Історія, структура та принципи функціонування Європейського Союзу

4. Норма довгострокового прибутку  не повинна перевищувати 2 % від середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму прибутку.

5. Національний борг не повинен  перевищувати 60 % ВНП.

Було здійснено три невдалі  спроби запровадження спільної валюти: у 1992, 1995 та 1997 роках.

У 1995 р. критеріям Маастрихтського  договору за рівнем інфляції відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками - 10; за розмірами бюджетного дефіциту - 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург), причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7 %; за розмірами внутрішнього державного боргу - 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна - Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія, Данія та Ірландія.

Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів  посилення контролю за економічною  політикою держав-членів. Німеччина, зокрема у грудні 1995 р., запропонувала  укласти між майбутніми членами  валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці мають добровільно взяти на себе зобов'язання навіть у несприятливий для економіки час не перевищувати 3 відсоткового рівня дефіциту бюджету відносно ВНП. За сприятливої економічної ситуації цей показник зменшуватиметься до 1 %. При порушенні цього зобов'язання країна має піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25 % ВНП за кожний відсоток понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного рішення політичної системи своєчасного попередження. Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт об'єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання.

Рішення про створення валютного  союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього  часу ця стратегія передбачала, що усі  держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою  швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.

Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі країни зможуть увійти до валютного союзу  одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь  проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів, що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на самміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах - Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни -  Великобританія і Данія - вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу, оскільки стан її економіки, фінансів, соціального рівня не відповідають необхідним вимогам.

Це рішення криє у собі небезпеку  дестабілізації торговельних потоків  та розпаду спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні  щодо становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний  інтеграційний процес.

З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках  і перерахунках. Готівковим засобом  розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: “...євро являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови... Безперечно, це історична подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну” [2, с. 157].

І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На думку провідного експерта Банку  міжнародних розрахунків (БМР) Роберта Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи і її східну частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка та держави колишнього СРСР - усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення цьому є вже зараз: ті, хто мав кошти у європейських банках, переводять їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не з'явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма мільярдами, і, на думку банкірів, ця тенденція зростатиме. Відтік інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро.

Які з прогнозів здійсняться, багато в чому залежить від того, наскільки  адекватними будуть дії відповідних  органів ЄС, наскільки адекватною буде його політика, засади якої визначені  законодавчо.

Основними законодавчими документами  Європейського Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські  Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути  цієї організації, їх функції та порядок  формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

Відповідно до цих документів метою  ЄС є:

1. Сприяння проведенню збалансованої  і довгострокової соціальної  та економічної політики, зокрема  шляхом створення простору без  внутрішніх кордонів, шляхом економічного  та соціального вирівнювання, створення  економічного і валютного союзу,  що має на меті введення  спільної валюти.

2. Утвердження Європейської спільноти  на міжнародній арені, зокрема  шляхом проведення спільної зовнішньої  політики та політики в галузі  суспільної безпеки, яка могла  б привести до створення у  разі необхідності системи спільної  оборони. 

3. Посилення захисту прав та  інтересів громадян держав-учасниць  шляхом введення громадянства  Союзу. 

4. Розвиток тісного співробітництва  у галузі судової практики  та внутрішніх справ. 

5. Збереження досягнутого рівня  інтеграції Співтовариства і,  виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми  співробітництва, що встановлені  Договорами, потребують перегляду  для забезпечення ефективності  механізмів та інститутів ЄС.

Згідно з установчими документами  до компетенції ЄС належать такі види діяльності:

- скасування мита і кількісних  обмежень на імпорт та експорт  товарів між державами - учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

- спільна торговельна політика;

- внутрішній ринок, що характеризується  зняттям перешкод для вільного  переміщення товарів, осіб, послуг  і капіталів між державами-учасницями;

- заходи, що стосуються в'їзду  та переміщення на внутрішньому  ринку; 

- спільна політика в галузях  сільського господарства та риболовства; 

- спільна транспортна політика;

- встановлення системи, що запобігає  порушенням на внутрішньому ринку; 

- зближення національних законодавств  держав-учасниць такою мірою,  яка необхідна для нормального  функціонування спільного ринку; 

- політика в соціальній сфері,  включаючи діяльність Європейського  соціального фонду; 

- економічне і соціальне єднання; 

- політика захисту навколишнього  середовища;

- підвищення конкурентоспроможності  промисловості Союзу; 

- сприяння дослідженням та технологічному  розвитку;

- стимулювання зусиль по створенню  та розвитку транс'європейських  комунікаційних мереж та інфраструктури;

- внесок у досягнення високого  рівня охорони здоров'я; 

- внесок в освіту, професійне  навчання та розквіт культури  держав-учасниць;

- політика співробітництва у  сприянні всебічного розвитку  держав-учасниць;

- асоціація з заморськими країнами  та територіями для розширення  торгівлі й спільного сприяння  економічному і соціальному розвитку;

- внесок у захист споживачів;

- заходи в галузі енергетики, соціального захисту й туризму. 

2. Організаційна будова  та структура Євросоюзу

 

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна  будова ЄС базується на загальних  засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво  відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів - міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо); сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються - від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними  законодавствами держав-членів у  межах, які визначені змістом  установчих договорів. 

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

- Європейський парламент 

- Європейська Рада 

- Рада Міністрів 

- Європейська Комісія 

- Європейський Суд 

- Палата аудиторів 

Європейський парламент - представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються  від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні  ЄС не існує структури, яка може вважатись  урядом у повному розумінні цього  слова. Проте Європарламент впливає  на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається  урядами держав-членів тільки після  консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так  і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання  цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

- з іноземних справ та безпеки; 

- з сільського господарства, риболовства  і сільського розвитку;

- бюджетний; 

- з економічних і фінансових  питань та промислової політики;

- з енергетики, досліджень та  технологій;

- з зовнішніх економічних зв'язків; 

- з законодавчих питань та  громадянських прав;

- з соціальних питань, безробіття  та виробничого середовища;

- з питань регіональної політики, регіонального планування та  зв'язків на місцях;

- з транспорту та туризму; 

- з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

- з культури, молоді, освіти та  засобів масової інформації;

-з питань розвитку і співробітництва; 

-з громадянських свобод та  внутрішньої політики;

- з контролю за виконанням  бюджету; 

- з інституціональної політики;

- з процедурних питань, підтвердження  мандатів та статусу недоторканості;

- з прав жінок; 

- з питань петицій. 

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних  справ, Президент (Голова) та Віце-президент  Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс  та визначають основні орієнтири  подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.