стала основою для безлічі модифікацій. 
 
Хрістоф Віллібальд Глюк народився 2 липня 1714 року у Ерасбахе. У 1726 році Глюк вступив у єзуїтську колегію в чеському місті Комотау, де він провчився 6 років і співав у хорі шкільної церкви. Позитивною стороною навчання стало оволодіння Глюком грецькою та латинською мовами і античною літературою та поезією. Оперному композитору в ту епоху, коли оперне мистецтво багато в чому грунтувалося на античній тематиці, це було необхідно. 
 
В Італії композитор створює свої перші опери. У 1746 році Глюк переїжджає до Англії. Для Лондона він написав опери-серіа ("серйозні опери") "Артамена" і "Падіння гігантів". 
 
Наступний важливий період у творчій діяльності Глюка пов'язаний з роботою в області французької комічної опери для французького театру у Відні, куди він переїхав після перебування в ряді інших країн. 
 
5 жовтня 1762 стало знаменною датою в історії оперного театру: у цей день вперше був поставлений у Відні "Орфей" Глюка на текст Кальцабиджи. Це був початок оперно-реформаторської діяльності композитора. Через п'ять років після "Орфея", 16 грудня 1767 року, відбулася там же, у Відні, перша постановка опери Глюка "Альцеста". У "Альцесті" композитор ще більш послідовно, ніж в "Орфея", здійснив і привів у життя музично-драматичні принципи, остаточно сформовані в нього до цього часу. Живучи і працюючи в 60-і роки у Відні, Глюк відбив у своїй творчості особливості складного в цей період віденського класичного стилю. 
 
У квітні 1774 року в Парижі відбулася перша постановка нової опери Глюка "Іфігенія в Авліді", французьке лібрето яке написано Дю Рулле по трагедії Расіна тієї ж назви. Ця постановка викликала бурхливу реакцію в музичним світі тієї епохи - "Іфігенія ..." явила собою переломний етап в оперному мистецтві. 
 
Прикінцевими реформаторськими операми композитора, поставленими в Парижі, були "Арміда" і "Іфігенія в Авліді". "Арміда" написана не на античний (подібно іншим операм Глюка), а на середньовічний сюжет, запозичений зі знаменитої поеми італійського поета 16 століття Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим". 
 
Суть оперної реформи. 
 
Оперна реформа Глюка відповідала передовим стремлінням демократичних кіл напередодні Великої французької революції. Велику роль в ідейній підготовці реформи відіграла діяльність французьких енциклопедистів (Ж.-Ж. Руссо, Ж. Д'Аламбера, особливо Д, Дідро) і німецьких просвітителів (І. Вінкельмана, Г. Е. Лессінга). У музиці Глюк прагнув до найбільш повного розкриття драматичного змісту. У передмові до "Альцесті", що стала програмним маніфестом нової оперної естетики, Глюк писав: "Я хотів привести музику до її справжньої мети, яка в тому полягає, щоб дати поезії більше нової виразної сили, зробити окремі моменти фабули більш захоплюючими, не перериваючи дії і не охолоджуючи його непотрібними прикрасами ". Головним досягненням композитора стало підпорядкування всіх компонентів оперного спектаклю (сольного співу, хору, оркестру, балету) єдиним задумом. У аріях Глюк відмовився від віртуозних надмірностей і зовнішньої помпезності, підсилив в речитативних епізодах декламаційну виразність, підвищив роль оркестрового супроводу. Прагнучи подолати мозаїчність і схематизм номерної структури опери, Глюк об'єднував ряд епізодів, в тому числі і балетні номери, у великі сцени, побудовані на єдиному драматичному розвитку. Величного звучання надавав операм хор; композитор посилив значення оркестру, що позначилося на трактуванні увертюри, яка, на думку Глюка, повинна була стати "вступним оглядом змісту". Діяльність Глюка в Парижі сприяла підвищенню рівня оперного виконавства. 
 
Реформа Глюка володіла відомою обмеженістю; звернення до античності позбавляло твір національної своєрідності. У них були створені абстрактні образи героїв, що поставали як втілення узагальнених ідей (подружньої вірності, підпорядкування боргу і т.д.). В операх Глюка переважав загальний суворий, піднесений тон, вони були позбавлені життєвого різноманіття ситуацій і характерів. 
 
У реформі Глюка підсумовано музичні досягнення багатьох національних шкіл, що сприяло її загальноєвропейського значення. Але найбільший резонанс вона мала у Франції, де на сторону Глюка стали передові кола на чолі з енциклопедистами. Серед прихильників старих традицій виникла опозиція по відношенню до творчості Глюка, протиставила йому творчість представника неаполітанської оперної школи Н. Піччіні. Бурхлива полеміка, що розгорнулася в кінці 70-х рр.. в Парижі з питань опери, отримала назву "війни глюкистів і піччіністів". Кінцева перемога залишилася за Глюком (вплив Глюка випробував і Н. Піччіні), навколо якого виникла оперна школа (А. Саккіні, А. Сальєрі, І. К. Фогель). Глюк справив значний вплив на композиторів епохи Великої французької революції (Л. Керубіні, Е. Н. Меюль та ін.) Творчість Глюка примикало до віденської класичної школи і сприяло формуванню стилю В. А. Моцарта і Л. Бетховена. У 19 в. ідеї Глюка знайшли подальший розвиток в оперній реформі Р. Вагнера. 
 
Орфей 
 
Найзнаменитіша з опер К. В. Глюка – «Орфей». Античний сюжет про віддане кохання Орфея і Еврідіки - один з найпоширеніших в опері. До Глюка він був використаний у творах Пері, Каччіні, Монтеверді, Ланді і ряду другорядних авторів. Глюк трактував і втілив його по-новому. Реформа Глюка, вперше здійснена в "Орфеї", була підготовлена ​​багаторічним досвідом творчості, роботи в найбільших європейських театрах; багата, гнучка майстерність, що удосконалювалася десятиліттями, завдяки якій він зміг поставити на службу своїй ідеї створення піднесеної трагедії. 
 
Гарячого однодумця композитор знайшов в особі поета Раньєро Кальзабіджі (1714-1795). З численних варіантів легенди про Орфея лібретист вибрав той, що викладений у "Георгіці" Вергілія. У ньому античні герої постають в величною і зворушливою простотою, наділені почуттями, доступними звичайному смертному. У цьому виборі позначився протест проти фальшивого пафосу, риторики і химерності феодально-дворянського мистецтва. 
 
У першій редакції опери, показаної 5 жовтня 1762 у Відні, Глюк ще не цілком звільнився від традицій парадних уявлень - партія Орфея доручена альтові, введена декоративна роль Амура; кінцівка опери, всупереч міфу, виявилася щасливою. Друга редакція, показана в Парижі 2 серпня 1774, значно відрізнялася від першої. Текст був заново написаний де Моліною. Виразніше, природніше стала партія Орфея; вона була розширена і передана тенору. Сцена в пеклі закінчувалася музикою фіналу з балету "Дон Жуан"; в музику "блаженних тіней" введено знамените соло флейти, відоме в концертній практиці як "Мелодія" Глюка. 
 
У 1859 році опера Глюка була відновлена ​​Берліозом. У ролі Орфея виступила Поліна Віардо. З цих пір існує традиція виконання заголовної партії співачкою. 
 
У красивому усамітненому гаю з лаврів та кипарисів - гробниця Еврідіки. Орфей оплакує свою подругу. Пастухи і пастушки, співчуваючи йому, закликають дух померлої почути стогони чоловіка. Вони розпалюють жертовний вогонь, прикрашають пам'ятник квітами. Орфей просить залишити його наодинці з сумними думками. Марно закликає він Еврідіку - лише відлуння повторює ім'я коханої в долині, лісах, серед скель. Орфей благає богів повернути йому кохану або відняти у нього життя. 
 
З'являється Амур; він оголошує волю Зевса: Орфею дозволяється зійти в пекло, і якщо голос співака і звуки його ліри зворушити нечестивих, він повернеться з Еврідіка. Лише одна умова повинен виконати Орфей: не дивитися на дружину до тих пір, поки вони не досягнуть Землі, інакше Еврідіка буде втрачена назавжди. Самовіддана любов Орфея готова витримати всі випробування. 
 
Відбувається чудове перетворення. Орфей потрапляє в Елізіум - прекрасне царство блаженних тіней. Тут він знаходить тінь Еврідіки. Їй чужі земні тривоги, мир і радість чарівної країни заворожили її. Орфей вражений красою краєвиду, чудовими звуками, співом птахів. Але щасливий він може бути тільки з Еврідікою. Не обертаючись, Орфей бере її за руку і поспішно віддаляється. 
 
Знову виникає похмуре ущелля з навислими скелями, заплутаними стежками. Орфей поспішає вивести з нього Еврідіку. Але кохана засмучена і стурбована: чоловік ні разу не глянув на неї. Не охолонув чи він до неї, не померкла чи її краса? Заклики Еврідіки заподіюють Орфею нестерпний душевний біль, але він не в силах ослухатися богів. Знову і знову Еврідіка благає чоловіка звернути на неї свій погляд. Для неї краще померти, ніж жити зненавидженою. Зневірений Орфей поступається її проханням. Він озирається, і Еврідіка падає мертвою. Невтішному горю Орфея немає меж. Він готовий вразити себе кинджалом, але Амур зупиняє його. Чоловік довів свою вірність, і з волі богів Еврідіка знову оживає. 
 
Натовп пастухів і пастушок радісно вітає героїв, розважаючи їх співом і веселими танцями. Орфей, Еврідіка і Амур славлять всеперемагаючу силу любові і мудрість богів. 
 
"Орфей" справедливо вважається шедевром музично-драматичного генія Глюка. У цій опері вперше настільки органічно музика підпорядкована драматичному розвитку. Речитативи, арії, пантоміми, хори, танці повністю розкривають свій зміст у зв'язку з дією, що розгортається на сцені, і, поєднуючись, надають всьому твору разючу стрункість і стилістична єдність. Увертюра опери музично не пов'язана з дією; згідно існуючої традиції, вона витримана в живому русі, життєрадісному характері. 
 
Перший акт являє собою монументальну траурну фреску. Велично і сумно звучання похоронних хорів. На їх фоні виникають повні пристрасної скорботи стогони Орфея. У сольному епізоді Орфея з луною тричі повторюється виразна мелодія "Де ти, любов моя", витримана в дусі lamento (жалібних стогонів). Вона переривається драматичними призовними речитативами, яким, точно луна, вторить оркестр за сценою. Дві арії Амура (одна з них написана для паризької постановки) витончені, красиві, але мало пов'язані з драматичною ситуацією. Грайливою грацією полонить друга арія "Небес веління виконати поспішай", витримана в ритмі менуету. У кінці акта настає перелом. Заключний речитатив та арія Орфея носять вольовий стрімкий характер, стверджуючи в ньому героїчні риси. 
 
Другий акт, найбільш новаторський за задумом і втіленням, розпадається на дві контрастують частини. У першій страхітливо грізно звучать хори духів, виконувані в унісон з тромбонами - інструментами, вперше введеними в оперний оркестр в паризькій редакції "Орфея". Поряд з гострими гармоніями, "фатальним" ритмом, враження остраху покликані виробляти гліссандо оркестру, що зображують гавкіт Цербера. Стрімкі пасажі, гострі акценти супроводжують демонічні танці фурій. Всьому цьому протистоїть ніжна арія Орфея під акомпанемент ліри (арфа і струнні за сценою) "Заклинаю, благаю, Згляньтеся, Згляньтеся наді мною". Елегійно забарвлена ​​плавна мелодія стає все схвильованою, активніше, прохання співака наполегливіше. Друга половина акту витримана в світлих пасторальних тонах. Свірельні наспіви гобоя, тихе струмуюче звучання скрипок, легка прозора оркестровка передають настрій повної умиротворення. Виразна меланхолійна мелодія флейти - одне з чудових одкровень музичного генія Глюка. 
 
Тривожна рвучка музика вступу до третьої дії живо описує похмурий фантастичний краєвид. Дует "Вір ніжної пристрасті Орфея" отримує напружена драматична розвиток. Розпач Еврідіки, її хвилювання, сумні голосіння передані в арії "Про жереб злощасний". Скорбота Орфея, печаль самотності відображені в відомої арії "Загубив я Еврідіку". Завершують оперу балетна сюїта і радісний хор, де солістами, чергуючись, виступають Орфей, Амур, Еврідіка. 
 
Глюка не завжди зараховують до блискучого сузір'я віденських класиків, так як його творчість стоїть осібно, але його вплив на розвиток класичного стилю безперечний.