Міністерство освіти і науки, молоді
та спорту України
Полтавський національний
технічний університет
імені Юрія Кондратюка
Факультет менеджменту та
бізнесу
Кафедра обліку і
аудиту
РЕФЕРАТ
на тему: «Засоби масової інформації в політичному
житті»
Виконала:
студентка групи 102-ЕОпр.
Спорник Т. М.
Полтава 2011
ЗМІСТ
- ВСТУП
- МАСОВА ІНФОРМАЦІЯ ТА ЇЇ ПОШИРЕННЯ В СУСПІЛЬСТВІ
- ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЯК «ЧЕТВЕРТА ВЛАДА»
- СУСПІЛЬНІ ФУНКЦІЇ ЗМІ
- СУПЕРЕЧНОСТІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНИХ ЗМІ
- ВИСНОВКИ
- СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
У політичній системі демократичного
суспільства засоби масової інформації
(ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби
масової інформації - це розгалужена
мережа установ, що займаються збором,
обробкою, поширенням інформації. У
цю мережу входять теле-, радіопрограми,
газети, журнали, інформаційні агентства,
кінодокументалістика. Сьогодні в українському
політичному процесі активно
починає використовуватися Інтернет,
який дозволяє політикам встановити
зворотний зв'язок зі своїми виборцями.
Сучасні ЗМІ є установами, створеними
для відкритої публічної передачі
за допомогою спеціального технічного
інструментарію різноманітних відомостей
будь-яким особам. Політика як сфера суспільної
діяльності найбільше потребує засобів
масової інформації для встановлення
і підтримки постійних зв'язків між її
суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих
форм спілкування і спеціальних засобів
зв'язку між різними носіями влади, а також
між державою та громадянами. У сучасному
суспільстві ЗМІ все більше виступають
не лише необхідною передавальною ланкою
у складі механізмів політики, але й її
творцем.
Характерні риси засобів
масової інформації:
• публічність (необмежене,
неперсоніфіковане коло споживачів);
• наявність спеціальних
технічних засобів;
• непряма, розділена в
просторі та часі взаємодія комунікаційних
партнерів;
• непостійний характер
аудиторії;
• переважна односпрямованість
впливу від комунікатора до реципієнта.
Найбільш масовий і
сильний політичний вплив на суспільство
мають аудіовізуальні засоби масової
інформації, насамперед телебачення.
2. МАСОВА ІНФОРМАЦІЯ ТА ЇЇ ПОШИРЕННЯ
В СУСПІЛЬСТВІ
Людину впродовж усього життя
оточує найрізноманітніша інформація
(лат. informatio — повідомлення, роз'яснення,
зображення), створюючи своєрідне інформаційне
поле. Інформація акумулює сукупний досвід
людства; її складовими є різноманітні
знання та ідеї, апробовані теорії та нові
гіпотези, правила та уявлення, навіть
ірраціональні елементи — вірування,
забобони, марновірства тощо. Потреба
в інформації, в інформаційному спілкуванні
— одна з найважливіших соціальних потреб. Для
того щоб прийняти правильне, виважене
рішення, необхідні певні вихідні відомості,
база даних, відповідна інформація, яка
концентрується в інфологічній підсистемі
свідомості людини. Інформація, яку людина
отримує протягом життя, концентрується
в інфологічній підсистемі її свідомості.
Інфологічна підсистема — це ніби внутрішній,
за висловом А. Моля, «екран знань», своєрідний
дисплей, з якого людина «зчитує» інформацію,
потрібну для прийняття рішень. Вона притаманна
не лише людям. На спрощеному, підсвідомому
рівні її мають тварини: вона містить інформацію
про місця водопою, джерела небезпеки
тощо. Як своєрідну інфологічну підсистему
можна розглядати машинну пам'ять комп'ютерів. У
порівняно простих випадках Інфологічна
підсистема людини містить обсяг інформації,
достатній для прийняття усвідомленого
рішення. А в складніших, до яких належать
процеси та явища політичного життя, найчастіше
її не вистачає. Тому в людей виникає потреба
в інформації із зовнішніх джерел. У такому
разі люди виступають реципієнтами (отримувачами)
інформації. Іноді інформація може надходити
ззовні незалежно від бажання людини.
Свідчення цьому, наприклад, є легенда
про те, як гуси врятували Рим: вони, почувши
наближення чужинців, здійняли гамір,
завдяки якому римські вартові, які дрімали,
прокинулися і дали їм відсіч. Але, як правило,
комунікатор (поширювач інформації) діє
свідомо, цілеспрямовано, маючи на меті
донести певну інформацію до реципієнтів. На
рівні міжособистісного спілкування інформація
переважно має індивідуальне, або «камерне»,
призначення, розраховане на вузьке коло
реципієнтів-співрозмов-ників. У суспільному
житті найчастіше застосовується масова
інформація, розрахована на заздалегідь
невизна-чене, «анонімне», нічим не обмежене
і не окреслене коло реципієнтів. В умовах
демократизації суспільного життя розширюється
коло осіб, які залучаються до політичної,
наукової, художньої, технічної творчості.
Одночасно ускладнюються їх завдання
в усіх сферах діяльності, що вимагає глибокої,
змістовної, всебічної інформації. Тому
об'єктивною закономірністю суспільного
розвитку є постійне зростання її ролі. Комунікатором,
який поширює масову інформацію, може
бути окрема особа, але в сучасних умовах
— це творчі колективи, спеціальні установи.
Реципієнт масову інформацію отримує
не безпосередньо від комунікатора, а
опосередковано — за допомогою ЗМІ. Зміст
масової інформації і характер засобів
її трансляції невпинно вдосконалюються.
У найдавніші часи інформацію поширювали
за допомогою примітивних засобів: сповіщали
про наступ ворогів та кликали до зброї
розпалені багаття, церковні дзвони, попереджувальні
постріли тощо. У деяких місцевостях Африки
термінові новини й досі передають за
допомогою там-тамів: вони сповіщають
про подію, не пояснюючи і не коментуючи
її. Одночасно використовувалися і мовні
засоби поширення інформації. «Мовна епоха»
охоплює три етапи. Спочатку це були усні
форми: церковні проповіді, інші публічні
виступи. Вони не лише стисло сповіщали
про події, але й супроводжували повідомлення
коментарями, надавали їм ціннісну характеристику,
емоційну оцінку. Так, у «Слові про закон
і благодать» митрополита Іларіона Київського
не лише згадується про володарювання
князів київських, але й підкреслюється,
що вони «не в слабкій і безвісній землі
володарювали, а в Руській, що знана і чувана
є в усіх чотирьох кінцях землі». Отже,
поруч з постаттю комунікатора з'являється
постать коментатора. Спочатку обидві
ці постаті поєднувалися в одній особі,
але поступово коментатор ставав самостійною
і важливою фігурою в інформаційному процесі.
В сучасних умовах ці функції виконують
спеціальні служби, аналітичні підрозділи,
навіть якщо реципієнт чує або бачить
лише одного коментатора. Мовна інформація
спочатку поширювалася усно; з виникненням
писемності — письмово, друкарства —
друкованими засобами. Письмова та друкована
інформація фіксувалося на папірусі, папері,
тканині, камені (закони вавилонського
царя Хаммурапі), на металі (римські закони
XII таблиць). Це дало змогу зберігати та
передавати інформацію прийдешнім поколінням. Мовні
засоби передачі інформації — усні, письмові,
друковані, ніколи не втрачали свого значення.
За даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років
XIX ст. у світі видавалося понад 8 тисяч
щоденних газет загальним тиражем понад
півмільярда примірників. Насиченість
друкованими засобами масової інформації
є одним з найважливіших показників рівня
культурного розвитку країн і нині. За
критеріями ООН, мінімальна для цивілізованої
країни кількість газет на 1000 осіб населення
повинна становити не менше 100 примірників.
Світовими лідерами є Японія та Швеція
(понад 500 примірників). В Україні в середині
90-х років XX ст. видавалося до 450 газет загальним
тиражем понад 11 млн (приблизно 300 примірників
на 1000 осіб). У XIX ст. настала епоха технічних
засобів передачі інформації. У травні
1844 р. було передано перше телеграфне повідомлення,
яке починалося словами: «What hath God wcoughi...»
(«Спочатку створив Бог...»). Телеграф міг
передавати лише умовні позначення (азбука
Морзе). Телетайп, факс здатні відтворювати
текст комунікатора. На початку березня
1876 р. Томас Ватсон — помічник винахідника
телефону Олександра Белла, почув слова:
«Мені потрібен Ватсон...» Наступного року
у Франції з'явився «палеофон» — попередник
сучасних магнітофонів, дещо пізніше —
радіо, кіно й телебачення, відеомагнітофонна
техніка тощо. Усі ці засоби дають можливість
передавати та сприймати інформацію не
лише у мовній, звуковій формі, але й у
вигляді нерухомого та рухомого зображення,
що дало підстави охарактеризувати їх
як аудіовізуальні. Застосування їх відчутно
розвинуло можливості збереження та відтворення
інформації. Але вони значно поступаються
досягненням останніх десятиріч XX ст.,
коли набули поширення бінарнокодовані
(з використанням подвійного «на вході»
і зворотного «на виході» кодування) засоби
масової інформації, комп'ютерні мережі
зв'язку, електронна пошта (e-meil), за допомогою
якої у 1997 p. y розвинутих країнах було надіслано
у 5 разів більше повідомлень, ніж поштових
листів у всьому світі. Якісно нові можливості
в розвитку засобів масової інформації
відкрилися з настанням космічної ери:
у 1962 р. був запущений перший комерційний
супутник зв'язку «Telstar», у 1963 — перший
геостаціонарний супутник «Jyncomil», на рубежі
80—90-х років XX ст. розпочалося функціонування
системи Internet, послугами якої на початку
XXI ст. користуються понад півмільярда
осіб. Науково-технічний прогрес у галузі
засобів інформації не зупиняється. Тршає
підготовка до створення системи «Teledesic»,
яка за допомогою розташованих над землею
супутників має забезпечити підключення
до космічного зв'язку всього населення
Землі. Використання досягнень науково-технічного
прогресу постійно розширює можливості
ЗМІ впливати на зростаючі кола респондентів.
3. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
ЯК «ЧЕТВЕРТА ВЛАДА»
Інформація завжди впливала
на оновлення, зміну застарілих систем,
у тому числі на політичне життя,
обумовлюючи пошук нових підходів,
рішень. Наприклад, під час заколоту в
серпні 1991 p. y Москві Президент США Дж.
Буш довго не наважувався визначити своє
ставлення до нього, і лише побачивши на
екрані телевізора Б. Єльцина на танку,
остаточно підтримав демократичні сили.
Так невелика за обсягом, але виразна інформація
відіграла неабияку роль у перебудові
системи американо-радянських відносин. Історії
відомо немало ситуацій, коли під безпосереднім
впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації)
владні структури, відповідальні посадові
особи змінювали свою позицію, приймали
серйозні політичні рішення. Але поширенішим
і значущішим є їх опосередкований вплив
на погляди, настрої, переконання широкого
загалу громадян, на формування громадської
думки. Громадська думка — відображення
ставлення народу (в цілому або окремих
спільнот) до влади, її діяльності, політики. Громадська
думка може бути єдиною, монолітною, моністичною,
виражати волю всього народу, але частіше
вона має плюралістичний характер: окремі
спільноти (соціальні, етнічні, професійні,
вікові) можуть мати свої підходи, погляди
та вимоги. Тоді постає питання про формування
громадської думки більшості на основі
узгодження поглядів, досягнення консенсусу
між різними верствами населення. Розуміння
ролі громадської думки випливає з теорії
народного суверенітету, органічно пов'язане
з нею. Народний суверенітет означає повновладдя
народу. Щоб суверенність народу мала
постійний характер, потрібен постійно
діючий механізм формування, виявлення
та висловлювання його волі. Таким механізмом
і є врахування владою громадської думки. Характер,
спрямованість громадської думки можуть
бути неоднозначними. Уявлення, що громадська
думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль
у її формуванні, повинні обов'язково мати
антивладну, антиурядову спрямованість,
опозиційний характер, надто спрощені.
Адже непоодинокі випадки, коли інтереси,
дії, кроки влади і народу збігаються.
Один з прикладів цього — акт проголошення
незалежності України, який підтримали
різні верстви українського народу. Зусилля
владних структур і переважної більшості
ЗМІ України були спрямовані на всенародну
офіційну підтримку цього документу, що
й визначило спрямованість громадської
думки, знайшло юридичне закріплення у
підсумках Всеукраїнського референдуму
1 грудня 1991 р. Але така «співзвучність»
політики владних структур і настроїв
громадської думки спостерігається далеко
не завжди. Тому ЗМІ виконують важливу
функцію — громадського, суспільного
контролю за діяльністю влади, всіх її
гілок, установ, посадових осіб, а в разі
виявлення помилок, прорахунків мобілізують
громадську думку на боротьбу проти цих
явищ. Внаслідок цього нерідко виникають
хвилі протесту, які набувають різних
форм: публікації на підтримку критичних
виступів, депутатських запитів у парламенті,
страйки, мітинги, демонстрації, пікетування
тощо. Оскільки головне завдання влади
— підпорядкування людей своїй волі, а
ЗМІ володіють потужними можливостями
впливу на їх свідомість і поведінку, це
дає достатні підстави розглядати ЗМІ
як «четверту владу» (поряд із законодавчою,
виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні
цього терміна використовують лапки («четверта
влада»), ніби підкреслюючи, що засоби
масової інформації одночасно і влада,
і «не зовсім влада». Підставою для цього
є те, що законодавча, виконавча, судова
гілки влади можуть використовувати засоби
примусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби
заохочення до виконання владних вимог.
ЗМІ позбавлені такої можливості. Лише
переконливість, привабливість, щирість
аргументації привертає на їх бік прихильників
та послідовників. Якщо влада діє за допомогою
авторитету сили, то ЗМІ — силою авторитету. Волевиявлення
влади має адресний характер. Наприклад,
акти законодавчої та виконавчої влади
звернуті або до всього населення країни,
або до певних верств (селян, студентів,
військовослужбовців та ін.), судової —
до безпосередніх учасників судової справи.
Акції ЗМІ такої адресності не мають. Вони
є «дифузними» (розпорошеними), адресовані
всім і нікому конкретно. Тому один виступ
ЗМІ може бути підтриманий всім народом,
а на інший ніхто не відреагує. Масштаб
і активність громадського відгуку залежить
від переконливості, доказовості, привабливості
позиції ЗМІ. Не раз реакція широких мас
досягає межі, коли владі доводиться з
ними рахуватися. Саме це змушує владу
до корекції своїх намірів чи дій. Це спостерігається,
коли певні пропозиції, програми, проекти
виносять на широке обговорення. Нерідко
таке обговорення розпочинають ЗМІ з власної
ініціативи. Однак в обох випадках ЗМІ
виступають колективним експертом. Попередня
оцінка, широке громадське обговорення,
всебічна експертна оцінка намірів та
пропозиції влади у ЗМІ дає змогу уникнути
помилкових рішень, необдуманих кроків.
Тому владні структури повинні бути зацікавленими
в таких обговореннях, сміливіше їх організовувати
чи йти назустріч пропозиціям ЗМІ про
їх проведення, уважно ставитися до висловлених
думок, дбаючи про суспільні інтереси. Нерідко
коригуючий вплив ЗМІ стосується перегляду
здійснюваних кроків. Змусити владні структури
відмовитися від їх задумів важко, але
ще важче протидіяти зробленому. Та відомі
непоодинокі випадки, коли наполегливість,
принциповість ЗМІ змушували відступати
навіть вельми авторитетні владні органи. Корекція
намірів та реальних дій влади під впливом
ЗМІ свідчать, що вони є реальною суспільною
силою. Водночас дієвість їх виступів
залежить від здатності влади адекватно
сприймати критичні зауваження, реагувати
на них. В іншому разі громадське невдоволення
може досягти «критичної маси», коли неминучою
стає уже не корекція намірів чи дій, а
зміна політичної влади (наприклад, під
час парламентських, президентських виборів).
У країнах із сталими демократичними,
парламентськими традиціями на виборах
щоразу вирішується питання, чи збереже
правляча партія більшість у парламенті
й право формувати уряд, чи поступиться
опозиційній партії. Підсумки протистояння
правлячої та опозиційної партій значною
мірою залежать від підтримки ЗМІ, їх впливу
на настрої електорату.
Впливаючи на владу, формування
громадської думки, ЗМІ є важливим
інструментом соціального управління,
їхня роль особливо залежить від умов
діяльності — існуючого політичного режиму.
Головною ознакою тоталітарного
режиму є здійснення всезагального, всеохоплюючого,
тотального контролю над усіма сферами
життя суспільства — від відносин власності
до особистого життя громадян. Цю функцію
виконує держава, як правило, разом із
правлячою політичною партією, яка найчастіше
у тоталітарному суспільстві є єдиною
(принаймні легально існуючою) партією.
При цьому відбувається своєрідне злиття
функцій держави та партій, коли нелегко
визначити, чи то держава «поглинає» партію,
чи партія «поглинає» державу. Такий пар-тійно-державний
(державно-партійний?) механізм підпорядковує
собі всі важелі впливу на народ, в тому
числі й ЗМІ, на які покладається завдання
інформаційно-пропагандистського обслуговування
режиму. За таких умов й мови не може бути
про них як самостійну ланку політичної
системи суспільства. Тоталітарний режим
не припускає існування легальної опозиції,
опозиційних чи непідконтрольних йому
ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір
надається тільки «надійним» і «перевіреним».
Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ
колишнього СРСР, був встановлений жорсткий
цензурний контроль. А над ним — контроль
партійних органів. Головною місією ЗМІ
було зміцнення, всебічна підтримка і
вихваляння існуючого режиму. Водночас
преса, радіо, телебачення були насичені
критичними публікаціями, але критика
було суворо «дозована». Так, у районних
газетах критикували керівників господарств,
підприємств, окремих чиновників районних
установ, але не районне керівництво. Так
само органи масової інформації обласного
рівня могли «стерти на порох» районних
керівників, але щодо обласних існувало
«табу». Ще суворішими були ідеологічні
обмеження. Значну роль у діяльності засобів
масової інформації було відведено штучним
пропагандистським кампаніям, спрямованим
на формування «образу ворога». Перебудова,
на хвилях якої була започаткована у 80-ті
роки XX ст. гласність, істотно змінили
становище та функції ЗМІ, суттєво послабила
цензурні пута. Але гласність не є тотожною
свободі слова. Значне розширення тематичного
спектра виступів засобів масової інформації
не означало повної свободи висловлювання
думки. Саме тому одним з найважливіших
завдань Української держави після проголошення
її незалежності стало формування і забезпечення
демократичних засад діяльності ЗМІ. Конституція
України, інші законодавчі акти багато
уваги приділяють цим проблемам. Зокрема,
ст. 34 Конституції України проголошує:
«Кожному гарантується право на свободу
думки і слова, на вільне вираження своїх
поглядів і переконань. Кожен має право
вільно збирати, зберігати, використовувати
і поширювати інформацію усно, письмово
або в інший спосіб — на свій вибір». У
Законі «Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні» це правило
окреслено дещо повніше: «право кожного
громадянина вільно і незалежно шукати,
одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати
та поширювати будь-яку інформацію». У
реалізації свободи слова, у набутті засобами
масової інформації належного їм статусу
вагому роль відіграє подолання державно-партійної
монополії. Законодавство значно розширило
коло осіб, які мають право на заснування
ЗМІ. А законодавчі обмеження спрямовані
проти їх монополізації. Всі ці зміни закладають
засади їх організаційної, певною мірою
матеріальної, незалежності, права на
власний розсуд визначати, яку інформацію
слід продукувати та транслювати. Однак
реальна практика перших десятиліть свідчить,
що конституційні, законодавчі засади
свободи слова реалізуються із значними
складнощами, що утруднює виконання ЗМІ
суспільних функцій.
- СУСПІЛЬНІ ФУНКЦІЇ ЗМІ
Засоби масової інформації
виконують низку функцій. Просвітницька
функція. Спрямована на збагачення знань,
задоволення потреб реципієнтів інформації
щодо певного кола питань або галузі знань. Не
обмежуючись лише простим переліком фактів,
інформація повинна містити відповідні
пояснення, коментарі, тлумачення, оскільки
значна частина реципієнтів може бути
непідготовленою до їх сприйняття. Так,
за умов роздержавлення власності повідомлення
про її обсяг, темпи і навіть перелік об'єктів
не розкривають всієї сутності процесів,
що відбуваються. Необхідна, наприклад,
інформація про різноманітність форм
роздержавлення, відмінність корпоративізації
та приватизації, сер-тифікатної та грошової
приватизації тощо. Для розкриття глибинної
сутності багатьох явищ та процесів часто
потрібен аналіз їх походження, генезису.
Тому важливим складником просвітницької
функції є гносеологічний аналіз. Чим
важливішою та масштабні-шою є подія, тим
глибшим, різнобічнішим та кваліфіко-ванішим
повинен бути коментар до неї, що особливо
актуалізує роль і місце постаті коментатора
в інформаційному процесі. Аксеологічна
(порівняльна, оцінююча) функція. Вона
відрізняється від просвітницької методами:
порівняння схожих, аналогічних явищ,
процесів, рішень і з'ясування на цій основі
їх недоліків і переваг. Йдеться про аксе-ологічну
оцінку минулих та сучасних подій для
об'єктивнішої їх інтерпретації. Але особливого
значення ця функція набуває, коли суспільство
опиняється перед вибором одного з кількох
варіантів рішень. За таких обставин ЗМІ
повинні спрямувати громадську думку
до найопти-мальнішого. Наприклад, така
ситуація склалася в Україні напередодні
і відразу після здобуття нею незалежності
з вибором партійної системи. Це питання
широко дебатувалося у ЗМІ (й не лише у
них), а висновок був практично одностайним:
незважаючи на деякі позитивні риси однопар-тійності
(наприклад, мобільність суспільства),
переваги багатопартійності були цілком
очевидними, що зумовило вибір громадської
думки, настроїв народу саме на її користь.
І навіть те, що українська модель багатопартійності
виявилася не найоптимальнішою, не знижує
обґрунтованості вибору. Контрольно-критична
функція. Спрямована на здійснення суспільного
контролю. Реальна дійсність завжди містить
підстави для претензій, критичних зауважень
на адресу держави, її органів, посадових
осіб, політичних партій та громадських
організацій. Бюрократизм, порушення прав
громадян, невиконання програмних обіцянок
політичних партій, депутатів, інші ситуації
вимагають відповідного реагування. ЗМІ
виявляють такі вразливі місця, доводять
їх до відома різних структур, посадових
осіб, пропонують шляхи подолання проблем,
контролюють дієвість критичних сигналів.
На жаль, так буває далеко не завжди. Інтегрування
критично-контрольної функції ЗМІ може
звести їх діяльність нанівець, демонтувати
один з найважливіших механізмів громадського
контролю і впливу на владу та політику. Функція
зворотного зв'язку. Сутність її полягає
у з'ясуванні ЗМІ, наскільки своєчасно
надходить інформація до реципієнтів,
адекватність сприйняття і тлумачення
її. Реалізація цієї функції сприяє вдосконаленню
самих ЗМІ, значно зміцнює їх позиції у
відносинах з владними структурами. Адже
одна річ, коли публікація відображає
позицію автора чи навіть колективу редакції,
інша — коли на їх підтримку виступають
широкі верстви населення. Тому аналіз
відгуків, публікацій, огляд листів —
неодмінна складова роботи ЗМІ. Більшість
газет, радіо-, телепрограм схильні оприлюднювати
відгуки, які збігаються з їхніми думками.
Тому нерідко в різних газетах з приводу
одних і тих самих подій, фактів, публікації
з'являються різні, іноді діаметрально
протилежні, читацькі відгуки. Однак аналіз
навіть протилежних підходів дає підстави
для роздумів та висновків. Комунікативна
функція. Спрямована на встановлення та
розвиток зв'язків між реципієнтами. ЗМІ
надають їм можливість шукати і знаходити
однодумців, «спільників», об'єднуватися
для досягнення єдиної мети, утворювати
формальні та неформальні організації,
підтримувати одне одного.