Бароко як стиль мистецтва

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження  української людини тієї драматичної  доби передусім завдяки своєму філософському  підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне  світобачення для барокової свідомості не характерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фантасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, дивовижну забобонність найширших верств населення − від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато оповідей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття. Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий.. Усе це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала одним із головних художніх прийомів бароко. Культура бароко широко відчинила двері перед фантазією, усіма її химерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами. Тут і поетика "магічного реалізму" із контрастами світла й темряви, і матеріалізування уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадково сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом. І там, і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправдоподібність художнього задуму. Часто художники прагнули відтворити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчинність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелікана (символ самопожертви).

8. Література бароко

Бароко (від італ. barоссо, фр. baroque — дивний, неправильний) — літературний стиль у Європі кінця XVI, XVII й частини XVIII ст. Термін «бароко» перейшов до літературознавства з мистецтвознавства на через загальну схожість у стилях образотворчих мистецтв і літератури тієї доби. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше.

Цей художній напрям був  спільним для переважної більшості  європейських літератур. Бароко прийшло  на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Відійшовши від  властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття й безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім  світом, між ідеологічними й чуттєвими  потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер  ворожі людині стихії. Для бароко як стилю, породженого перехідною добою, характерним є руйнування антропоцентричних  уявлень доби Відродження, домінування  божественного начала в його художній системі. У бароковому мистецтві  відчувається болісне переживання  особистої самотності, «покинутості»  людини в поєднанні з постійним  пошуком «втраченого раю». У цих  пошуках митці бароко постійно коливаються  між аскетизмом і гедонізмом, небом  і землею, Богом і дияволом. Характерними ознаками цього напрямку були також  відродження античної культури і  спроба поєднання її з християнською  релігією.

Одним із панівних принципів  естетики бароко стала ілюзорність. Митець своїми творами повинен був  створювати ілюзію, читача треба буквально  приголомшити, змусити його дивуватися за допомогою введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадження  образів, красномовства героїв. Поетика  бароко характеризується поєднанням релігійності та світськості в межах одного твору, наявністю християнських  та античних персонажів, продовженням і запереченням традицій Відродження. Однією з основних рис барокової  культури є також синтез різних видів  і жанрів творчості. Важливий художній засіб у літературі бароко — це метафора, яка є основою для  вираження всіх явищ світу і сприяє його пізнанню. У тексті барокового твору відбувається поступовий перехід  від прикрас і деталей до емблем, від емблем до алегорій, від алегорій до символу. Цей процес поєднується  з баченням світу як метаморфози: поет повинен проникнути в таємниці безперервних змін життя.

Герой барокових  творів — здебільшого яскрава особистість із розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто шляхетний у своїх вчинках. Стиль бароко увібрав у себе філософські й морально-етичні уявлення про навколишній світ і місце людської особистості в ньому.

Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іспанський драматург П. Кальдерой, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе та деякі інші. Барокові традиції знайшли подальший розвиток у європейських літературах ХІХ-ХХ ст. У XX ст. з'явилася й літературна течія необароко, яку пов'язують із авангардною літературою початку XX ст. та постмодерною кінця XX ст.