Зародження та становлення адміністративного права в Західній Європі

ПЛАН

ВСТУП

 

1. Зародження та становлення  адміністративного права в Західній    Європі

2. Розвиток адміністративного  права  у Західній Європі.

 

ВИСНОВКИ

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Відповідно до домінуючої правової доктрини поліцейське право сприймалося виключно як анахронізм, що підкреслював особливу репресивну спрямованість правоохоронних органів буржуазної держави. Натомість у провідних європейських державах теорія поліцейського права стрімко розвивалася, а дефініція «поліцейське право» була уведена в науковий та практичний обігу для визначення правового регулювання діяльності суб'єктів правоохоронної діяльності, уповноважених на реалізацію поліцейської функції. Поліцейське право не є статичним явищем, оскільки перебуває у стані перманентної еволюції.

Галузь (підгалузь) поліцейського  права у сучасній вітчизняній  правовій системі відсутня. Своєрідним її аналогом є адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Варто  зауважити, що вдосконалення чинного  вітчизняного адміністративного законодавства та ефективне реформування системи органів внутрішніх справ неможливе без урахування дореволюційного досвіду організаційно-правового регулювання діяльності поліції, комплексного аналізу сформульованих фундаторами юридичної поліцеїстики концепцій поліцейської діяльності, творчого осмислення наукового доробку провідних зарубіжних і вітчизняних поліцеїстів.

Останнім часом окремі аспекти (догми) класичного поліцейського  права аналізувалися в роботах  Ю. Є. Аврутіна , К. С Бєльського , А. В. Губанова, Ю. П. Соловея, Ю. М. Старилова тощо. Водночас у вітчизня ній адміністративно-правовій науці донині не сформовано цілісного уявлення щодо специфіки дореволюційної доктрини поліцейського права, особливостей буржуазної парадигми діяльності поліції.

Неможливо не погодитися з тезою щодо об'єктивної обумовленості  виникнення держави її правоохоронним (поліцейським) призначенням, потребою у безпеці суспільства в цілому та кожного індивіда зокрема. Аксіоматично, що визначальним чинником становлення будь-якої держави є, з одного боку, монополізація нею функції застосування легітимного примусу, а з іншого - здійснення контролю за дотриманням заборони застосування примусу не уповноваженими на це суб'єктами. Можна зробити висновок, що державна монополія на застосування примусу є недостатньою, однак обов'язковою умовою справедливого публічного порядку. Сам державний примус не створює права, однак без державного примусу не може існувати правопорядок. Примус може розглядатися як метод соціального управління, що охоплює сукупність способів і засобів безпосереднього або ж опосередкованого зовнішнього впливу суб'єкта управління на об'єкт управління та полягає у цілеспрямованому обмеженні (скасуванні) свободи його функціонування (розвитку) в інтересах усього суспільства .

Державна монополія  на застосування примусу протягом тривалого  часу реалізується переважно поліцією - уніформованим та озброєним органом  виконавчої влади, уповноваженим на охорону громадського порядку та забезпечення публічної безпеки. Поліція є не лише органом охорони правопорядку або інструментом екзекуції. На думку німецького дослідника В. Гассемера, у певній державі та в певну епоху вона є регулятором конкретної реляції між примусом і свободою, посідає стратегічне центральне місце у сфері публічної безпеки та усунення загроз .

Як справедливо констатує  М. М. Москаленко, починаючи з XVII ст. проблеми змісту діяльності поліції, механізму  її функціонування та інші питання  правового характеру набули особливої  актуальності, сприяючи зародженню поліцейсько-правової теорії, формуванню поліцейського права.

 

 

 

 

 

 

 

1. Зародження та становлення адміністративного права в Західній Європі

 

У середині XVIII ст. німецькі дослідники наголошували, що поліція - це «загальне управління тим, що належить до облаштованості та зручності життя, до добробуту, чистоти, доброго порядку, зміцнення держави». Із терміном «поліція» ототожнювалося внутрішнє управління, а література з управління йменувалася «поліцейською наукою», що охоплювала описи управлінських справ (випадків, заходів) і виданих у зв'язку з цим інструкцій та практичних вказівок щодо вчинення адміністративних дій. Призначення державної поліцейської діяльності вбачалося у забезпеченні добробуту, безпеки, «щастя громадян».

З іншого боку, суспільство постійно прагнуло обмежити компетенцію поліції обов'язком відбиття загроз (небезпек) та охороною правопорядку. Осмислення місця та ролі поліції здійснювалося крізь призму вивчення державної (у першу чергу урядової) діяльності, спрямованої на забезпечення стабільності, громадського порядку та безпеки.

Поліцейське право як самостійна галузь права сформувалося у Німеччині  на основі науки про поліцію (камералістики). Термін “камералістика” походить від латинського “camera”, що означає двірцева, державна, князівська скарбниця. Камералістика — це напрям у розвитку німецької економічної думки XVII—XVIII ст., що передувала буржуазній політичній економії і являла собою сукупність адміністративних та господарських знань з ведення камерального (двірцевого, князівського, у широкому розумінні — державного) господарства. 
   Камеральні науки складалися з трьох основних блоків: політичного блоку, економічної та фінансової політики. Мета камералістики — вироблення рекомендацій управлінського характеру щодо різних галузей управління. 

Отже, розвиток науки адміністративного  права започаткувала камералістика. Це — науки про фінанси, економіку, господарство та управління. Процес формування даної науки розпочався наприкінці XVII ст. і тривав до початку XIX ст. Ґрунтуючись на понятті суспільного блага, наука про поліцію спочатку сприймала поліцейську діяльність переважно з філософсько-історичної точки зору. Фундатори німецької поліцеїстики         Й. фон Зонненфельс та І. Г. Г. Юсті одну з визначальних цілей держави вбачали у забезпеченні внутрішньої безпеки та уведення в науковий обіг дефініції «благочиння» (внутрішнього управління). І. Г. Г. Юсті визначав благочиння як науку управління внутрішніми справами держави з метою гармонізації приватних інтересів із загальним благополуччям.                        Й. фон Зонненфельс наголошував на доцільності звуження поняття «благочиння» до внутрішньої безпеки держави, яку він поділяв на публічну та приватну. Публічна внутрішня безпека ним визначалася як стан, перебуваючи в якому, держава за будь-яких умов на основі загального підпорядкування верховній владі може убезпечитися від деструктивної діяльності суспільних станів або окремих осіб. Приватна внутрішня безпека торкалася діяльності фізичних осіб, питань честі і власності громадян .

Оскільки на час зародження поліцейського права поняття «поліція» охоплювало майже всю сферу діяльності держави, предметом поліцейського права визначалася сукупність державних і суспільних заходів з метою сприяння інтересам (матеріальним і духовним) народу. Занадто широке коло об'єктів і невизначеність статусу поліцейського права в категоріальному апараті тогочасної юридичної науки тривалий час гальмувало його розвиток.

Ствердження феномену поліцейського  права було об'єктивно обумовлено нагальною потребою підвищення ефективності централізованого державного управління шляхом упорядкування нормативних актів, що регламентували юридично значущі суспільні відносини, пов'язані із застосуванням державного примусу. Централізація державного управління значною мірою ґрунтувалася на доктрині «поліцейської держави», що сприяла посиленню ролі поліції у системі органів державної влади, оскільки передбачала необхідність детального нормативного регламентування усіх сфер суспільного життя й можливість втручання держави у приватне життя громадян. Компетенція спеціалізованих органів значно розширювалася, охоплюючи практично всю адміністративну функцію держави.

Водночас ідея тотальної «поліцеїзації» суспільного життя була сприйнята не усіма країнами Європи. Зокрема, в Англії, Уельсі та Шотландії окреслилася тенденція до зміцнення системи місцевого самоврядування і децентралізації поліцейської діяльності.

Як засвідчила практика, в країнах  континентальної Європи глобальна  поліцейська турбота про «безпеку та добробут» негативно відбилася на економічному та політичному розвитку. Розуміння безперспективності спроб втілення ідеї «поліцейської держави» в умовах бурхливого промислового розвитку і соціальної стратифікації суспільства спричинило її подальшу трансформацію у бік буржуазної правової держави. Ревізуючи середньовічну державно-правову доктрину, Г. Г. фон Берг у «Довіднику з німецького поліцейського права» одним із перших здійснив спробу обмежити (уточнити) поліцейську діяльність відповідно до буржуазних правових принципів. Дефініція «поліція» ним була редукована і тлумачилася, з одного боку, як державна репресія заради загального блага («репресія у сфері безпеки»), а з іншого - як спеціальні адміністративні органи, уповноважені використовувати нагляд і примус з метою охорони громадського порядку та боротьби з правопорушеннями .

Протягом XIX – поч. XX ст. у європейських державах тривала дискусія щодо меж поліцейської влади та перспектив інституалізації поліції. Влада більшості держав намагалася уникнути якихось радикальних змін у поліцейській галузі, дотримуючись ідеологем початку XVIII ст. та продовжуючи розглядати поліцію як універсальну контролюючу інстанцію. Однак у середині XIX ст. окремі європейські держави (у першу чергу Пруссія, Баварія, Вюртемберг, Баден) активізували законотворчу діяльність у галузі забезпечення внутрішньої безпеки, ухваливши так звані кримінальні кодекси поліції. З появою цих нормативно-правових актів фактично були визначені перші чіткі обриси сучасного розуміння поліції як «інструменту примусу, контролю і самостійної державної установи». Поліцейська влада полягала у нагляді, вжитті профілактичних заходів, поліцейській юрисдикції. Поліцейське право визначалося як сукупність теоретичних концепцій, нормативно-правових актів, принципів і технологій організації та діяльності поліції. Предмет поліцейського права становила система взаємопов'язаних структурних елементів, а саме: поліцейська функція держави як напрям державної діяльності з метою захисту суспільства від різноманітних протиправних посягань на охоронюване благо; поліцейська діяльність як специфічна форма реалізації поліцейської функції держави з охорони публічного порядку, особистих і майнових благ; інститут поліції як система спеціальних державних органів, уповноважених на реалізацію поліцейської функції та здійснення поліцейської діяльності; система нормативно-правових актів, що регламентували діяльність відповідних державних органів. Сутність поліції у «матеріальному» сенсі була визначена як функція публічного управління із захисту громадської безпеки та порядку, а також усунення загрозливих ситуацій як для суспільства у цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Вплив на суспільство при реалізації цього завдання можливий лише на підставі закону та в порядку, визначеному законом. До поліції у «формальному» сенсі були віднесені усі державні завдання, для виконання яких встановлювалася компетенція поліцейських органів (розслідування кримінальних справ, переслідування злочинців, превентивна діяльність тощо).

Водночас розширювалася  сфера адміністративно-правових відносин у контексті ствердження в низці європейських держав конституційних форм правління й виокремлення виконавчої гілки влади. Як наслідок, виникли нові види відносин у сфері державного управління, для регламентації яких поліцейське право виявилося непридатним. Проблема також полягала у сприйнятті поліцейського права ліберальною громадськістю виключно як феномену абсолютистської держави.

У другій половині XIX ст. у юриспруденції західноєвропейських держав під впливом французької школи адміністративного права відбувся концептуальний поворот до правової держави. До поліцейського права було включено окремі розділи, що раніше охоплювалися державним правом («Органи виконавчої влади», «Державна служба», «Адміністративна юстиція»). Такі зрушення спричинили розширення поняття державного управління і сприяли подальшому формуванню адміністративного права. Поняття «поліція» звузилося і сприймалося як особливий різновид поняття «управління». Поліцейське право набуло статусу підгалузі адміністративного права, норми якого регулювали правоохоронну діяльність виконавчої влади.

Поліцейське право визначалося  як сукупність правових норм, що регулюють  державну діяльність, спрямовану на поліцію  безпеки. Термін «поліція безпеки» визначався як діяльність з метою попередження і припинення злочинів. Право внутрішнього управління тлумачилося як сукупність норм права, що регулюють державну діяльність щодо підтримання та охорони здоров'я народу, забезпечення духовного розвитку особистості упорядкування господарської діяльності .

Загалом реформа науки  поліцейського права обумовила необхідність вирішення певних правових проблем, а саме: наукового обґрунтування поряд з усталеною категорією «поліцейське право» нового поняття «адміністративне право»; опрацювання універсальних понять «виконавча влада» і «державне управління» для регулювання суспільних відносин, на які не поширювалася дія поліцейського права; тлумачення виконавчої влади як системи органів, що поділяються на «адміністрацію» і «поліцію», з чітким визначенням їх компетенції; переструктурування адміністративно-правового матеріалу за схемою «загальна - особлива частини»; заміни застарілих і недостатньо розроблених категорій «поліція безпеки» і «поліція благоустрою» поняттями «поліція» та «адміністрація»; окреслення і класифікації інституту адміністративного (поліцейського) примусу, правової регламентації примусу у контексті дотримання прав і свобод громадян тощо.

2. Розвиток адміністративного права  у Західній Європі.