Містобудування доби Відродження

Активізація від початку XVII ст. католицької експансії  на приєднані до Польщі українські землі привела до того, що в цей  час, як ніколи раніше, в Україні  поширюються оборонні католицькі монастирі. До найраніших серед них належить збудований за мурами міста й включений у систему його укріплень монастир бернардинів у Львові (від 1600 р.). Від 1604 р. будувався монастир бернардинів у Сокалі на Львівщині. На початку XVII ст. засновано монастир бернардинів у Заславі (Ізяслав), у якому під керівництвом Джакопо Мадлени 1610 р. завершено зведення мурованих укріплень. У Вінниці на початку XVII ст. з'явилися укріплення монастирів єзуїтів та домініканців. До найвідоміших монастирських комплексів першої половини XVII ст. належить також монастир домініканців у Підкамені на Львівщині. Класичним зразком оборонного монастирського будівництва на території Волині виступає Троїцький Межиріцький францисканський монастир поблизу Острога (фундація князя Януша Острозького). Він включає костьол і келії, споруджені на оточеному муром подвір'ї. Архітектура будованих на українських землях комплексів католицьких монастирів, природно, репрезентувала місцевий варіант європейської традиції. 

Житлове будівництво в  містах 

У другій половині XVI -- першій половині XVII ст. значного поширення набуло світське муроване будівництво у містах. Тут на перший план, зрозуміло, висувається Львів з його ренесансною забудовою Ринкової площі. Центром ансамблю була ратуша, яку перебудували у 1617 -- 1619 рр., спорудивши біля неї нову вежу (не збереглася). Упродовж розглядуваного періоду, перед початком XVII ст., на Ринковій площі збудовано ряд кам'яниць, які належать до найвизначніших зразків тогочасного світського будівництва на українських землях. Серед них центральне місце посідає будинок багатого купця грецького походження Константина Корнякта -- єдина у тогочасній житловій забудові міста споруда, що зайняла дві будівельні ділянки. Завдяки цьому будівля отримала просторий внутрішній двір, обрамлений з трьох сторін обширними відкритими галереями з аркадами -- унікальний у львівській житловій забудові приклад перенесення на місцевий ґрунт характерного елемента італійських палаццо з відкритими лоджіями. Об'єднання двох будівельних ділянок дозволило розпланувати значний, як на львівські умови, за розмірами внутрішній двір, оточений з трьох сторін двоповерховою галереєю на тонких круглих стовпах. Як свідчить дата на порталі головного входу, перенесеного згодом на тильну сторону будинку, палац Корнякта завершено 1580 р. Через парцелю від нього для міщанки Софії Ганель архітектор Петро Красовський за угодою 1577 р. спорудив будинок з декорованим діамантовим рустом фасадом, який увійшов до історії львівської архітектури під назвою Чорної кам'яниці (верхній поверх надбудовано наприкінці XIX ст.). Будинок зберіг не лише багатий декор фасаду, але й окремі рідкісні у Львові елементи декорації інтер'єрів -- скульптурний портал з Розп'яттям та багатодекороване обрамлення вікон у парадній залі другого поверху. До найцікавіших зразків львівського пізньоренесансного житлового будівництва належить наріжний будинок Ринкової площі та вулиці Ставропігійської, споруджений для Роберта Бандінеллі, родича відомого флорентійського скульптора Баччо Бандінеллі. Це одна з небагатьох львівських кам'яниць, що відносно краще зберегли первісне внутрішнє планування. На південній стороні Ринкової площі збереглася з добудованим верхнім поверхом кам'яниця венеціанського консула Антоніо Массарі. її фасад декорований діамантовим рустом, а на книзі в лапах вирізьбленого над порталом венеціанського лева вміщено дату -- 1600 р. На західній стороні Ринку увагу привертає насамперед наріжний будинок від кафедрального костьолу, який належав сім'ї Шольців. Він виділяється скульптурним оздобленням, серед якого особливий інтерес становить голова чоловіка з борідкою у береті, вміщена в сандрику обрамлення вікна другого поверху. Серед львівських кам'яниць найкраще збережений фасад має будинок № 28, відомий під іменем свого власника на початку XVII ст. лікаря Станіслава Дибовицького. На інтенсивному червоному тлі стіни виділяються соковиті пластичні мальовані чорною фарбою обрамлення вікон. Кам'яниця Дибовицького єдина у Львові зберегла первісні горизонтальні слухові вікна горища в скромно профільованому обрамленні. 

Поза  Львовом світська архітектура розглядуваного періоду відома лише за окремими пам'ятками. З громадських будівель прикладами можуть служити перебудовані ратуші у Самборі, Кам'янці-Подільському. Скромніші зразки світської житлової забудови демонструють три збережені будинки з галереями-підсіннями у Жовкві та декілька значно перебудованих будинків у Кам'янці-Подільському. З території Волині рідкісним зразком тодішньої житлової забудови виступає так званий будинок Пузини в Луцьку. 

Муровані  та дерев'яні церкви 

У церковній  архітектурі розглядуваного століття виділяються насамперед муровані споруди, проте, як і раніше, на загальному тлі  церковного будівництва їх було порівняно  небагато. 

У Львові впродовж майже всього розглядуваного періоду тривали роботи над будівництвом міської Успенської церкви. Їх розпочав у середині століття перший відомий у місті будівничий італійського походження Петро -- 1558 р. Він оскаржив церковне братство, яке не постачило належних за умовою матеріалів для спорудження храму. Еимурувану під його керівництвом споруду сильно пошкодила пожежа у 1571 р. і, врешті, братство змушене було приступити до спорудження нового храму. Його проект розробив один з найвизначніших львівських архітекторів італійського походження Павло Римлянин, з яким братство уклало відповідну угоду 2 березня 1591 p. Будівництво просувалося поволі і 1597 -- 98 рр. безпосереднє ведення робіт перейшло до тестя Павла Римлянина Войцеха Капіноса та його постійного партнера Амвросія Прихильного.  

Будівництво знову розтяглеся на довший період; його планували завершити 1617 р., але роботи тривали до 1630 р. Успенська церква наслідує тип українського тридільного триверхого храму, а організація фасадів, інтер'єру та їхньої декорації вирішена у традиціях італійського ренесансного будівництва -- у ній виступає ордерна система, центральний купол несуть чотири круглих колони, куполи мають касетонову декорацію, в наві влаштовано балконхори. Зовні куполи не мають властивих українській архітектурі розбудованих барабанів -- найбільший купол вівтаря посаджений безпосередньо на карниз, купол нави має зредукований урізаний барабан, а купол бабинця майже не виведений понад дахом й посаджений безпосередньо на нього. Фактично храм не отримав органічного завершення, його перекриття виразно контрастує з монументальним характером самої споруди з підкресленим вертикальним членуванням стін. Своєрідний компроміс демонструє також вівтар, шоломовидна баня якого заходить на простір нави. 

В ансамблі з Успенською церквою архітектор Петро Красовський на кошти купця Давида спорудив за умовою 1568 р. дзвіницю, проте через помилку у розрахунку фундаментів вона ще в процесі будівництва дала тріщину і під час завершення завалилася 1570 р. Фундаменти відбудував майстер з Венеції Рох Шафранець, а до спорудження нової триярусної вежі на кошти купця Константина Корнякта (четвертий поверх надбудовано наприкінці XVII ст.) був причетний Петро Барбон. В ансамбль з церквою і дзвіницею входить також невелика каплиця Трьох святителів, яку приписують будівничому Андрієві Підлісному (перебудована у другій половині XVII ст.). 

Поза  ансамблем Успенської церкви в межах  аналізованого періоду у Львові також перебудовано від фундаментів  П'ятницьку церкву. Нововіднайдені документи, у яких побіжно йдеться про "мурування  і будування церкви нової", дають підстави висловити думку про перебудування храму на початку другої половини 1610 рр. 13, проте невдовзі він горів при пожежі Краківського передмістя 1623 р. й відбудований коштом молдавського господаря Василя Лупула 1643 р. 

Поза  Львовом серед небагатьох пам'яток мурованої церковної архітектури у регіоні виступають Благовіщенська церква у Городку, Юріївська церква у Бродах, Миколаївська у Золочеві. 1638 р. завершено перебудову монастирської Успенської церкви в Уневі. 

Порівняно з Львівським регіоном муроване церковне будівництво значно активніше виступає на Волині, де у розглядуваному столітті воно розвивалося насамперед під опікою представників княжої еліти та православної шляхти. До найраніших пам'яток волинського походження належить замкова церква 1560-х рр. у Старокостянтинові. За свідченням візитації Володимирської єпархії 1685 р., 1574 р. споруджено Миколаївську церкву у Сокалі на Львівщині. 

Ймовірно, 1577 р. з частковим використанням  стін храму XII ст. збудовано нову церкву Успенського монастиря в Дорогобужі. Унікальною для волинського регіону є Миколаївська церква в Олевську (1596), що демонструє пізній зразок триконхового храму веронської традиції. 1600-ми рр. датується Троїцька монастирська церква у Дермані, 1600 -- 1606 рр. -- Спасопреображенська церква у Четвертині. 

Споруджена 1638 р. Миколаївська церква в Охлопові демонструє найраніший відомий на українському ґрунті приклад точного слідування в плановопросторовій структурі  храму традиціям дерев'яного церковного будівництва, що становить одну з важливих тенденцій розвитку українського церковного будівництва. Наступного року завершено Михайлівську церкву в Гощі. В Луцьку унікальним прикладом мурованого церковного будівництва виступає братська Хрестовоздвиженська церква (збереглася лише вівтарна частина). До характерних зразків церковного будівництва Волині належить також Миколаївська монастирська церква у Білостоку. На території монастиря було споруджено унікальну Успенську церкву у вигляді восьмигранного стовпа 15 (знищена у першій половині XIX ст.). Завершують групу мурованих храмів Волині першої половини XVII ст. втрачена Троїцька церква 1649 р. Почаївського монастиря фундації Єви та Федора Домашевських і Покровська церква 1653 р. у Низкиничах фундації київського воєводи Адама Киселя. 

Ряд пам'яток розглядуваного періоду зберігся на Тернопільщині. 1600 р. на старому фундаменті зведено Спасопреображенську церкву у Старому Збаражі, що є одним  з найпізніших відомих храмів з мурованою вівтарною перегородкою. У самому Тернополі це Хрестовоздвиженська церква кінця XVI ст. та триконхова церква Різдва Христового 1602 -- 1606 рр. Кінцем XVI ст. датується Онуфріївська церква в Гусятині, що так само належить до типу триконхових. Церкви XVI ст. без точнішого датування вціліли також у Касперівцях (св. Юрія) та Кошилівцях. 1610 р. датують церкву св. Миколая в Бучачі. До другої половини XVI -- першої половини XVII ст. належить Миколаївська церква у Теребовлі. В Кам'янці-Подільському 1580 р. споруджено невелику Петропавлівську церкву, що репрезентує поширений у регіоні тип триконхових храмів афонської традиції. 

З новим  піднесенням Києва у першій половині XVII ст. після тривалої перерви відновлюється  муроване церковне будівництво. Спершу у тогочасному Києві не стільки  споруджували нові церкви, скільки  відбудовували зруйновані давні святині. Щодо цього слід згадати відновлення з ініціативи митрополита Петра Могили Десятинної церкви та церкви Спаса на Берестові. В ближчих околицях Києва від 1646 р. велося будівництво Михайлівської церкви у Переяславі. На Лівобережжі, де перед серединою століття мурованих церков було мало, у 1622 -- 1629 рр. споруджено Покровську церкву у Сулимівці. Іншим прикладом мурованого церковного будівництва Лівобережжя є церква Різдва Богородиці в Путивлі (1630 -- 1636). 

До характерних зразків українського церковного будівництва першої половини століття належить монументальна Спасопреображенська церква у Любліні, яку 1633 р. освятив київський митрополит Петро Могила. Іншим рідкісним для регіону прикладом мурованого церковного будівництва є Миколаївська церква у Щебрешині. 

Від цього  часу вперше до нас дійшло чимало оригінальних зразків дерев'яної церковної архітектури  та їхні описи. Правда, вони досить нерівномірно розподілені за окремими регіональними  школами -- найбагатші на пам'ятки перемишльсько-львівський реґіон та Волинь. 

Серед пам'яток, які умовно можна віднести до перемишльсько-львівського кола, виділяється група церков на терені Розточчя, серед них декілька дуже близьких між собою будівель: церква Собору архангела Михаїла 1598 р. у Волі-Висоцькій поблизу Жовкви та близькі до неї збережені на території Польщі церква Різдва Богородиці у Горайці (1586) і церква св. великомучениці Параскеви у Радружі. Це тридільні триверхі храми з шатровими завершеннями нави на невисокому четверику, що демонструє найдавніші традиції українського дерев'яного будівництва 16.  

Очевидно, до кінця XVI ст. належить і відома церква Зішестя Святого Духа у Потеличі, як про це дозволяють здогадуватися  лаконічні дані про її пожежу 1593 р. Дальші зв'язки з пам'ятками цього кола має Святодухівська церква 1598 р. у Рогатині. 1602 р. споруджено церкву на Знесінні у Львові, що існувала до початку XX ст. 

На Волині з XVI ст. збереглися Дмитрівська церква 1567 р. у Гішині, Успенська церква 1589 р. у Качині та недатована Спасопреображенська церква в Нуйно. За фотографіями відома церква у Суходолах, про яку йдеться у заповіті шляхтича Василя Загоровського з 1577 р. 

Дерев'яна  церковна архітектура Києва та його культурно-історичного регіону відома лише з малюнків та гравюр другої чверті -- середини століття. Найранішою є ілюстрація до "Тератургеми" Афанасія Кальнофойського (1638 р.). Гравюра зберегла вигляд церкви на Дальніх печерах. Це одноверхий храм з двома, скоріше декоративного характеру, невеликими ліхтарями над вівтарем та бабинцем. Уваги заслуговує простих форм висока дзвіниця Успенського собору з каркасною верхньою частиною і шатровим завершенням. 

Особливо  важливим є зображення церкви Микільського Пустинного монастиря на малюнку  А. ван Вестерфельда. Малюнок передає тридільний триверхий храм, пропорції якого демонструють виразне акцентування вертикалей. Це вказує на поширення у дерев'яному церковному будівництві київського регіону ще в першій половині XVII ст. тих стильових особливостей, які у дальшому унікально розвинулися у висотно розбудованих храмах, відомих у їх класичному завершеному варіанті майже виключно за пам'ятками XVIII ст. Відповідні типи церков та дзвіниць були значно поширені у Подніпров'ї та на Лівобережжі, що, зокрема, потверджують описи сирійського мандрівника Павла Алеппського. 

Поряд з зазначеним типом храму існували й інші, скромніші й традиційніші для українського дерев'яного церковного будівництва, типи тридільних церков. Одна з таких пам'яток -- Хрестовоздвиженська  церква на Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі. П. Алеппський фіксує поширення різних типів церков -- одно- і двоверхих, триверхих, особливо відзначаючи монументальні п'ятиверхі з восьмигранними зрубами, від яких безпосередньо походить тип висотно розбудованих храмів Києва та Лівобережжя XVIII ст. З малюнка А. ван Вестерфельда відома також дерев'яна дзвіниця київського Софійського собору. Різні типи дерев'яних церков і дзвіниць з ряду реґіонів України збереглися також на малюнках М. Ґруневеґа, який, зокрема, зафіксував ряд храмів, характерних для реґіональної традиції Буковини Іконографія київського дерев'яного церковного будівництва, попри очевидні реґіональні відмінності, демонструє загалом той самий напрям розвитку, що засвідчують нечисленні оригінальні пам'ятки, які збереглися на західноукраїнських землях.